Американський ветеран Трістан Руарк, який двічі стикався з війною віч-на-віч, прагнув залишити спогади про свою службу в Іраку та Афганістані. Однак похмурі реалії війни наздогнали його на півдні України, в Одесі, де нині Трістан перебуває зі своєю українською дружиною. Під час повномасштабного вторгнення у них народилася дитина. Трістан веде блог, у якому ділиться з читачами життєвим досвідом.
Своїм баченням щодо нинішньої війни, яку росія веде проти України, він поділився у розмові з Польським радіо для України.
24 лютого 2024 року виповнилася друга річниця початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Для більшості українців — як в Україні, так і за кордоном — 24 лютого 2022 року означає життя «до» і «після», тому що люди усвідомлюють, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Як ви це відчуваєте як американець, який живе в Одесі?
— Я вважаю, що зараз українці роблять все, що вони тільки можуть зробити у цій ситуації. Попри все в місті відбуваються, наприклад, різноманітні фестивалі. Нещодавно разом із сином ми були на триб’ют-концерті AC/DC, аж раптом почала лунати повітряна тривога. Соліст намагався продовжувати шоу, і люди хотіли, щоб воно продовжувалося, але, ймовірно, філармонії, де відбувався концерт, довелося б заплатити величезний штраф, якби концерт не припинився.
Одного ранку ви виходите з дому, чудовий день… Як-от, наприклад, Новий рік… Спочатку все було чудово, а потім ми провели більшу частину вечора в бомбосховищі. Того вечора внаслідок атаки загинув 15-річний хлопець…
Тож в одну мить все нормально, а в наступну — може статися справжній хаос.
Трістане, ви двічі зіткнулися з війною, служивши в Іраку та Афганістані. Як ми знаємо, війна в Афганістані стала найдовшою військовою операцією Сполучених Штатів Америки. США вивели свої Збройні сили з Афганістану наприкінці серпня 2021 року, ознаменувавши таким чином кінець війни, що тривала з 2001 року. Чи могли б ви поділитися з нами, як служба в такій далекій країні вплинула на вас, на ваше життя? Що ви можете сказати про цей досвід з точки зору часу?
— Це було марною тратою часу. Коли я поїхав до Афганістану, був 2010 рік. Ми (американські війська — ред.) вже були там 10 років, і я справді відчував, що ми нічого не робимо, що ми нібито обертаємося по колу. Ми дійсно були обмежені. На жаль, я вважаю, що це була величезна трата часу.
Чи відчували ви, скажімо, культурний шок?
— Ні, не дуже. Перед цим я провів два роки в Іраку, але здебільшого там, де я був в Афганістані, люди просто хотіли, щоб їх залишили в спокої. Їх дійсно не хвилювала геополітика, вони просто хотіли займатися землеробством і жити своїм життям. У деяких селах спостерігалися антизахідні настрої, а в інших, натомість, місцях діти бачили та казали, що «ці хлопці не такі вже й погані», що ми насправді не такі кошмарні люди, як про нас розповідали.
Проте, чи відчував я культурний шок? Ні, насправді ні.
А коли йдеться про російські війська?
— Знаєте, у деяких місцях нас вважали росіянами. Це було тому, що вони або ховалися, або тому що ми були в таких місцях, які не отримали багато розголосу. Коли, однак, я запитав одного з афганців, з якими я працював, про росіян, він сказав, що іноді він може битися з ними, а іноді співпрацювати. Тож я лише читав про те, що вони там робили — про звірства, які вони вчиняли, а це, як ви знаєте, трапляється з кожною країною, куди вони приходять… Це сталося з Чечнею, Грузією, Сирією та Україною…
З вашої точки зору, які уроки не були винесені, наприклад, з Афганістану?
— Уроки, які потрібно засвоїти: коли ви виборюєте перевагу в повітрі, це стає наземною операцією, а наземна операція, як ми бачимо, сильно залежить від артилерії. Війська на суходолі не можуть нормально рухатися, якщо немає переваги в повітрі, а коли все зрівнюється, це стає грою артилерії та безпілотників… Хлопцям важко маневрувати, наприклад, без цих безпілотників FPV, які атакують солдатів з обох сторін. Якщо говорити про РЕБ, повинен бути дійсно зроблений «стрибок». Східній Європі необхідно також зміцнити свій арсенал балістичних ракет і свої Військово-повітряні сили. Я маю на увазі, що перевага в повітрі — це ключ. Однак, коли ситуація виглядає інакше, все зводиться до того, що ми повертаємося до окопної війни… Це понад сто років після Першої світової війни… Хлопці риють окопи та водночас борються, щоб утримати сотні кілометрів (території — ред.).
Повномасштабна війна росії проти України триває вже два роки. Які уроки, на вашу думку, слід винести з цього конфлікту, особливо Східній Європі, в контексті оборони?
— На це питання дійсно важко відповісти. Європа має усвідомити, що російська загроза реальна, і ми мусимо озирнутися назад і пригадати історію. Росія не поважає людське життя, не поважає навіть свій власний народ. Вона відправляє своїх чоловіків на смерть. Росії байдуже, ця країна розстрілюватиме своїх власних людей при відступі.
До того, як ви почали жити в Україні, до того, як ви приїхали сюди, коли ви жили в Америці, що ви чули, наприклад у 2014—2015 роках, про ситуацію в Україні? Як дехто називає це «російсько-український конфлікт», «проблема» тощо… Що чули Ви?
— Я жив у Нью-Йорку, працював у військовій академії Сполучених Штатів і, коли я почув, що Крим «анексовано», я дивувався, чому ми нічого не робимо з цим, адже це порушення міжнародного права, це напад на суверенну націю. В новинах багато на цю тему не було, тому я почав спілкуватися з людьми з України, люди боялися війни, але дійсно думали, що незабаром все закінчиться… А потім почалося вторгнення на Донбас… Як військовий я не мав уявлення про масштаби бойових дій, які там відбувалися, поки я не повернувся сюди у 2022 році та не поговорив із людьми, які там воювали. Я навіть не уявляв… Все, що я знав, — це те, що ніхто насправді нічого не робив. Я шукав інформацію, можливо, про санкції або інші подібні речі, які були введені, і все це дійсно виглядало дуже поверхнево.
Повідомлення про зростання напруги на російсько-українському кордоні почали надходити принаймні восени, в жовтні-листопаді, 2021 року. Українська влада не сказала українцям прямо: «Готуйтеся до війни». Пізніше президента України Володимира Зеленського дуже критикували через це. Як військовий, як ви думаєте, що українська влада мала чітко та відкрито сказати українцям про те, що наближається війна?
— Я досі не розумію, як хтось міг не вірити, що буде (повномасштабна — ред.) війна. Коли я вперше почув це в новинах, я знав, що вони перетнуть кордон. Гадаю, будь-хто, хто орієнтується у війську, казав, що це не навчання, що розпочнеться повномасштабна війна. Тому, так… Українська влада мала сказати людям, щоб вони готувалися до війни. Вони напевно знали про це раніше.
Коли моя дружина запитала мене, чи варто виїжджати, я сказав: «Так, тобі слід тікати звідти. Це не гра». Ми (США — ред.) були певною мірою готові, тому що ми є «ключем», але гроші повинні були почати надходити набагато раніше.
Перемога... На вашу думку, про що це? Про людей, про техніку? Про обидва ці компоненти разом або, можливо, про щось інше? Від чого може залежати довгострокова перемога в сучасній війні?
— Те, що я бачу в новинах, — це діяльність ТЦК і те, що зараз багато людей не хочуть воювати. Думаю, Україна, президент Зеленський, робить все можливе, щоб утримати цих молодих людей від лінії фронту. Але я справді не думаю, що в України є вибір. У хлопців на фронті закінчуються боєприпаси. Росію, натомість, підтримують Північна Корея, Китай та Іран. Тому Україні потрібні гроші, обладнання та… На жаль, потрібні молоді люди, які б встали на лінію фронту та боролися.
Якщо йдеться про мобілізацію, то, з вашої точки зору, як вона має відбуватися: силою чи шляхом навчання та заохочення?
— Те, як це робить ТЦК, наскільки я бачу, — це дурниця. Не можна розбивати комусь вікно. Не можна силою хапати людину на очах у її родини. Так не робиться. Як ти змусиш когось повірити у важливість справи, коли ти забираєш когось силою на очах у їхніх дітей?
Люди, які це роблять, сподіваюся, що всі вони військові та були на передовій, адже це єдині люди, ЄДИНІ, які могли б забирати інших хлопців на фронт.
Якщо це роблять люди, котрі не були на передовій, котрі не брали участі в бойових діях, вони не мають права посилати туди інших. Не мають на це абсолютно жодного права.
А щодо питання, як мотивувати людей йти на війну? Хмм...
Передусім необхідна чесність. Багато осіб, з якими я розмовляю, — це молоді люди, котрі кажуть: «Мене заберуть в армію, а потім відправлять одразу прямо на передову». Вони запитують, чи це правда. І я не знаю, чи це правда. А якщо я не знаю, то я лише можу собі уявити, скільки інших людей також не знають відповіді на це запитання. І це, на мій погляд, немає сенсу.
Якщо ви хочете мати у своїх лавах професійних солдатів, ви повинні спочатку відправляти їх на навчання. Пізніше, коли б вони потрапили у частину, там також має відбуватися вишкіл, перш ніж пускати людей на передову.
Однак водночас... Немає вибору. Україна не має іншого вибору. Мобілізація є необхідною. І цим молодим хлопцям доведеться долучатися. А якщо люди з цим не згодні, то, мабуть, їм треба уявити, як виглядатиме російська окупація.
Людей з окупованих росією територіях України збираються призвати до російської армії. Росію, як відомо, ніщо не хвилює. Їм байдуже, чи збираєшся ти, наприклад, поступати у коледж... А якщо ти спробуєш виїхати з країни, вони можуть зробити що завгодно з твоїми батьками. Ми вже чудово знаємо, що в змозі зробити росія.
У чому загалом ви вбачаєте найбільші проблеми, з якими стикаються ветерани після повернення додому? І до чого їхні родини повинні бути готові?
— Якщо говорити про цю війну, то хлопці постійно перебувають під обстрілами, протягом тривалого часу. Те, що бачив і робив я під час служби, — це, можливо, ніщо в порівнянні з тим, що бачили ці хлопці.
Вони втратили багато друзів. Деякі з бійців воюють протягом двох років безперервно на лінії фронту, мало сплять, в багнюці… І це для них нормально. Це те, що для них є нормальним уже в повсякденному житті. Тому, коли вони повертаються сюди (цивільне середовище — ред.), те, що вони бачать, — для них це не нормально. Люди, котрі ходять навколо та добре проводять час… Це не нормально. Бути батьком — це ненормально. Не бути в небезпеці — це ненормально. Отже, сім'ї військових повинні бути поштовхом, повинні подбати про психіатричну допомогу для цих хлопців.
Родини повинні усвідомлювати, що це щоденна травма, яку солдати переживають. Тож слід очікувати змін.
І, ймовірно, повинно проводитися певне навчання сімей щодо того, на що варто звернути увагу, коли у військового починається депресія чи посттравматичний стресовий розлад, щоб вони знали, що можуть зробити для того, щоб допомогти.
Багато хлопців, які поверталися з Донбасу в 2014 році, їм не було куди повертатися. Важко уявити, що чоловіки, які йдуть під кулі, рятуючи своїх друзів, які є настільки сміливими… Що вони, повертаючись додому, не мають нічого. Тому ми маємо подбати про них. Ми маємо розуміти, що проблеми будуть.
Ми записуємо це інтерв'ю в Україні, в Одесі. Останній раз я була в Одесі в січні 2022 року. До початку повномасштабної війни. Неподалік багатоповерхівки, де я живу, є кладовище. І, наприклад, на шляху до торгового центру, я проїжджаю повз це кладовище…
Де я бачу могили загиблих українських захисників і синьо-жовті українські прапори, які майорять над цими могилами.
Трістане, у своєму блозі ви ділитеся своїми життєвими історіями, спогадами. Я, затамувавши подих, читала ваш спогад про Ірак. Про хоробрих героїв, які полягли, намагаючись допомогти своїм побратимам і врятувати їх. Як Ви написали, найбільше Ви боїтеся того, що про цих осіб забудуть, що наступні покоління не знатимуть, ким вони були та на яку жертву вони пішли.
На вашу думку, як Україна має будувати політику пам’яті? Як зробити, щоб імена героїв не перетворилися просто на таблички на камені чи стіні? Як не дозволити цій війні стати «чимось з минулого»?
— Гадаю, це справді залежить від тих, хто зараз там, на фронті. Від тих, хто повернеться. Вони повинні триматися разом. Їм потрібно побудувати спільноту, яка не дозволить нікому забути про те, що сталося. Ці історії потрібно розповідати, записувати… Так само, як наприклад, я це роблю зі своїми побратимами. Ми маємо думати про це таким чином: «Я не хочу, щоб моя дочка боролася з цим. Я не хочу, щоб мої онуки боролися з цим» тощо. Тож після повернення додому ветеранам необхідно об’єднатися та створити справжню сильну ветеранську організацію, яка дозволить зберегти пам’ять.
Запрошуємо почути розмову у доданому звуковому файлі!
Христина Пічкур