Про зв’язок речей із їхніми назвами, як відомо, спір триває від народження філософії і аж до наших днів. Ми знаємо про це, хоч би, з Платонового «Кратила», де Сократ розмірковує над двома протилежними твердженнями, спочатку захищаючи правильність назв, аби вже у другій частині діалогу поставити її під сумнів, виступаючи за умовність усілякого називання. Хоча остаточної відповіді на це питання він не дає – єдиним, пропонованим Платоном, що говорить устами Сократа, рішенням виявляється подальше дослідження і – чи або – непевність, утримання від відповіді, мовчазна посмішка, відсутність будь-якого вирішального слова незалежно від того, чи воно фактично в змозі репрезентувати яку б то не було суть, що за ним криється, чи ми лише уявляємо, що воно могло би за певних обставин таку функцію репрезентації виконувати.
Різноманітність етнічних мов і змінність понять у межах кожної з них становить потужний аргумент на користь другого з розглянутих Сократом варіантів, тобто твердження про умовність назв, яке висував Гермоґен.
Коли, скажімо, я звертаюся до грецької пари soma-sarx, то в якості її відповідників цілком можу наводити відповідні парні поняття, пов’язані з тілесністю, з низки пізніших мов[1]. Хоча відразу необхідно наголосити, що далеко не завжди це їхні повні семантичні (тобто скажімо тут: значеневі) відповідники. Часом – у тих чи інших випадках – під виглядом певної спадкоємності, у перекладі, наприклад, у таких парах відбувається певна інверсія. І якщо цього радше не скажемо про українські відповідники тіло і плоть, то вже у випадку французької пари corps-chair цього не можна не зауважити (і це останнє знайшло свій вираз у багатій традиції французької філософії тілесності). Ще більш показовим прикладом виявляється польське слово ciało, в якому така двоїстість зникає цілковито. Чи було це пов’язано зі зміною самого способу сприйняття тілесності, чи з тим, що змінився сам феномен, тобто відбулася зміна того, що і як нам явиться таким чином, що ми згодом назвали його тілом? А отже, природно, чи наведені приклади не значать зміни самих феноменів в залежності від епохи та інших обставин?
Відповідь прихильників умовності назв наперед була б тут відома: зміна назв не має жодного суттєвого зв’язку зі зміною явищ та способів їхнього сприйняття, переживання. Тим не менше, такому підходові можна було б закинути певну невразливість не стільки до того, що під назвами криється, скільки до того, що там знаходять або прагнуть знаходити їхні адресати. А саме ті з них, котрі – або ж їхні попередники – мали б, відповідно до такого пояснення природи слів, творити назви довільно, жодним чином не пов’язуючи способу переживання різноманітних явищ та їхнього опису, оскільки жодного зв’язку тут і не можна було б знайти. Проте слабкістю цього підходу міг би бути тут факт, що незалежно від епохи та обставин, люди шукають найзручніших або ж – якщо особливо експонувати традицію, що мене тут надихає – найбільш підручних назв, котрі із найменшими витратами енергії дозволяли б, однак, висловлювати особливості різних явищ. Зрештою, якщо до цього придивитися, конвенційність зовсім такого підходу не ставить під сумнів, але може свідчити про спільне вироблення у міру ощадливих, а отже й відповідних та зручних описів, назв. Таким чином конвенція стикалась би тут лише з певними обмеженнями, що їй не дозволяли б на тотальну експансію на просторах усієї мови.
З іншого ж боку, якщо ми знову звернемося до представленої Платоном у «Кратилі» полеміки, факт існування ономатопеї, тобто звуконаслідування, з огляду на її рідкісність і необов’язковість також радше не робить з неї достатньо сильної альтернативи конвенційності назв. Не дозволяє протиставитися умовності слів, аби однозначно заявити, що феномени світу проявляються у мові принаймні не меншою мірою, аніж вони відкриваються нашим чуттям. Хоча сили такого підходу виявляється достатньо, аби заявити, що деякі явища, навіть якщо їх і небагато, таким чином, однак, знаходять своє відносно адекватне відображення у мові.
Я дуже люблю ілюстрацію, яку в зв’язку з цим колись запропонував сучасний польський історик філософії Северин Бляндзі[2]. Він звернув увагу на одне давньогрецьке слово, що в аттичному та іонійському діалектах (як, зрештою, чимало інших слів) звучало й писалося по-різному. Це thalatta і thalassa відповідно. В обох випадках йдеться про море. Проте, наголошує Бляндзі, це може бути різне море, а точніше – у цих словах море може явитися по-різному, бути цілковито різними феноменами. Що ж ми в цих словах чуємо? Перша морфема, tha-, в обох випадках тут ідентична. Це звук хвилі, що набігає на берег, б’є у нього зі сплеском, виринає на поверхню до цілковито чужої стихії. Та якщо це правда, то не можна не зауважити, що відступає вона, однак, по-різному: -latta і –lassa, про що вони розповідають? У них, нагадує польський філософ, чути береги, із якими зустрічаються хвилі, та які у Аттиці і в Іоніі неоднакові – скелясті, кам’янисті у першому випадку, та піщані у другому. Отже й постукування камінчиків, «lat-ta-ta-ta», що їх хвиля тягне з собою до моря, ми чуємо у кінцівці thalatta, а сичання піску – у thalassa. І як іонійцю його діалектом пояснити, що море може не лише шипіти й сичати після зустрічі з берегом, якщо його словник просто не лишає місця для такої можливості? І vice versa? Перекласти слово з одного діалекту на друге? Але ж ми бачимо, що вони не є прямими відповідниками: у кожному з них являється щось цілковито невідоме по той бік Егейського моря, що буквально розриває його між різними світами. Більше того, ми бачимо, що ані thalatta, ані thalassa не можна, насправді, перекласти як наше море. Це останнє, зрештою, якщо довіримося етимології Макса Фасмера, так само, як і латинське mаrе та його відповідники у численних інших романо-германських, слов’янських та балтійських мовах, виводячись від давньо-індійського слова maryā́dā, може також вказувати на «берег моря». Проте, очевидно, цей берег також інакший.
Так є із морем. Так, можна підозрювати, є і з тілом, ciałem, corpus, soma тощо. Вони, щонайменше, різні, а словники мають тенденцію підступно цю різницю затирати.
А отже, йдеться про те, що криється за словами і чи щось криється взагалі? Та якщо питання поставити ширше? «Що криється за мовою?» Коли б учинити так, то, здається, більш всеосяжної проблеми годі собі й помислити. Зрештою, якою мовою це питання про мову ставити? Тут вже ми мали б проблеми з українською, адже, скажімо, шукаючи польського відповідника цього поняття, у якихось випадках ми мали б вдатися до слова język, а в інших – mowa; або ж німецькою – Sprache та Sage; англійською – language і speech і так далі. Та у кожному з цих випадків також аналогій треба було б шукати із величезною обережністю. Додаймо до цього грецький logos, який може значити фундаментальну основу всього сущого (відлуння чого ми зустрічаємо, зокрема, на початку Євангелія від св. Івана). Отже надії на можливості перекладу, не кажучи вже про необачне і карколомне питання про те, що криється за мовою, розвіюються наче дим у бурю. Тому, аби тут спромогтися на бодай якусь відповідь, найліпше відразу погодитися з її межами.
Погодьмося.
І, отже, якщо, таким чином, повернутися до поставленого на початку питання про правдивість назв, то чи, з одного боку, можливо представити хоч якийсь список речей, що відповідали би певному словникові таких правильних назв? А тому навести такі приклади з мови, мову, по суті, що – неначе Адамова мова з описів Гайдеґґера або Беньяміна – була б властивою мовою речей? Тобто мовою правильних назв? Чи навпаки, такого списку й бути не може, оскільки не існує такої речі, котрій навіть в якійсь уявній первинній мові відповідали би правильні іменники (обмежмося ними)?
Аж ніяк не маю наміру цього відвічного спору про правильність назв розв’язувати. Більше того, його цілковите вирішення навіть не є обов’язковим. Навпаки, варто було б подбати про його тривання й надалі. Тоді можна, не приймаючи остаточно жодного з притаманних йому тверджень та з його непідкореним імпульсом, отже у згоді, якби це не звучало парадоксально, з його агональністю, конфліктом, а заразом усупереч їм, поза цей спір вирватися. Завдяки цьому, здається мені, можна опинитися у просторі, де, власне кажучи, варто було б пошукати можливостей того, як світ явиться у мові ще якимись способами.
Та про це у наступному фейлетоні.
Антон Марчинський
[1] Anton Marczyński, Ciało/Mistyka. Wstęp do ontologii cielesności, Kraków 2016, s. 19.
[2] Seweryn Blandzi, Uwagi tłumacza do: Heidegger, M., Co to jest filozofia? Przełożył S. Blandzi, przekład przejrzał Z. Zwoliński [w:] Heidegger dzisiaj, Warszawa, Aletheia, nr1 (4), 1990, s.50.