Французька філософія, один зі стовпів сучасної європейської філософії, у ХХ столітті великою мірою виводилася з феноменології – напрямку, створеного на межі ХІХ і ХХ століть у Німеччині Едмундом Гуссерлем. Серед цілей, яких намагався досягти цей мислитель, була цілковита певність у процесі пізнання (раніше описувана, зрештою, французом Рене Декартом). Натомість запорукою наближення до неї стало не дослідження світу таким, яким він є, але таким, яким він нам явиться. Звідси й назва цілого напрямку, адже саме поняття ‘феномен’ походить від грецького дієприкметника ‘φαινόμενον’, що його – з певними застереженнями – можна перекласти як ‘явище’.
Отже, феноменологія займається явищами. Проте дуже швидко такий її предмет перестав бути настільки однозначним. В Німеччині цей відхід від нього був пов’язаний насамперед з іменем Мартіна Гайдеґґера, тоді як у Франції така тенденція набула більш масового характеру, стаючи, по суті, фундаментальною для всієї французької феноменології. Саме про неї у своїй щойно виданій збірці статей «У бік неявищної феноменології» пише польський дослідник французької філософії професор Яцек Міґасінський з Варшавського університету.
Під час презентації цієї книжки професор Міґасінський розповів про те, як взагалі виникло його зацікавлення феноменологією:
- Воно з’явилося, коли я потрапив на семінар пані професор Барбари Скарґи, де у 80-х роках, як я пам’ятаю, ми читали (звісно в оригіналі, бо тоді не було перекладів, але переклади, власне, і з’явилися як плід цього семінару) – «Феноменологію сприйняття» Мерло-Понті, а у 90-х роках «Тотальність і нескінченність» Левінаса. І ці два феноменологи зацікавили мене настільки, що згодом так сталося, що я почав коментувати їхню творчість. Спочатку це були статті, а потім габілітаційна книжка, що не стільки була присвячена феноменології, скільки якійсь новій формі метафізики, але в ній також були розділи, присвячені Мерло-Понті і Левінасові.
Саме такі зацікавлення Яцека Міґансінського, що насамперед зосередилися на досить нетиповій формі цього потужного напрямку у філософії ХХ століття, тобто на феноменології, яка або вже не шукає феномену, явища, або просто стверджує неможливість такого пошуку, представлені в його новій книжці із настільки ж парадоксальною назвою, наскільки парадоксальним є її предмет. Адже „W stronę fenomenologii niezjawiskowej” українською можна перекласти як «У бік неявищної (або нефеноменальної) феноменології».
Розповідає Яцек Міґасінський:
- За якийсь час теми, що я опрацював, почали укладатися в якусь зв’язну єдність, що ті французькі феноменологи, до яких згодом приєдналися такі автори, як Мішель Анрі та Жан-Люк Маріон, а принагідно теж Жак Дерріда, який теж на початковому етапі своєї творчості займався феноменологією, а згодом, хоч і підходив до неї критично, але, безсумнівно, вона його надихала (а на додаток, він був близький до Левінаса). Отже, з такого інтересу упродовж років народжувалися якісь статті, і це склалося в якусь таку єдність, кульмінацією якої є характерні для декотрих феноменологів переконання, що коли філософським каменем феноменології є пошук джерела, то вони – себто згадані французькі феноменологи – шукали чогось, що вже не має феноменального характеру, тобто воно не є явищем – не явиться, невидиме, неприсутнє, непомітне, але воно є або в світі, або понад ним. На додаток, мене надихнула книжка Франсуа-Даві Себба, де він описав дві феноменологічні родини. Перша з них, що брала свій початок від Мерло-Понті, шукала джерел феноменальності у світі, але знаходила їх поза явищами, тобто в чомусь невидимому, в якійсь формі неприсутності, в пустках. До цієї родини можна зарахувати Рено Барбараса і Марка Рішіра. А друга родина, як стверджує Себба, була якось споріднена з Віттґенштайном. Це, так би мовити, родина релігійних феноменологів, серед котрих він називає дві неначе підродини. Перша з них шукає джерел явищності у якихось формах надприродної присутності – це Жан-Люк Маріон і Мішель Анрі. Вони займаються релігійною феноменологією, тобто такою, що закінчується своєрідною христологією. А покровителем іншої підродини є, безперечно, Емманюель Левінас, який, зрештою, був першим у Франції вчителем феноменології для всіх французів, переклавши разом із Ґабріель Пайфер «Картезіанські розмисли» у 1930 році, а також написав дипломну працю про поняття інтуїції у Гуссерля. Отже до цієї підродини належать Левінас і Жак Дерріда, котрі шукають джерел явлення в тому, чого не має бути. Це можна назвати кінцем або подоланням меж феноменології на користь певного роду перформансу або деконструкції.
Історією французької феноменології займається габілітована доктор Моніка Муравська з Академії мистецтв у Варшаві, авторка книжок про філософію Моріса Мерло-Понті, Емманюеля Левінаса і Мішеля Анрі:
- Я почну з того, про що говорив Яцек, тобто з захоплення Мерло-Понті і Левінасом, що з’явилося разом з семінаром Барбари Скарґи, і якому Яцек Міґасінський піддався. А починаю з цього я тому, що, можливо, на початку 2000-х років я піддалася такому самому захопленню, беручи, своєю чергою, участь у семінарах Яцека Міґасінського. Це захоплення, власне, французькою феноменологією як такою. І відтоді Яцек Міґасінський є моїм філософським і феноменологічним вчителем. Саме тому мені було дуже цікаво читати його нову книжку, бо він у ній звертається до багатьох проблем, що, своєю чергою, викликають нові питання.
Моніка Муравська називає вихідні для цієї книжки проблеми, і саме з них виростає те, що Яцек Міґасінський називає нефеноменальною феноменологією:
- На цьому я би хотіла зосередитися, а передусім, власне, може, на розділі «Французькі традиції і французька феноменологія». Це перший розділ, у якому Яцек Міґасінський представляє нам нарис історії французької філософії, основні риси якої ми завдячуємо Монтеневі, Декартові і Паскалеві. Але, звісно, тут є також і французьке Просвітництво, і Мен де Біран, а згодом – Анрі Берґсон. І весь цей шлях веде нас до 30-х років ХХ століття – до феноменології, і до того, що згодом цитований Яцеком Міґасінським Жан-Люк Маріон назве французьким моментом феноменології. Чим, отже, є цей момент. Гадаю, що певною мірою саме про це є ця книжка. Яцек Міґасінський пише, що це відкривання найглибших джерел сенсу, що якось визначають сферу наших досліджень. Це також спроба зведення нанівець різноманітних дуалізмів, невпинно присутніх у класичному мисленні. А на додаток, це також щось, що мене особливо цікавить – певний рух трансґресії, прихований у самих основ феноменології як такої. Адже вже у Гуссерля з’являються певні моменти напруги, що над ними надбудовуються нові способи або шляхи мислення. Адже сама феноменологія містить в собі, за словами декотрих мислителів, можливість неможливості феноменології. І в цьому, власне, полягає те, що Яцек Міґасінський, як мені здається, називає нефеноменальною феноменологією.
Дослідниця звертає увагу не лише на парадоксальний характер цього поняття, але й на те, як такий оксюморон представлений у книжці:
- Мене зацікавило, що частка ‘не-’ написана тут курсивом. Тобто, як мені здається, це не абсолютне заперечення, адже курсив мав би тут щось значити. А також мене заінтригувало те, що в своїй попередній книжці, а саме «У бік метафізики», Яцек Міґасінський називає описаних там філософів теоретичною конфіґурацією. Тобто він змінює наголоси, з одного боку, у поняттях(, що використовувалися дотепер – ред.), а, з іншого боку, в їх суті або змісті, коли спочатку ми маємо справу з теоретичною конфіґурацією, а згодом – з нефеноменальною феноменологією. Це мене змусило звернути увагу на різноманітних дослідників, котрі займаються французьким феноменологічним моментом. Виявляється, що серед них панує термінологічний хаос. Інґа Ромер називає цей момент сузір’ям, натомість Франсуа-Даві Себба пише про постфеноменологію (це особливо близьке для мене визначення). Крістіан Зоммер веде мову про нові феноменології, тоді як Ґондек і Тенґелі, що видали на цю тему монументальний твір німецькою мовою, пишуть про нову феноменологію. Розелін Бенуа, своєю чергою, пише про пізню феноменологію, а у польській філософській літературі Івона Льоренц у «Коперніканських лекціях» - про інакшу феноменологію. І всі ці терміни змушують нас до пошуків спільного знаменника. Звісно, коли ми ведемо мову про «французький момент», то тут жодною мірою не йдеться про національну формацію (про що Яцек Міґасінський детально пише).
Що, отже, змушує всіх цих дослідників до того, щоби, збираючи до однієї родини всіх цих різних мислителів, так по-різному ставити наголоси? – питає Моніка Муравська:
- На додаток, я думала, наскільки термін «нефеноменальна феноменологія» (про це щойно згадав Яцек Міґасінський) має щось спільне з невидимістю, наскільки нефеноменальність, неявищність пов’язана з невидимістю, що неодноразово обговорюється у різних феноменологічних текстах (не лише у Мерло-Понті)? Натомість інше питання, що не могло мене не зацікавити – доки я ще не прочитала всієї книжки, а лише її назву, то подумала, що Яцек Міґасінський натякає на якісь Гайдеґґерівські конотації, тобто що отцем неявищної феноменології є Мартін Гайдеґґер з огляду на його поняття ‘unscheinbar’. В «Бутті і часі» Гайдеґґер пише про те, що не явиться, але творить підстави для того, що явиться. Тому я задумалася, чи ця книжка не натякає, що отцем «моменту французької феноменології» є Гайдеґґер. Однак, коли я її прочитала, то побачила, що це не зовсім так, адже головним героєм, якого автор протиставляє французьким мислителям, є насамперед Гуссерль. Хоча й Гайдеґґер має що тут сказати. Тим більше, що Яцек Міґасінський пише про «Час і буття» з польського видання «Про річ мислення», де різноманітні термінологічні пошуки Гайдеґґера спонукають французьких мислителів до конструювання своєї власної термінології або до формулювання наново як самого Гайдеґґера, так і Гуссерля.
Антон Марчинський