Напевно, є дуже мало людей, котрі хоча б раз у житті в пісочниці не грали, і котрі у зв’язку з цим не мають добрих спогадів: замки, тунелі, дороги, відра, лопатки. Але якщо зараз порозмовляти з якоюсь молодою мамою, то вона скаже: «Боже, до такої пісочниці страшно й увійти, особливо у центрі міста. Бо там собаки, коти, й взагалі невідомо, хто і що в тому піску робить. Що в ньому є? Цього піску майже ніколи не міняють. А дитина відразу пхає брудні пальці до рота…».
Про це ми сьогодні й порозмовляємо з Домініком Берлінським, технічним директором Центру контролю ігрових майданчиків у Варшаві.
Отже, що це таке – безпечний ігровий майданчик, безпечна пісочниця? І чи взагалі щось таке існує?
- Безпечний ігровий майданчик? Ігровий майданчик ніколи на 100 відсотків безпечним не буває, бо дитина хоче залізти альпіністською стінкою вгору, хоче кататися на каруселі, хоче зістрибнути з гойдалки. І ми не можемо їй цього заборонити. І це добре, що діти пробують свої сили в таких ризикованих іграх, бо так вони вчаться ризикувати. Але ми маємо подбати про те, аби дитина не завдала собі якоїсь серйозної шкоди. Наприклад, аби, коли вона стрибатиме з гойдалки, під нею не було якогось твердого бетону, але м’яка поверхня, або гравій, пісок тощо…
- І таких речей надзвичайно багато. Треба, щоб там і поверхня була м’яка, і щоби гойдалка витримала дитячі ігри. А діти часом роблять такі речі, яких дорослі б і не очікували: вони можуть і смикати, і гнути, і розтягати різні елементи, присутні на майданчику… Отже, треба їх зробити так, аби просто не можна було зламати...
- Так, але з іншого боку колись ми мали такі гойдалки, котрі, на жаль, ще часом можна зустріти, із жорстким підвісом і твердим сидінням. Були такі… Й така гойдалка радше не відскочить від голови, якщо по ній вдарить. А відскочить радше голова. Натомість, нові гойдалки – на ланцюгах, із гумовим сидінням, яке вже справді може відскочити. А отже й результат удару такою гойдалкою цілковито інакший. Вадою тут є те, що, на жаль, не можна гойдатися дуже високо…
- А це, може, й добре, бо тоді дитина не вийде поза певну безпечну межу. Тобто, перший висновок з нашої розмови: якщо приходжу на дитячий майданчик і бачу там гойдалку із жорстким підвісом сидіння, то ліпше з нього піти, бо це значить, що він з минулої епохи…
- Треба передусім розуміти що це за обладнання. Бо через те, що така гойдалка не зовсім безпечна, вона дуже приваблива. Але знаючи свою дитину, можна подумати, чи варто на цьому майданчику лишитися. Але напевно для власника дитячого майданчика це обладнання не надто безпечне (особливо, якщо воно у гіршому технічному стані), бо він може відповідати за наслідки потенційних травм.
- Ви кажете про м’яке покриття на майданчиках, але за моїх часів там просто була трава, пісок або й утоптана земля…
- Сьогодні на польських дитячих майданчиках помилкою є те, що вони часом занадто безпечні: занизькі, нецікаві. Добре, аби гірка в початковій школі сягала, більш чи менш, висоти двох метрів, тоді вона добра. А коли вона починається на висоті 1 метр 20 сантиметрів…
- А якщо дитина влізе на висоту двох метрів і впаде збоку, то може зробити собі якусь кривду…
- Так, тому повинні бути відповідні елементи на гірці, бар’єри відповідної висоти, і завжди амортизуюча поверхня довкола цього обладнання. Попри те, що отой боковий захист, так звані балюстради, є, потенційне падіння дитини й так повинно бути амортизоване.
- Тобто, не робимо низької гірки за принципом «ніж нижча, тим безпечніша», бо вона тоді буде гіршою, менш цікавою…
- І через це вона буде менш безпечною. Бо з такої нецікавої гірки дитина швидше вирішить з’їхати головою вниз, на животі. Частіше діти будуть передражнювати один одного, сваритися. А, отже, тоді більше шансів на те, що їхня гра перетвориться у сварку, аніж буде нормальним використанням дитячого майданчика.
- А якою має бути безпечна пісочниця, що ми про неї говорили на початку програми?
- Безпечна пісочниця – це й саме обладнання, яке має бути безпечним, тобто без гострих країв, стабільна. Вона може бути й дерев’яна, і металева, і навіть бетонна, якщо там немає гострих країв, а її поверхня достатньо гладка. Але передусім ми думаємо тут про пісок. Його треба міняти в пісочницях відповідно до потреб.
- Що це значить? Це можна інтерпретувати як кому захочеться.
- В нас немає жодних положень, якими передбачено конкретну частоту зміни піску. Але санепідемстанція може перевіряти, чи пісок безпечний, чи він чистий тощо.
- Раз на рік?
- Мінімум раз на рік. Я би сказав так. Але якщо в околиці є коти, а немає можливості накривати пісок, як це буває на загальнодоступному майданчику, тоді зміна піску може бути потрібною навіть декілька разів на рік.
- Але навіть якщо ми мінятимемо пісок навіть чотири рази на рік, то кіт і так наступного дня вже там буде, а за ним другий і третій тощо. А потім знайдеться й пес, за яким власники наче й мають слідкувати, проте не кожен це робить…
- Так, через те, про що ви кажете, існує спокуса, аби усувати пісочниці з дитячих майданчиків. На жаль, вони зникають з дитячих майданчиків, а це дуже важливий елемент нашого дитинства, аби в піску трохи погратися. Тому, звісно, це також питання про контроль з боку батьків, котрі можуть повідомляти власникові, якщо бачать, що пісок брудний. А також не обманюймо себе: не треба настільки боятися забруднення, якщо весь майданчик у піску, то кіт не піде до пісочниці. Отже ліпше, якщо майданчик не має забетонованої поверхні, тоді кіт на 99 відсотків вибере для себе інше місце.
PR1/А.М.