Гостя Польського радіо для України — польська журналістка Анна Ліпінська, авторка репортажів з охопленої війною України, а також волонтерка. Анна працює над книжкою про волонтерів, що нині є в Україні й допомагають і людям, і тваринам.
Анно, Ти до мене написала рік тому, на другий день після повномасштабного вторгнення, і запитала, що думаю про тему, над якою хочеш працювати - евакуація тварин з України. Я тоді, зізнаюся, досить скептично поставилася до цієї ідеї, оскільки мої думки тоді були з рідними і думала я про евакуацію своїх близьких...
- Так, і я розумію, що це рішення могло викликати критику і нерозуміння деяких людей, чому я беруся за тему тварин. Але це жодним чином не означало, що люди — менші важливі для мене. Натомість ця тема з’явилася у мене дуже природно, оскільки доля тварин завжди була для мене важливою, я сама маю п’ять тварин. Знаєш, кожен працює в галузі яку відчуває найкраще. І можливо, тому я вирішила зайнятися саме темою братів наших менших. Адже тварини в таких екстремальних умовах цілковито залежні від людини. Я би дуже хотіла уникнути порівнянь — людина-тварина і кому спочатку слід нести допомогу. Ці два світи між собою не конкурують. Я би так сказала.
Якщо не помиляюся, Ти була першою журналісткою, котра написала широку статтю, репортаж про евакуацію з України тварин. А про те, що ти мала рацію, вибираючи цю тему, свідчать хоч аби фотографії з польсько-українського кордону, на яких видно, наприклад, як дівчина несе на плечах свою стару вівчарку.
- Так, але теж хочу зауважити, що Ти порушила ще одну справу — допомагаючи тваринам ми теж допомагаємо людям. Ці тварини є або чиїмись членами сім’ї або ж вони жили у притулках, якими опікуються конкретні люди. В умовах війни вести такий притулок екстремально важко, тому ми, рятуючи тварин, допомагаємо також людям, оскільки кожна тварина пов’язана з конкретною людиною.
Ти поїхала в Україну практично одразу після початку повномасштабного вторгнення...
- Так, справді, я дуже швидко зайнялася цією темою. Практично одразу після цього офіційного вибуху війни, я почала думати про тварин. І в перший вікенд, якісь три дні після того, як ЗМІ повідомили, що путін напав на Україну, я поїхала на польсько-український кордон, до Медики, тому що знала — там вже працюють організації, що займаються допомогою тваринам. Коли говорити про цю допомогу, то це було кілька напрямків — на Фейсбуку упродовж кількох годин утворилася група волонтерів, і вона налічувала понад 70 тисяч осіб. Це були люди, котрі з поклику серця хотіли допомогти тваринам. Ці приватні, так би мовити, волонтери допомагали у перевезенні тварин, а потім — у тому, щоби ці тварини знайшли дім. На кордоні діяли також організації, котрі профільно займаються тваринами. Я, як репортерка, вирішила співпрацювати з організаціями. З одною із цих організацій я їздила в Україну, щоби евакуювати тварин, щоби допомагати тваринам, які перебувають в притулках, щоби допомагати притулкам. До нас, тобто до цієї організації, яка має назву Dolnośląski inspektorat ochrony zwierząt, писали також люди, котрі просили про допомогу. Наприклад, коли їм вдалося виїхати, і тепер вони хотіли вивезти свою тварину. Також до нас зверталися притулки, або тимчасові притулки для тварин, і їм теж була потрібна допомога. Таких прохань, повідомлень ми отримували кілька сотень щодня. І всім допомогти було неможливо. Цей фонд, про який я розповідаю, першим взагалі в’їхав на територію України після 24 лютого. Конрад Кузьмінський з цього фонду на другий чи третій день повномасштабного вторгнення вже був в Україні, він поїхав свіжокупленою машиною швидкої допомоги для тварин. Ми спочатку поїхали до Львова, де допомагали Пауліні, котра у своїй квартирі веде клініку для тварин й допомагає міським тваринам, котрі в Україні не мають жодних шансів на ветеринарну допомогу. Вона цих тварин лікує у своїй квартирі — стерилізує їх і так далі. Тож спочатку ми поїхали до неї. Згодом ми поїхали до Луцька, звідки евакуювали тварин, котрі не вижили би без допомоги — вони були хворі та старі. А ветеринарна допомога була вже на той час недосяжна. І таких тварин ми забирали першочергово. Таким одним транспортом нам вдавалося вивезти навіть сотню тварин. У Польщі вони потрапляли на карантин до кількох осередків, які співпрацювали із цим фондом.
Ти згадала, що поїхала в Україну з фондом, котрий займається допомогою тваринам, і там брала участь в евакуації тварин.... І одночасно писала. Складно поєднувати дві ролі?
- Так, цей репортаж, який я писала ці кілька місяців, супроводжуючи волонтерів, і всі репортажі котрі пишу, є репортажами, де автор бере участь в описуваних подіях. Наприклад, коли я пишу про волонтерів фонду Dolnośląski inspektorat ochrony zwierząt, то є волонтеркою цього фонду і разом з іншими волонтерами працюю, одночасно документую побачене і пережите. Це було складно. Складно тому, що з одного боку я хочу показати багато важливих для мене подій та зобразити важливі для мене ситуації, а з другого — я працюю фізично, і моя праця тут потрібна. А праця — важка, потрібно вивозити тварин із притулків, на які за момент може впасти бомба. І я не маю на увазі небезпеку для нас, волонтерів — рівень адреналіну є настільки високий, що ти просто працюєш, робиш, що треба зробити. Я кажу про важку фізичну роботу, коли треба кілька десятків собак запакувати до транспортерів, деякі із цих собак поводяться агресивно, чимало з них — хворі. Але завдяки такій безпосередній участі я можу вповні перелити на папір, як виглядає робота моїх героїв.
Аню, я би хотіла повернутися до географії ваших поїздок. Куди найдалі від польського кордону вам вдалося доїхати?
- Ми якось пересували кордон розуміння того, що є безпечне для нас. Тому спочатку був Львів, потім Луцьк, Житомир. А потім ми поїхали до Києва, це був березень, і місто було оточене російськими військами. Тому поїздка до Києва була для нас найскладніша. Ми знали осіб, котрі нам допомогли взагалі в’їхати до Києва, звісно, ми такою користувалися усілякими картами, які показували з котрого боку найкраще заїхати до міста. Ми також познайомилися з колишнім танкістом, котрий нам неймовірно допоміг. І знаєш, я дуже чітко пам’ятаю один момент. Ми ночували у Житомирі, я це все записала на камеру, оскільки теж паралельно працюю над документальним фільмом про організації, що допомагали тваринам під час війни в Україні. Отже, на цій камері маємо момент, коли ми планували нашу поїздку до Києва... Ми тоді були абсолютно зелені, і тільки думали — щоби тільки вдалося. Тепер навіть не знаю, чи сміятися з цієї ситуації, чи плакати. Але вдалося. Нас супроводжував тоді легкий страх — адже не було відомо, як розвиватиметься ситуація. І саме тоді ми поїхали до одного такого притулку, і там я гостро відчула, що саме ми робимо. Ми тоді були недалеко від Ірпеня й Бучі та евакуйовували тварин з двох притулків, я працювала в одному із цих притулків. Якраз тоді тривали бої за ці міста та їх визволення. Ми чули відлуння цих боїв, тому що вони точилися якісь 20-30 кілометрів від нас. Я тоді відчула серйозність ситуації, і зрозуміла, що кілька днів згодом цього притулку вже може не існувати. Справді так було, бо в нього потрапив снаряд, на щастя, ніхто не загинув. Ми не могли забрати всіх тварин. Знаєш, це неймовірно складно — вибрати тварину, котру забереш, а котру залишиш. А потім ми ще поїхали до ше одного притулку чудової жінки, бізнесвумен, котра має свою піцерію. Вона нас зрештою, запросила до цієї піцерії — це була найсмачніша в моєму житті піца. Так ось, ця жінка самотужки організувала притулок, де у чудових умовах жили коти. Коли я увійшла до цього котячого притулку — коти мене обсіли як добрі ангели. Це було якесь надзвичайне відчуття. З котами я маю контакт усе своє життя, але такого ще ніколи не відчувала. Ці коти якби ділилися зі мною свою великою любов’ю та доброю енергією. І я тоді вперше розплакалася. Я зрозуміла, що через тиждень-два або навіть завтра цих котів може вже не бути. Ми могли забрати тільки кільканадцять котів.
Аню, чи був другий раз, коли ситуація Тебе настільки зворушила?
- Так, другий раз я розплакалася, коли супроводжувала свою героїню Яґоду, котра допомагає людям, але тваринам — також. Я була з нею понад тиждень, їздила по прифронтових містечках на Донбасі. Ми були в Соледарі, котрий нині захопили, у Слов’янську та Сіверську. І котрогось дня ми поїхали до Соледару, щоби допомогти людям виїхати і також відвідати підопічних Яґоди. Ми в’їхали до якогось району міста, і на вулиці вибігла на нас зграя собак. В перший момент я задумалася, з яким намірами вони на нас біжать. Виявилося, що собаки мали позитивні наміри, але поміж них біг теж білий кт. Ці тварини кричали до нас, просили — забери мене звідси. І цей білий кіт в цій ватазі собак... і тоді я розплакалася вдруге. Тому що я знала, який кінець на них чекає.
Один із Твоїх героїв — це польський фотограф, документаліст Себастьян Плохарський, котрий, до речі, був гостем в нашому ефірі. Я розмовляла із Себастьсяном про його виставку "Я тут залишаюся". Це портрети людей, котрі вирішили після 24 лютого не виїжджати зі своїх домів. Себастьян не тільки є режисером, фотографом, але теж — волонтером, він допомагає в евакуації на Донбасі... Ти написала про нього статтю і назвала "The Pink Ryder" — через рожевий шолом, який має Себастьян Плохарський. Розкажи, як ви познайомилися...
- Себастьян є в моєму житті від самого початку.... може не дослівно від початку, а від квітня минулого року. А познайомилися ми влітку. Як то часто буває у роботі репортера, один герой веде тебе до наступного героя. І в нашій роботі саме це я люблю найбільше. Про Себастьяна розповіла мені Марта, польська волонтерка, котра живе у Києві, в Україні 12, а тепер — вже 13 років. Вона займається координуванням карет швидкої допомоги, котрі вивозили поранених солдатів з лінії фронту. І саме вона мені сказала, знаєш, є такий дивак, Себастьян. Він тоді був на Донбасі, хоча початок повномасштабної війни застав його у Києві. Взагалі він дуже добре знає Донбас, тому що їздить туди від 2015 року. Коли я тільки про нього дізналася, то зрозуміла, що хочу з ним познайомитися, але тоді ще не думала про нього як про свого героя. У липні ми зустрілися і разом вирушили на схід України. І так я познайомилася із Себастьяном та його героями, яким він також допомагає в евакуації. Причому цю допомогу він несе від 2015 року. Перша особа, яка з допомогою Себастьяна виїхала з Донбасу, то був Іван, нині 19 річний юнак, а коли Себастьян робив про нього фільм, йому було років 10. Так ось, з Іваном та його рідними я познайомилася в осередку для біженців у Смілій. Себастьян вивозить людей з міст, які обстрілюються росіянами. Так само — моя друга героїня Яґода. Таких волонтерів, котрі вивозять людей я зустріла чимало, вони приїжджають не тільки з Польщі, дехто є медичним рятувальником, дехто — колишнім солдатом, а дехто, як Себастьян — режисером.
Ти згадала про волонтерку Яґоду, розкажи про неї. Знаю, що це важлива для Тебе героїня. Яґода є одною із небагатьох жінок, які в’їжджають до міст, що обстрілюються росіянами.... Аню, де ви побували разом?
- Я з нею в’їжджала до Сіверська, до Соледару, котрий на жаль, вже зайняли російські війська. У контексті Ягоди я хочу сказати про те, чому настільки важливо, щоби евакуаторами були теж жінки. Найбільший відсоток осіб, яких треба евакуювати, становлять жінки. І вони часто бояться щоби їх евакуювали чоловіки, і навіть не погоджуються на це. І часто ці жінки кажуть Яґоді: я поїду тільки з тобою. Так було з Іриною, жінкою, котра має цукровий діабет. Так ось, Ірина сказала, що вона поїде тільки з Яґодою. Ми її, зрештою, разом евакуювали. Ми забрали Ірину із Сіверська і везли до Дніпра. Вона погано переносить подорож і її постійно заколисувало, треба було робити зупинки, бо Ірині ставало погано. І взагалі не було мови, щоби ця жінка їхала з іншими людьми евакуаційним автобусом, вона би просто не пережила цієї дороги. Для нас з Яґодою це був виклик, але нам вдалося допомогти Ірині, котра доїхала до Дніпра, до своєї доньки, яка на неї чекала. Син Ірини залишився у Сіверську, і ми не знаємо, що з ним. А на кінець ми з Яґодою отримали від тітки Ірини вручну зв’язані іграшки, я отримала дуже гарного кота. І цей кіт лежить біля мого ліжка.... Знаєш, ця поїздка є найважливішою з усіх в Україні.
Аню, знаю, що хочеш написати книжку з історіями волонтерів, котрі допомагають українцям під час війни.... Скажеш кілька слів про цей проєкт?
- Це моя велика мрія — щоби ця книжка вийшла. Тим паче, що я вже маю дуже багато матеріалу, дуже багато історій, багатьох героїв. І не про всіх своїх героїв я написала статті чи репортажі. Я, наприклад, познайомилася із Міколаєм Кравецьким, котрий є чудовим прикладом того, як виглядало життя волонтерів перед війною і як виглядає нині. Міколай був, наприклад, фіналістом програму Топ модель, в якому змагаються моделі. Він — модель і працював в модельному бізнесі. Але коли вибухнула повномасштабна війна, він поїхав в Україну. Натомість, знаєш, у розмові зі мною він щиро сказав, що це не було так, що він раніше відчував сильний зв’язок з Україною, хоча він має дальшу родину в Україні. Тому, гадаю, що ця війна якось пробудила в ньому його коріння. Хочу сказати, що Міколай дуже серйозні справи там, в Україні робив. Він їздив до нульової зони, де точилися бої, і він туди віз допомогу. Я теж знаю, що завдяки йому було дуже багато допомоги зі США. Він не про все хотів мені розповідати, але знаю, що Міколай використав усі свої контакти, аби тільки допомагати Україні. Знаю теж, що він працював у Бучі та Ірпені. Він пройшов через важкі моменти — загинуло кілька осіб, з якими він співпрацював. Він — надзвичайно цікава людина, і би дуже хотіла, щоби про нього та інших неймовірних людей дізналися читачі. Що волонтери робили перед війною, що роблять нині, чому це роблять, як змінилося їхнє життя — це запитання, на які варто почути відповіді цих людей. І тому хоче звернутися до потенційного видавця. Я шукаю видавництво, яке би захотіло видати таку книжку. Матеріалу, як я вже сказала, маю дуже багато, але я би хотіла мати мотивацію, щоби повернутися в Україну і далі записувати ці історії. Тому що таких людей, як Міколай, Себастьян ще в Україні є багато, і варто про них розповісти.
Аню, хочу Тебе запитати, що крім унікальних історій виняткових людей, Ти знайшла в Україні, що для себе відкрила? Або що відкрила у собі?
- Що можу їздити вантажівкою, і цим справді пишаюся. І що цією вантажівкою можу поїхати з Польщі на Донбас і бути єдиним водієм, і взагалі не мати ані одного моменту, коли би захотілося спати... Цю здатність я у собі відкрила. А також те, що — але про це я вже колись говорила — люди, котрі їздять у такі місця, мають специфічні риси характеру та потреби. Зі свого власного досвіду та досвіду моїх героїв можу сказати, що ми маємо сильну потребу бути ... потрібними. Для мене в житті важливим є дія та мета. І коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене з’явилася мета. А потім одна ціль доповнювалася другою, один герой мене вів за руку до другого героя... і тоді попри цю трагедію, яка тоді відбувалася і відбувається надалі в Україні, я знайшла для себе якийсь простір дії... реалізації моєї потреби бути потрібною. Для мене дуже важливо зберегти ці всі історії, як відбуваються тут і тепер, врятувати їх від забуття, розповісти історії цих людей. Мені здається, що це важливо — розповідати історії, інші ніж у новинних повідомленнях, історії глибші. Це інше обличчя війни, ніж те, що ми бачимо в новинах по телевізору. Словом, я віднайшла відчуття, що я є потрібна, що роблю щось важливе. І мені здається, що це мене якось об’єднує з моїми героями, котрі часто були в моменті, коли чекали на ціль. Я теж якоюсь мірою залежна від адреналіну, тому відчуття страху за життя — міститься дещо далі, ніж в інших людей. І тому в роботі я можу собі дозволити на більш сміливі дії. Я вже багато років займаюся скелелазінням, і це безперечно теж допомагає у складних умовах. Натомість в жодному разі я не хочу сказати, що взагалі не боюся, але саме тому, що займаюся цим видом спорту, то поїздки у місця, які для когось можуть видаватися надто небезпечними, для мене вони ще такими не є. Або я просто про це не думаю, коли я в Україні — зосереджуюсь на завданні. Загалом, я дуже погано переношу страждання тварин, але коли працювала над матеріалом, то вміла відокремити свої емоції та зосередитися на праці. І це теж в мені сподобалося, що — попри цю страждання навколо, цю трагедію — я зуміла зосередитися на діяльності, і, як то кажуть, не розклеїтися.
Анна Ліпінська під час своєї волонтерської праці в Україні.
Запрошую послухати розмову в доданому файлі.
Яна Стемпнєвич