«Ми завжди орієнтували наш притулок передусім на допомогу безпритульним собакам, котрі потрапили в біду. Це — старенькі раніше домашні собаки, від яких відмовилися господарі, викинули їх на вулицю; це теж собаки, котрі потерпіли від людської жорстокості або собаки, котрі, наприклад, потрапили в аварію. Ці собаки перебували у притулку на час лікування, після чого я шукала їм родини. Натомість собаки-інваліди залишалися у притулку», — розповідає керівниця нікопольського притулку для тварин «Шанс на життя» Олена Вошун.
За словами пані Олени, з початком повномасштабного вторгнення кількість тварин катастрофічно зросла. Зараз у притулку перебуває приблизно 300 собак. Більше фізично вмістити там неможливо. Дуже додалося тварин, в яких осколкові поранення або які контужені від щоденних вибухів.
«Нікополь — це зона бойових дій. Це перша лінія. Ми практично "нуль". Ми живемо під щоденними обстрілами. Люди масово покинули місто. Люди виїжджали і дуже багато з них, на жаль, покинули своїх тварин напризволяще. В місті тисячі покинутих тварин, адже з міста виїхало приблизно 50 тисяч людей», — ділиться керівниця притулку.
До Олени Вошун досі звертаються люди, котрі просять залишити своїх домашніх улюбленців у притулку. Втім вона відмовляється, адже, як наголошує, це відповідальність господарів. «Саме господар повинен подумати, як врятувати тварину. Себе, свою шкуру, вибачте, рятуєте, то ж рятуйте і тварину, адже вона залишається під обстрілами. Тому я намагаюся достукатися до всіх господарів, котрі телефонують і пропонують залишити свою тварину, аби вони рятували не тільки себе, але й своїх тварин, бо вони за них відповідають», — пояснює вона.
Із сумом пані Олена теж констатує, що евакуйовувати покинутих тварин вже нікуди в Україні. Їх ніхто не бере, бо «всі забиті по зав’язку». Однак вже майже рік притулок для тварин «Шанс на життя» співпрацює з польськими волонтерами, які шукають родини для покинутих тварин. Їм готують документи, проходять усі процедури і вивозять до Польщі. За словами керівниці закладу, за цей рік співпраці вже приблизно 130 собак вдалося вивезти до Польщі. Тим не менш, на жаль, це нині дорого, а правила вивезення жорсткі.
«В Україні, на жаль, люди до тварин ставляться нецивілізовано. Дуже мало людей, які розуміють цінність життя взагалі, а не просто думають тільки за своє життя і про захист свого майна. Тому що у нас для більшості людей тварина, насамперед собака, — це не член родини, а якесь "опудало", яке відлякує чужих людей. І бажано, щоб поменше їло, при цьому гавкало на чужих і було ласкаве до своїх. Ось чому у нас люди, на жаль, в основному заводять собак. Але так не можна. Вони живі, так само з крові і плоті. Вони так само страждають від вибухів. Але найбільше страждають, коли їх покидають... Ви бачили очі собаки, яку покинули? Вони не розуміють за що... Вони не розуміють чому?... Чому господар, який вчора тебе годував, гладив, і ти служив йому вірою та правдою, сьогодні покинув тебе прив’язаним біля будки чи у вольєрі, а сам виїхав з-під обстрілів, коли собак розриває від обстрілів... За період повномасштабної війни прийшло дуже велике розчарування в людях... Тварини настільки вірніші, чесніші і, треба так сказати, більш "людяні", аніж ті люди, які таке роблять зі своїми тваринами, покидають їх», — не приховує смутку пані Олена.
Як згадує із жахом, найстрашнішим періодом за весь час повномасштабної війни був підрив росіянами Каховської греблі, коли повністю зникла вода, а для тварин у притулку щодня необхідно 300 літрів води. Разом із донькою пані Олена збирала дощову воду, їздила по сусіднім селам, шукала за 30 кілометрів джерела і цілими днями возила воду для улюблених собачок. Допомагали теж люди. «Але до цього часу я не можу вилити воду. В мене не піднімається рука... Настільки в пам’яті закарбувалося, що вода — це безцінне, її не можна вилити... було дуже важко і страшно...», — із хвилюванням розповідає пані Олена.
У будинок родини пані Олени, де планували додатково побудувати ще домашній мініпритулок для собак, попав артилерійський снаряд, який зруйнував пів будинку. Жити у тій домівці зараз неможливо, адже там дуже щільні обстріли. Тому нині пані Олена з родиною мешкає у квартирі. А разом з ними ще 15 собак і шість котів. Як розповідає, це тварини, які не можуть жити в притулку через свою інвалідність, собаки з великим психологічними травмами та різними ускладненнями.
«Сьогодні собак прилаштувати дуже важко. Якщо раніше щомісяця я прилаштовувала по 20-30 тварин, то зараз, якщо п'ять-шість, — це чудово. Рятує евакуація у Польщу, яка потроху нас розвантажує... Це польські волонтери, з якими ми познайомилися через фейсбук. Вони зайшли на нашу сторінку, побачили наших "бідось" і почали шукати для них сім’ї. Тваринки всі практично відразу їдуть до сімей. Я отримую звідти фото і відео тих, хто у мене сидів нещасненький десь в куточку у притулку, а зараз воно спить на дивані в обіймах люблячих господарів. Це невимовне щастя і те, що дає сили», — із радістю і теплом розповідає пані Олена.
У розмові з керівницею нікопольського притулку для тварин «Шанс на життя» ми торкнулися теж причин проблеми часто негуманного та байдужого ставлення до тварин в Україні.
«Байдуже і часто жорстоке ставлення нашого суспільства — це закореніла проблема, а коріння йде ще, мабуть, з Радянського Союзу, коли безпритульних собак просто відстрілювали, і для того покоління це вважалося нормою... На сьогоднішній день нарешті українське законодавство дотягує до європейського у зоозахисному напрямку. І є кримінальна відповідальність за вбивство або знущання над тваринами. Не заводьте тварину, якщо ви не хочете нести за неї відповідальність, не заводьте тварину, якщо ви не маєте змогу утримувати її, тому що це витрати. Не можна ставитися до тварин, як до якогось опудала, яке має з’їсти якусь кістку один раз на добу і сидіти на ланцюгу та гавкати. Такого не повинно бути. Наші покоління повинні перерости те, що нам залишилося у спадщину ще від радянських часів щодо ставлення до тварин. Тварина має бути членом родини, а не опудалом чи іграшкою», — підкреслює Олена Вошун.
Сьогодні, на щастя, є дуже багато небайдужих до долі тварин людей, а також міжнародних та українських донорів, організацій, котрі допомагають притулку, завдяки чому він може продовжувати функціонувати та давати прихисток скривдженим, беззахисним і покинутим тваринкам. «Ми намагаємося жити повноцінним життям, таким, як і має жити притулок, попри те, що нас майже щодня обстрілюють», — наголошує керівниця нікопольського притулку «Шанс на життя».
Повністю розмову запрошую послухати у прикріпленому звуковому файлі.
Тарас Андрухович