Важко писати про метафізику, коли на порозі війна. Непросто теоретизувати, споглядати на найбільш витончені і вишукані ідеї чи будь-які інші незалежні від історії сутності, коли життя із усією брутальністю, відчутністю, зі смаками і запахами, а навіть із несмаком та смородом, із болем та холодом небезпеки, незмінно для нього питомими (хоч ми часом дозволяємо собі про це забути) знову вривається у повсякденність та опановує думки щораз чисельніших мас людей. А заразом не дозволяє мислити. Принаймні так, як мислимо у дні миру. Думки обертаються довкола одного й того самого. Довкола того, що найважливіше. Реальність у дні небезпеки спонукає до того, аби це найважливіше шукати. Подеколи допомагає його знайти. Чи це життя – життя найближчих та власне, чи це якийсь внутрішній стрижень, я, віра у щось, надія, ставлення до інших, чи це дивування чомусь, навіть ситуації, що, власне, складається, чи страх або ж спокійне очікування на багато в кого віддалений на десятки років, але, все ж, найпевніший у цьому світі факт власного кінця. На диво, оце щось єдине та найважливіше нагадує про себе саме в ситуації, коли не до теорій, не до абстрактного філософування. Коли ми усвідомлюємо своє тут і тепер.
І, як не парадоксально, саме цей досвід може виявитися найбільш метафізичним. А така метафізика – найбільш на часі. Безперечно, тут не йдеться про оту метафізику, назву для котрої вигадав у І сторіччі до н.е. упорядник Аристотелевих творів Андронік Родоський. Себто про книгу, що у певному бібліографічному порядку лише йде після «Фізики» Аристотеля. Ані теж не до кінця про оте друге й насправді більш пізнє значення, котре анахронічно прикипіло до оцієї книги Стагірита, котру він сам називав «першою філософією» або ж «теологією». В ній учень Платона насамперед писав про «суще як таке» (τὸ ὂν ᾗ ὄν)[1], котре «завжди відноситься до "єдиного" (πρὸς ἓν)»[2] і є, як він пояснював, «тим самим і тієї ж природи», що Єдине[3]. Інакше кажучи, така метафізика говорить або про перше суще, першопричину всього, що існує, або ж про суще загалом – про все, що існує. Говорить і відкриває шлях до споглядання цього чогось, тобто теорії – θεωρία у вихідному значенні цього давньогрецького слова. Саме таке шкільне розуміння першої філософії наводить Мартін Гайдеґґер за мить до того, як його та всю пов’язану з ним двохтисячорічну європейську традицію мислення ставить під питання: „Метафізика є фундаментальним [grundsätzliche] пізнанням сущого як такого і в цілому”[4]. Проте й Аристотелем я би тут аж ніяк не легковажив. Деінде він, вчитель Олександра Великого, цю метафізику розвиває в етиці, згадуючи зокрема про чесноти й обов’язки воїна. Та й поготів не можна забувати, що Філософ, котрого надто часто називають реалістом, вже в самій метафізиці формулює сітку понять, без яких немислима була б пізніша християнська містика в її найбільш прив’язаній до праксис формі (хоч самі містики не поспішали із тим, аби це визнати).
Але ж, безперечно, це не метафізика з теорії. Коли лунають гармати і виють сирени, незворушне споглядання і пізнання мало кому видається природною реакцією (навіть у випадку, коли б така реакція й насправді, на якомусь незбагненному рівні, була б найбільш питомою в цій ситуації). У мить, коли рушився б навіть не весь, а лише наш невеликий, приватний світ, увага не трималася б жодної сталої речі – вони бо розсипаються на друзки чи втікають крізь пальці. Увага завжди в таких ситуаціях спрямовується в дію і сама перетворюється в рух. Її визначає викликана адреналіном та іншими гормонами реакція наших тіл, що зводиться до перформативного імперативу: «бийся або тікай». Фізіологи стверджують, що це реакція на стрес. Та коли вся істота людини стрімким нуртом нагло розчиняється в такій динаміці, в самій можливості скерованого руху, тут вже може йтися про більш фундаментальне явище. Про оте тут і тепер. Про оте єдине, але вже не про річ, бо про якусь невгамовну силу, котрою кожен з нас у таких ситуаціях виявляється. Це вже вторинне питання, в чому саме вона розкриється. Сам факт її вирування і є питомим предметом отієї найменш абстрактної за будь-яку річ під сонцем метафізики. Її не вивчають в університетах. Їй не навчити. Оця «μετὰ τὰ φυσικά становить причину справжнього клопоту філософії»[5]. Це бо не знання, а спосіб буття, ексклюзивна, упривілейована ситуація, в котрій саме це буття нам явиться.
Як багато хто може пам’ятати, видатний німецький філософ Карл Ясперс, який був змушений погоджувати своє мислення із драматичним досвідом війни та переслідування дисидентів і євреїв, писав, що сам факт нашого існування у повсякденному житті для кожного з нас неочевидний. Ми не просто про це не пам’ятаємо – ми навіть не в змозі цього зауважити, і поготів – збагнути. Чуття та розум можуть (хоч і не мусять) нам відкрити так звані граничні ситуації. Це ситуації страждання (хвороби чи болю, але також страху за власне життя), вини, смерті та врешті боротьби. Їх не уникнути, хіба що намагатися заплющувати на них очі та затуляти вуха. В них ніхто нас… точніше: мене ніхто в такій ситуації, коли вона вже мені трапиться, не замінить, бо, коротко кажучи, ніхто для мене не в змозі замінити мене. Саме в них я собі явлюся як я – неповторний акт, що діється у часі від тут і тепер, та не вже не тільки тут і тепер – він відкриває перспективу мого неминучого майбутнього, як вирок і дар заразом.
Ясперсове мислення діється тоді, коли він, як дисидент та чоловік єврейки у Третьому Рейсі, не лише втрачає працю та засоби до існування, а за нього не заступається давній приятель, член НСДАП Гайдеґґер, але й тоді, коли він ледве не опиняється з дружиною у таборі смерті (їх рятують американці, що напередодні арешту входять до Гайдельберґа). У цьому діється Ясперсова метафізика. Питома. Неабстрактна. Жива. Тотожна із ним.
Мене завжди дивувало, як за часів Уряду Віші, тоді, коли власна держава зазнала поразки, а окупант на фронтах, що пошматували Європу, та у збудованих ним фабриках смерті не жаліє чужої крови (не жаліє й своєї, але це ті часи, коли з’являється чужа й своя кров та їхня різна вартість)… отже як тоді дисципліновано, планомірно і глибоко, перебуваючи в Парижі, свій опус маґнум, тобто Феноменологію сприйняття почав і завершив Моріс Мерло-Понті. Як він міг писати за таких умов щось, що від цих умов видавалося настільки далеким? Заради порятунку здорового ґлузду занурювався в абстракції чи просто був байдужий? Можна було б це припустити, коли б темою його праці не було живе та вразливе тіло у повноті його присутності тут і тепер. А було. Можна було б припустити, коли б він не вів палких політичних дискусій, хоч би от навіть із Сартром. А вів (що згодом призвело до конфлікту між ними). Отже чи можна припустити, що не про байдужість йшлося? Або також, що його філософія, аж ніяк не абстрактна, але зосереджена на тому, що найважливіше, органічно народжувалася у той саме час?
Непевність чи навіть якась сумнівність цього прикладу переборюється іншим беззаперечним свідоцтвом мислення метафізики в умовах, котрі цілковито, здається, її заперечують. На початку війни Емманюель Левінас, єврей з Каунасу, який закінчив гімназію у Харкові, навчався у Страсбурзі та Фрайбурзі, вже як французький офіцер опиняється в нацистському сталазі. Безперечно, мундир рятує йому життя, тоді, коли майже вся родина Левінаса гине з шістьома мільйонами інших євреїв. І цей болісний факт дає початок цілковито новій метафізиці, яку мислитель починає творити просто у таборі, публікуючи негайно після звільнення чи не найоригінальніший свій твір – Від існування до того, хто існує, де, як ніхто інший, переживши досвід смерті найближчих як незворотного кінця, пише про початок. Це метафізика власного досвіду болю і страждання, а також спричиненої ними зміни – внутрішньої зміни людини, її можливого нового народження, абсурдного з перспективи світу й старої філософії. Саме завдяки цьому виникає особливе «метафізичне прагнення, - як Левінас вже згодом стверджує в Тотальності і нескінченому, - що звернене до чогось цілковито іншого, до абсолютно іншого»[6]. Тут не лишається місця для пошуку істини про те, що є. В цей момент виникає отой метафізичний клопіт, про який згадував відкинутий Левінасом – не без вагомих життєвих, а не лише теоретичних причин – його вчитель Мартін Гайдеґґер. Суще несуттєве, коли страждає інший, а точніше – Інший (саме з великої літери).
І ще один промовистий приклад – з тієї ж епохи, тих же обставин, тієї ж війни. Це приклад втіленої метафізики, що стає можливою саме під час війни. Її ім’я Анрі Берґсон. Це ім’я французького філософа, інтуїтивіста, котрого нерідко зараховують саме до філософії життя, лауреата Нобелівської премії з літератури та – тут це також важливо – єврея. Коли нацисти захопили Францію, окупаційна адміністрація хотіла звільнити вісімдесятирічного професора від обов’язку реєстрації як єврея. Той, однак, відмовився від такого привілею, аби бути із переслідуваними. 4 січня 1941 року Берґсон помер від запалення легень, на яке захворів у черзі на оту злощасну реєстрацію. Сміливо можна ствердити, що його останній акт був слідуванням особливому імперативові, який випливав із його філософії. Свого часу він писав про думку і рух, про інтуїцію, проте свої теоретичні міркування саме цим актом остаточно втілив у життя: «Інтуїцією ми звемо такий вид співчуття, за допомогою котрого ми проникаємо всередину якогось предмету, аби ототожнитися із тим єдиним, а отже й невиразним, що він у собі має»[7].
Антон Марчинський
[1] Arystoteles, Metafizyka, przeł. Kazimierz Leśniak, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 2013, 1003a.
[2] Ibidem.
[3] Ibidem, 1003b.
[4] Martin Heidegger, Kant a problem metafizyki, przeł. Bogdan Baran, Wydawnictwo Aletheia, Warszawa 2012, s. 22.
[5] Martin Heidegger, Kant a problem metafizyki, Warszawa 2012, s.21.
[6] Ibidem, s.18.
[7] H. Bergson, Myśl i ruch. Dusza i ciało, s. 19.