У ці дні, коли вулиці вражають пусткою, баченою хіба що в оніричних антиутопіях, а більшість з нас змушена за замкненими дверима спостерігати як ніколи розсвітлений тисячами вікон вечірній краєвид своїх міст, перед кожним з нас – уважними і не дуже – постає питання самотності. Самотності як наслідку самоізоляції і самотності як вимушеної необхідності триматися подалі від інших людей, зберігати від них дистанцію через страх і елементарну техніку безпеки – чи на вулиці, чи у власних стінах. А заразом – і це не останнє, з чим багато хто несподівано в ці дні стикається – самотності як приреченості на себе самих або ж на найближчих нам людей, з котрими ми наче й проводимо під одним дахом роки, та в похопному вирі життя зовсім не мусимо зустрічатися, більше того – розмовляти.
Самотність буває бажаною, але найчастіше, все ж, вона приголомшлива, бо приносить радше не спокій і тишу, а збентеження через неможливість присутності інших людей поруч з нами. У зв’язку з цим варто зазначити, що насправді самотність самотності не рівна. Більше того, часом самотністю називають те, що нею не є, підміняючи таким чином поняття, іменуючи за допомогою того самого терміну різні явища або ж, як кажуть логіки, вдаючись до помилки еквівокації. Адже перебування будь-кого на самоті, себто без інших людей, що не значить, що цілковито без товариства, не завжди означає приреченість на такий стан. І далеко не завжди власне товариство, розмова з самим собою (як Платон дефінював мислення), стає чимось неприємним, незносним чи просто незвичним. Тут треба сказати чітко: самотність не еквівалентна усамітненню, якого ми часом шукаємо, аби побути в тиші, зібратися з думками або просто перевести дух, та, однак, у разі потреби, завжди можемо знайти іншого, аби вилити йому свою душу.
Німецько-американський філософ і теолог Пауль Тілліх про це писав так: «Наша мова мудро відчуває дві сторони буття на самоті. Вона створила слово самотність, аби виразити біль через буття на самоті. І створила слово усамітнення, аби виразити велич буття на самоті». І, прислухаючись до слів цього автора, чи маємо ми дивуватися через факт, що усамітнення з’являється тут в богословському контексті? Слід додати, що найчастіше цей контекст у теології є містичним, апофатичним, а Пауль Тілліх аж ніяк не є в ньому першопрохідником. Усамітнення чи – ближче до німецького оригіналу, до якого Тілліх не міг не звертатися – відособлення, себто Abgeschiedenheit, є поняттям питомим для містики Мейстера Екхарта. Хоча в цьому або схожих значеннях останній вживав також такі, зокрема, терміни, як Gelassenheit (спокій), Entäusserung (відчудження), Ledig-sein або просто Freiheit (свобода). Та й Екхарт, безперечно, виростав з більш ранньої, грецької традиції усамітнення, для котрої важливими були такі, зокрема, поняття або радше стани, що за визначенням мусять залишатися незбагненними, як ἀπαθεία зі спорідненими ἀταραξία та ἡσυχία, що із багатьма застереженнями можна перекласти українською, як незворушність, безтурботність і тиша. Це стани, які прагне прийняти містик, занурюючись у таємницю. Сама ж таємниця в тому, зокрема, й полягає, що містик відособнюється від інших, завдяки чому опиняється сам на сам з тим, чого тим іншим ніяк не комунікувати, не виразити у словах. Він один супроти численності світу. Зрештою, етимологія слова монах саме із цим пов’язана. Йдеться про самітника, який не відволікається на міріади речей довкола.
Проте як же це близько за духом до філософії, яка, зрештою, творила цю мову задовго до християнського богослов’я: це й Єдине (ἕν або τὸ αὐτό) досократиків, і його протиставлення множинності й поділеності речей, що його можна знайти не лише у Парменіда або пізнього Платона, але й у Метафізиці Аристотеля. Потенційний стан будь-якої речі від актуального він відрізняє саме з огляду на неможливість представити перший з них як поділений, а другий – як однозначно єдиний. Цьому служать неодноразово повторювані Стагіритом формули ἐν ἄλλῳ ἢ ᾗ ἄλλο та ὑπ᾽ ἄλλου ἢ ᾗ ἄλλο («в іншому або як інше» і «за посередництвом чогось іншого або як інше»), тобто вдається до слова ἄλλος – «інший». Тут, однак, говорячи не лише про настільки загальні питання, що стосуються способів буття сущого, але й про оті згадані мною раніше способи буття кожного з нас, можна сказати, що той, хто усамітнюється, прагне, аби іншого – принаймні на якийсь час – не було поруч. Самотній, натомість, від іншого визволитися неспроможний, відчуваючи його присутність – парадоксально – у пекучій пустці, яку інший мав би заповнити.
Та, однак, не забуваймо, що таке усамітнення, покликане виводити того, хто слідує його шляхом поза порядок речей, звільняти від світу, навіть підносити його – мовою давньогрецьких містагогів і християнських містиків – до споглядання, а навіть занурення в божественність. Воно не є чимось типовим у світі. Самотність, натомість, часта, нестерпна і остаточно нездоланна.
Саме про це в своєму есе Самотність в останній виданій за життя книжці Метафізичний терцет пише польська філософ Барбара Скарґа: «Дивною є людина, дивна в ній та двоїстість, бажання бути разом з іншими, навіть страждання, коли цих інших немає, а разом з тим неспроможність визнати необхідність отого Ми, що мене охоплює, нехіть до "разом" і гаряче прагнення самотності. І негайно з’являється питання, чим самотність є, коли вона народжується? Як у ній укладається мій світ? Чи ж вона лише є протиставленням отому "разом", його запереченням, часом спонтанним, а часом нав’язаним, свідомим вибором, а отже актом свободи, чи результатом страшного становища, непередбачених ситуацій? Коли приходить самотність? Часом ми її прагнемо, але їй постійно щось заважає, проте вона може прийти, коли ми на неї не чекаємо. "Разом" – це слово фундаментальне, але з різнобарвними значеннями. Не вдаючись в його аналіз, разом я вже в родині у мить народження, хоч нічого не знаю про те, що від когось залежить моє життя, і коли мене годують грудьми або з пляшечки, я вже маю напевно почуття голоду і потреби. Проте в мені ще не існує усвідомлення існування іншого, особи, лише невизначеного джерела їжі. Аби народилося відчуття буття разом, має надійти особлива мить, перше відчуття чиєїсь присутності і фундаментального зв’язку, ще більш основоположне, аніж те, що Левінас назвав словом зустріч.
Цей простий факт негайно викриває парадокс чи нездоланну амбівалентність, приховану в самій самотності. Коли я кажу: я сама, то одночасно заявляю, що десь тут є інші, що якісь інші є разом, а я сама, - продовжує Барбара Скарґа. – Слово "сам" не означає абсолютного індивідуального існування, лише вказує на той момент, що мене до такого існування прирікає з моєї волі чи, рідше, всупереч ній. Якщо ж бо я кажу, що я є, то це значить, що я є з іншими, серед інших, існування є завжди з кимось і відносно когось. Це належить до його природи. Існування і самотність, отже, як здається, суперечать одне одному, цих двох понять неможливо поєднати з онтологічної точки зору».
Антон Марчинський
