У рубриці «Українці у Польщі» розповідаємо про події за останні 12 місяців у житті однієї із 1,5 мільйона українок та українців, які у Польщі знайшли тимчасовий прихисток від війни в Україні.
Наша співрозмовниця — пані Валентина Гузенко родом із Рубіжного на Луганщині, там вона жила, коли почалася війна 2014 року, там провела перші місяці повномасштабної війни і окупацію. До Польщі прибула з родиною у липні, добиралися вони до Польщі через Росію та країни Балтії. Її син і онук залишилися в Україні, тримають оборону у лавах ЗСУ. Вона та сім'я її молодшого сина сьогодні живуть у селі Болестрашиці біля Перемишля, дуже близько польсько-українського кордону.
Нам Валентина Гузенко розповіла про п’ять місяців свого життя із «асвабадітєлямі», про стандарти і прицільність ЗСУ, про те, чому вирішила покинути рідне місто, яким був її шлях до Польщі, чому поселилася саме в Болестрашицях і що думає про своїх сусідів.
Але починаємо з 24 лютого минулого року.
П’ять місяців окупації родина Гузенків провели без газу, світла, води і зв'язку. Натомість — із росіянами і чеченцями. Два місяці просиділи у підвалі.
Але не це було найстрашніше. Головне і суттєвіше — це смерть, що ходила поруч, і яку пані Валентина бачила у своєму під'їзді, серед сусідів, біля місця, де брали воду, або коли чеченці напідпитку стріляли по балконах її будинку. Смерть від прильотів і осколків.
Пані Валентині і її близьким — молодшому синові, невістці та її братові — вдалося виїхати з окупованої України у липні — спершу вони подалися до Росії, а згодом через Латвію і Литву добралися до Польщі. Знайти тут житло допомогли волонтери і онук Микита.
Сьогодні наша співрозмовниця живе в селі Болестрашиці неподалік польсько-українського кордону (вибрали це село, аби бути ближче до України) і очікуванні можливості повернутися додому... І утверджується вона у своїх поглядах на сусідів України — росіян і поляків...
Запрошуємо вас послухати повну версію передачі у прикріпленому звуковому файлі.
Галина Леськів, Тарас Андрухович