Чим є мислення? (Частина ІV: Мислення, що будує дім буття)

Філософський фейлетон Антона Марчинського

"Мислитель" Родена. Фотопластина 8,5 × 10 см.

Wikimedia: J.-E. Bulloz, Éditions Photographiques - Institut français de Florence - Public Domain

«Мислення мусить бути мисленням істини – так, як спосіб буття мислителя мусить бути способом буття до істини. Коли мислення зрікається істини, коли втрачає її зі свого горизонту – перестає бути філософським мисленням. Мислення істини – це, отже, акт відповідальності за істину. Тож істина становить єдину міру мислення. Єдину інстанцію, покликану до оцінки мислення, єдину інстанцію, від котрої мислення "залежне". Істиною мислення є мислення істини. Це єдиний критерій філософського мислення. […] Залежність від істини визначає суттєву незалежність мислення від усіляких інших факторів і обставин»[1], - пише польський філософ Цезари Водзінський.

Що ж, не можна заперечити, що це визначення зриває з віддавна відомим розумінням мислення як вирішення нестандартних задач, без прецеденту у досвіді, тобто як розв’язання проблем, що постають перед суб’єктом. Таке бо мислення, залежне, безумовно, від істини, вимагає не лише відповідності до неї, але й відповідальності – за істину та за саме себе. А це вже не логічна чи епістемологічна категорія – тут ідеться про етику, а за нею – про онтологію, себто про мислення про сутність буття поза всілякими предметними диспозиціями. Істина, натомість, виявляється істиною буття, грецькою ἀλήθεια [aletheia], неприхованістю буття, що явиться нам попри всілякі життєві обставини і вимагає від нас стати на її варті.

Відповідальність бо домагається від того, хто її несе, усвідомлення та глибокого переживання власного буття. Простіше кажучи (хоч простота тут підступна), відповідальність пов’язана із буттям. Або ж, кажучи ще інакше, відповідальність мислення за істину ставить питання про буття і не в змозі від нього звільнитися.

Таке визначення мислення однозначно ототожнює його з філософією та, можна було б сказати, з етосом філософії. Притому, етос тут має дещо незвичне, що не значить, що непитоме значення. В ньому бо не відразу і не цілковито йдеться лише про різницю між добром і злом, та про пов’язані із нею цінності. Як етосу тут важливе настільки, наскільки воно випливає з його де. Етос бо вказує на особливе місце, в якому діється мислення. «ἦθος [Ethos – ред.] означає перебування, місце помешкання. Це слово є назвою відкритого простору, де мешкає людина. Відкритий простір цього місця перебування дозволяє проявлятися тому, що наближається до сутності людини і що, доходячи, перебуває поруч із нею. Перебування людини охоплює собою і охороняє надходження того, до чого людина в своїй сутності належить»[2], - пише в одному зі своїх програмних текстів, Листі про «гуманізм», Мартін Гайдеґґер, говорячи про такий етос як місце перебування мислителя (нагодою для таких роздумів є приклад Геракліта), але також загалом про місце присутності – мислення, в котрому явиться істина буття. Мислення, що не обмежується до понятійного виразу буття речей, але, - як із натхненням обіцяє німецький філософ, - «вимовляє лише невелику частину якогось цілковито іншого виміру»[3]. І саме в цьому сенсі, - додає він, - «оскільки, згідно з основним значенням слова ἦθος, назва "етика" каже, що задумується над перебуванням людини, то мислення, що мислить істину буття як вихідну стихію людини – когось, хто ек-зистує – є вже саме по собі первісною етикою»[4].

Мислення як етика та онтологія є мисленням у первісному значенні. Воно відбувається поза – чи понад – логікою речей та пізнанням того, що є. «Аби, однак, таке зусилля мислення можна було розпізнати та заразом зрозуміти у рамках існуючої філософії, перед цим треба почати говорити, виходячи з відомого нам горизонту та з уживання звичайних понять»[5], - стверджує німецький філософ. І додає далі: «Мислення таке є, якщо є, пам’яттю [das Andenken] буття та нічим іншим. Приналежне до буття, оскільки вкинуте ним на варту його істини і задіяне для неї, воно мислить буття. Таке мислення не має результатів. Воно не призводить до жодних наслідків. Воно задовольняє свою сутність, коли є. Але є тоді, коли виповідає свою річ. Кожну річ, задану для мислення, - пише Гайдеґґер, - можна висказати – щоразу в залежності від історичного моменту – лише в один притаманний для неї спосіб. Зв’язок цього способу із річчю вищий за цінність наук, оскільки він більш вільний. Бо дозволяє буттю бути. Мислення працює на будові дому буття»[6].

Таку інтерпретацію Гайдеґґер поглиблює у своїй двочастинній лекції під назвою «Що зветься мисленням?» («Was heißt Denken?»), виголошеній 1951 та 1952 року у Фрайбурзькому університеті. Питання з назви лекції є, на переконання автора, вельми багатоаспектним і його можна поставити щонайменше у чотири різні способи: 1) Що означає назва «мислення»? 2) Що під нею розуміє традиційна теорія мислення? 3) Чого взагалі ми потребуємо, аби бути спроможними до мислення? Та, врешті 4) Чим є те, що нас зве, кличе до мислення, неначе до нього схиляючи?[7]

І саме четвертий з наведених варіантів питання «Що зветься мисленням?» викликає зацікавлення філософа. «Питання питає, власне, про те, що ввіряє нас мисленню, що зве нас до мислення. Вираз "Was heißt uns Denken?" міг би також, звісно, казати лише: що означає для нас назва "мислення"? Не на це, однак, вказує питання, поставлене належним чином. […] Чим є те, що відсилає і переказує нас у мислення?»[8], - питає Гайдеґґер.

Але про це ми поговоримо у наступному фейлетоні.

Антон Марчинський

[1] Cezary Wodziński, I cóż po filozofie… Eseje. IFiS PAN, Warszawa, 1992, s.12-13.

[2] Martin Heidegger, List o „humanizmie” [w:] Znaki drogi, przeł. Józef Tischner, Aletheia, Warszawa, 1995, s.161.

[3] Там само, с. 163.

[4] Там само, с. 162.

[5] Там само, с. 163.

[6] Там само, с. 163-164.

[7] Martin Heidegger, Co zwie się myśleniem?, przeł. Janusz Mizera, PWN, Warszawa, 2000, s.88.

[8] Там само, с. 89.