Ми вже розповідали про громадян і громадянок України, які з часу повномасштабного відбиття російської агресії повертаються до України з-за кордону. Загалом ми спілкувалися з чоловіками, які працювали або тимчасово проживали в інших країнах, а тепер їдуть до Батьківщини, щоб поповнити лави Збройних сил, інших військових формувань та сил територіальної оборони.
Проте серед тих, які їдуть, або повертаються до України є також багато жінок. У кожної з них є своя причина, своя історія, своя справа. Чому вони сідають на потяг Перемишль-Львів? Причому деякі із них поїдуть далі, до своїх домівок, що за сотні кілометрів від Львова, а ще інші — повернуться до Польщі. Ми спілкувалися з ними на перемишльському залізничному вокзалі.
– Я приїхала до Польщі, хотіла тут залишитися, боялася бомбардувань. Я поїхала з котом, на той час мої батьки були ще у Волновасі. Я тут у Польщі один день, і я бачу, що мій кіт вкрай важко переносить цей стрес. Він перестав пити, перестав їсти. Тим часом моїм батькам прийшлося евакуюватися і виїхати з Волновахи й приїхати до Києва, додому. Тому я вирішила повернутися туди, до них, залишу їм кота, і можливо, знову, повернуся до Польщі. Я не можу, я не можу його покинути, віддати до якогось притулку, він - рідний.
— Я живу з сином та його сім'єю у місті Катовиці. А тепер їду до України, до Львова. Тому що в мене є онкохворий племінник, він - з Одеси. А взагалі ми - з Луганська. У 2014-му ми втекли з цього пекла. Я поїхала до Катовиць, до сина. А племінник залишився в Одесі. Він там одружився, там народилися його діти. Він був поранений, його врятували, слава Богу. Тепер йому треба робити хімію, а Одесу бомбардують, вимикають світло, сказали, що хімію вже робити не будуть. Це вже питання життя і смерті. І ми його заберемо у Катовиці. Він доїхав до Львова, проте сил в нього більше немає, він просто лежить, не в змозі сам піднятися. І я їду допомогти їм перетнути кордон, там ще двоє маленьких дітей. У Катовицях ми вже домовилися про подальше лікування в онкоцентрі. Я думаю, що все буде добре, що все це пекло врешті-решт закінчиться. Слава Україні, героям слава!
У мене в Луганську залишилися мама, сестра, чоловік, зараз вони зовсім не можуть звідти виїхати, у них же проходить лінія фронту. В Україну вони не можуть поїхати, а Росію — вони просто уже ненавидять. І в Луганську таких людей багато. Не треба говорити, що всі там сепаратисти. Вони просто бояться про це говорити, я точно про це знаю. У чоловіка на роботі Путіна ненавидять, місцеву владу — ненавидять, хочуть до України, але мовчать, бо бояться. Зразу беруть у підвал, можуть навіть позбавити життя.
Запрошуємо вас послухати повну версію передачі у прикріпленому звуковому файлі
Галина Леськів, Мар’яна Кріль