Кохання під час війни: яким є його обличчя? На цю тему Польське радіо для України поспілкувалося зі співзасновницями проєкту «Я тебе... війна. 100 історій кохання» — Христиною Біляковською та Вікторією Середою.
24 лютого поділило життя українок і укаїнців на «до» і «після». Українці тримаються, але для багатьох людей життя назавжди змінилося. Сьогодні ми поговоримо про те, що відбувається з почуттям любові під час війни, про те, чи кохання взагалі можливе у воєнні часи.
Влітку 2022 року був створений проєкт під назвою «Я тебе... війна. 100 історій кохання». Розкажіть нам, будь ласка, детальніше про цю ініціативу.
Христина: Все дуже просто, а водночас і не просто — як і саме кохання, яким воно насправді є. Наш проєкт покликаний зібрати 100 історій кохання під час війни, під час вторгнення Росії в Україну. Його мета полягає у тому, щоби показати, наскільки змінилося кохання під час війни, і що навіть у такі складні часи українці та українки продовжують кохати одне одного, надихати одне одного — вони творять історію та вражають тим, наскільки людські відносини допомагають долати труднощі. Крім того, наш проєкт фактично є архівом, тому що у кожній історії ми усе-таки висвітлюємо тему війни в Україні, але через емоційний особистий досвід, почуття, яке знайоме більшості людей. Чому виникає зацікавленість проєктом у іноземної аудиторії? Тому що, коли ти маєш в інформаційному просторі багато інформації про війну, на привеликий жаль, люди насправді не хочуть більше про це знати, люди намагаються максимально цього уникнути. Однак, коли ти читаєш щось, що ближче до тебе... Ти теж колись закохувався, ти теж відвчував мурашки по шкірі, ти теж цінуєш людину, яка поряд з тобою. Тут ми зачіпаємо два моменти: міжособистісна взаємодія між людьми, але також ми показуємо війну в Україні, однак, через особистий досвід українок і українців.
Вікторія: Я бачила, як з лютого-березня (минулого року, — ред.) активно почали з’являтися новини про те, як люди одружуються під обстрілами. Це давало надію, це було чимось світлим. Дуже хотілося створити щось. Коли Христина приїхала до мене з Чернівців, ми сіли разом і почали розписувати концепцію проєкту. У нас має бути 100 історій. Ми запустили проєкт на 100-й день війни, але ми також хочемо створити подкаст і виставку та видати книгу. Першого ж дня ми почали шукати волонтерок і волонтерів, які б хотіли писати для нашого проєкту або якось інакше допомагати, наприклад, розшифровувати аудіозаписи або долучатися до створення дизайну, поширення проєкту, реклами. Ми зібрали команду, і до нас досі долучаються нові люди. Нам потрібно 100 історій — ми активно їх збираємо і, щиро кажучи, стає дедалі складніше обирати унікальні історії, тому що, як виявилося, їх дуже багато. Ми навіть цього не уявляли.
Ми говоримо про кохання як про силу, яка дозволяє жити далі, яка надихає, яка надає сил рухатися вперед. У мене, однак, виникає питання, де знаходиться ця межа: дбати про те, щоби зберегти почуття, стосунки, — попри відстань, але теж інші фактори, — але водночас не романтизувати війну? Адже війна — це кров, це сльози, це нестерпний біль...
Христина: У Віки зараз чоловік на війні. Вона розповість про те, як зберегти свої почуття та емоції. Я натомість скажу, що ми хочемо від цього відійти — не романтизувати, а показувати реальність. У нас є історія двох військових, позивні «Тіффані» та «Подвох». Вони дали інтерв’ю багатьом іноземним і українським ЗМІ. Вони зараз вдвох на передовій. Вона вегетаріанка, і він заради неї після позицій, втомлений, їздив в інше місто, щоби купити авокадо, тому що вона не їсть м’яса. Він знаходить для неї квіти... Це передова... Ми питаємо в кожного, чим відрізняється кохання під час війни від кохання, яке було до війни? На це запитання «Тіффані», Аня, відповіла: «Дуже легко кохати людину, коли поряд із тобою є квіткові магазини, ресторани, красивий одяг, душ... І коли ти в окопах... Дуже важко любити, коли ти відправляєш людину, не знаючи, чи вона повернеться». Коли я запитала «Подвоха», чому він погодився також розповісти цю історію, він відповів: «Я готовий кричати на весь світ, що я кохаю цю жінку!». Людям потрібне кохання там. Є різні точки зору, але це особистий досвід кожної людини. Комусь воно заважає, але ці двоє людей... Вони завжди разом. Це історія про те, що кохання має велику силу.
Вікторія: Наш проєкт не про те, щоби романтизувати війну, а про те, щоби показувати кохання попри війну, тобто не показувати, що люди кохають завдяки війні, а показувати, що люди кохають попри війну, попри те, що тривають такі жахи, попри те, що людям важко та боляче.
«Дивно, як легко відмовляєшся від того, з чим учора, думалося, неможливо розлучитися». Ці слова належать відомому німецькому письменнику Еріху Марії Ремарку. Ви, до речі, також згадували Ремарка у своїх дописах у соцмережах. Сьогодні ми говоримо про кохання, про історії кохання під час війни в Україні, про роль кохання у воєнні часи. Ремарк — це письменник, який не боявся говорити про війну, але теж неодноразо висвітлював роль кохання, надії та добрих вчинків, коли навколо чути гуркіт гармат. Війна, безумовно, змінює людей, змінює долі людей, змушує людей переосмислити багато речей.
Як авторки проєкту, який збирає історії кохання українок і українців під час війни, як би ви могли описати сьогоднішнє обличчя кохання? Як змінилося кохання після 24 лютого?
Христина: Кохання... Воно нестримне. Під час війни, як ми бачимо, кохання — це кохання, яке ми не можемо відкладати на потім, це кохання «тут і зараз», це кохання time-manager. Ти не хочеш чекати, бо ти не знаєш, чи буде завтра. Це трохи імпульсивне кохання, адреналінне. Знов таки, що ми чуємо у кожній історії? Ми запитуємо людей: «Чому ви вирішили одружитися? Як ви зрозуміли, що це ваша людина?». У відповідь ми чуємо: «А навіщо тягнути?». Зараз кохання адреналінне, швидке та сміливе.
Вікторія: На мою думку, зараз кохання безстрашне. Звичайно, я згодна з тезою Христини про те, що це кохання, яке не можна відкладати на потім — воно швидке та нестримне. Однак, мені також здається, що кохання під час війни... просте. Коли ми маємо час у мирному житті, ми затягуємо, щось вигадуємо, дивимося... А зараз ми думаємо про те, чи це моя людина, чи не моя, про те, з чим я можу змиритися, а що мене не влаштовує. Зараз може бути байдуже на якісь побутові речі, якщо це дійсно твоя людина — душею твоя. Раніше нас могли дратувати якісь речі, а зараз важливо, щоби ця людина була поруч. Я також помічаю цінність часу, тому що завдяки коротким митям разом формується це бажання побути якомога довше одне з одним, якомога більше насолодитися цими моментами.
Як розповіли в інтерв’ю Христина та Вікторія, над проєктом «Я тебе... війна» працює багато осіб, які роблять великий внесок у те, щоби історії кохання українок і українців у воєнні часи були почутими. Це, зокрема, комунікаційниця проєкту Анастасія Вуйко, менеджерка з партнерств Анна Мишко та менеджерка Ельвіна Ісмаілова. Неможливо також не відмітити роботу авторок і авторів, котрі шукають героїв проєкту, проводять інтерв'ю та пишуть історії.
Дізнатися більше про історії кохання під час війни можна на сайті проєкту.
Запрошуємо послухати повне інтерв’ю у доданому звуковому файлі!
Христина Пічкур