Барбара Скарґа: світ, самотність, скінченність

Філософський фейлетон Антона Марчинського (2020 рік)

Барбара Скарґа під час презентації "Метафізичного квінтету" ("Kwintet metafizyczny"). Палац Сташіца, Варшава, 1 червня 2005 року

Фото: Антон Марчинський

Пані професор Барбару Скарґу ще за життя називали першою дамою польської філософії. Проте обставини в її біографії склалися так, що сама можливість займатися філософією – й то такою, що була їй до душі – впродовж довгого часу здавалася примарною. Ще перед війною, розчарувавшись у навчанні у Варшавській політехніці, вона вступає до Університету Стефана Баторія в тогочасному Вільні. Тут одним з її професорів був видатний польський філософ Генрик Ельзенберґ. За часів нацистської окупації Скарґа продовжує навчання у підпільному субституті своєї alma mater, але теж включається в діяльність Армії Крайової, ставши наприкінці війни однією з найважливіших фігур в ієрархії Віленського округу АК. Саме через це, арештована НКВС, вона проводить майже 12 років у ҐУЛазі та на засланні. Нічого отже дивного, що, повернувшись на початку 1956 року до Польщі, вона стає тут підозрілою особою. І хоч їй дозволяють екстерном завершити навчання у Варшавському університеті, та шлях до кар’єрного розвитку тут і в будь-якому іншому виші Польщі виявляється для неї закритий. Отже, коли головний ідеолог польських комуністів Адам Шафф пропонує Скарзі якомога швидше написати в керованому ним Інституті філософії і соціології Польської академії наук докторську дисертацію про історію польського позитивізму, треба було згоджуватися. Йти, по суті, на будь-яку тему дослідження, що не суперечила би власним переконанням. Таким чином Скарґа стає одним з найліпших фахівців спочатку з польського, а згодом і французького позитивізму, пишучи про нього таку монографію, що її не мали навіть французи. Та мине ще багато років перш ніж вона зможе самій собі дозволити – поступово, спочатку займаючись такими метафізиками, як Анрі Берґсон – перейти до власних розмислів над філософськими питаннями, здійснюючи своєрідний метафізичний зворот у власній творчості лише в останні роки свого довгого життя.

Зрештою, лише в Метафізичному квінтеті, своїй передостанній книжці, виданій за чотири роки до смерті, починаючи зі згадки про свого найближчого приятеля у філософії та одного з найсердечніших друзів у житті, Барбара Скарґа пише: «Лєшек Колаковський сказав колись, що вся метафізика зводиться до розмислів над сущим, часом, злом, смертю і любов’ю. Лише п’ять понять, проте яких понять, наскільки ж складна проблематика з ними пов’язана. Аби її представити, треба було б написати не один розлогий том. У цій невеличкій книжці я торкнулася лише двох питань. Вони стосуються часу і зла. Я представила їх лише з однієї, хоч напевно надзвичайно важливої точки зору. Маю отже відчуття фрагментарності, стислості моїх роздумів. Тому хай Читач сприйме це як перший крок до метафізики, як спробу увійти на її непізнані стежки»[1].

Другим і заразом останнім відомим нам кроком на цьому шляху став навіть за назвою співзвучний Квінтетові… Метафізичний терцет – книжка, що вийшла за пару місяців до смерті Скарґи. На перший погляд, авторка представляє цілком новий набір ключових для метафізики понять – світ, самотність і, врешті, скінченність. Та якщо, однак, з цією трійкою співставити наведені Лєшеком Колаковським і прийняті Скарґою п’ять згаданих раніше понять – суще, час, зло, смерть і любов – то виявиться, що одні неначе повторюють другі мов проекція на якусь іншу площину. Або ж ця п’ятірка проявляється щораз по-новому у випадку кожного з елементів тріади. Себто, йдеться тут про суще в світі як цілому, і про суще як його елемент, як щось, на що ми споглядаємо ззовні, та заразом занурені в нього ще до народження виявляємося приречені на буття із ним як таким. З іншого боку, самі по собі, в своїй окремішності та самотності, ми, безперечно, також є сущим, що стоїть навпроти світу – супроти нього, поруч із ним та в ньому, як його частина, але й альтернатива для всесвіту, що, – як писав Блез Паскаль, – може, безперечно, знищити нас немов тростину, та цього навіть не збагне. Ми ж, мисляча тростина, розуміємо свою крихкість і власне існування. А також, звісно, власну скінченність. Ба, можемо робити здогадки й навіть творити теорії (себто, хоч і розумово, але споглядати, – як підказує грецьке слово theoría) скінченності всесвіту. І так, крізь наведену Скарґою тріаду, можна провести решту з п’яти понять…

Роздумуючи в своїй останній книжці над метафізичним терцетом, Барбара Скарґа зазначає, що запозичила цей набір понять у Мартіна Гайдеґґера. Він бо, як про це вже згадувалося в попередніх фейлетонах цього циклу, в Фундаментальних поняттях метафізики (Die Grudnbegriffe der Metaphysik) каже про них, використовуючи, щоправда, інакшу послідовність. У німецького філософа йдеться про Welt, Endlichkeit та Einsamkeit, тобто про світ, скінченність та самотність. Це Скарґа вносить зміну до цієї послідовності, ані не маючи наміру надихатися Гайдеґґером, ані полемізувати з ним (щоправда, полеміка на сторінках Терцету таки трапляється). Зрештою, навіть у першому реченні передмови вона декларує: «Цю книжечку можна розглядати як парафразу Гайдеґґера»[2]. Та підкреслює: «Я йду у роздумах власним шляхом»[3].

Більше того, звертаючись до тих самих понять, Барбара Скарґа парафразує Мартіна Гайдеґґера, який сам парафразує Іммануїла Канта. Той, своєю чергою, пише у Критиці чистого розуму про душу, світ і Бога. Останнє з цих понять – Бог – Гайдеґґер трансформує у скінченність, проте, парадоксально, не змінює його суті; більше того, пов’язує її з мудрістю, пояснюючи це в згаданій книжці: «Так від Геракліта дійшло до нас слово: ὁκόσων λόγους ἤκουσα, οὐδεὶς ἀφικνεῖται ἐς τοῦτο, ὣστε γινώσκειν ὃτι σοφόν ἐστι πάντων κεχωρισμένον. «Скільки людей я не чув, жоден не дійшов до того, аби знати, що буття мудрим, σοφόν [філософія] – це щось, що відокремлене від усього». Латиною щось відокремлене називається absolutum, чимось, що є на власному місці, а точніше: що своє власне місце саме тільки-но формує» [4]. Саме тому скінченна самотність, завершуючи тріаду Гайдеґґера, дає надію – є бо втіленням незбагненної та невловимої самосвідомості тут і тепер.

Менш оптимістично це виглядає у Скарґи, яка пише про кінець власного світу, що спіткав її ще в молодості, про смерті близьких. Це з ними насамперед вона пов’язує завершення свого життя, аніж із останньою датою, котра має з’явитися з кінцем її біографії. Натомість сам її життєвий шлях (хоча, безсумнівно, Терцет не є біографічною книжкою) створює їй ґрунт для філософування на цю тему. Дає їй підстави для парафразування Гайдеґґера і Канта, Платона, Геракліта і Парменіда. Вводить її в особливу розмову. Відкриває метафізику, даючи відчути скінченність і самотність у світі та, зрештою, втрату його самого. Змушуючи пережити тугу за домом, Heimweh цитованого Гайдеґґером німецького романтичного поета Новаліса («Філософія, – нагадаю його слова, – є, власне кажучи, тугою за домом (Heimweh), прагненням (Trieb), аби всюди бути вдома»[5]).

Саме ж прагнення Барбари Скарґи займатися філософією без усіх тих перешкод, що з’являлися на її шляху, ніколи б сповна не наситило цієї особливої метафізичної туги.

Антон Марчинський

[1] Barbara Skarga, Kwintet metafizyczny, Kraków 2005, с. 5.

[2] Barbara Skarga, Tercet metafizyczny, Kraków 2009, с. 5.

[3] Там же, с. 6.

[4] M. Heidegger, Die Grundbegriffe der Metaphysik. Welt – Endlichkeit – Einsamkeit, w: M. Heidegger, Gesamtausgabe, t. 29/30, Frankfurt a/M 1983, с. 34.

[5] Novalis, Schriften, Jena 1923, t. 2, s. 179, fragm. 21. Cyt. za: M. Heidegger, Die Grundbegriffe der Metaphysik. Welt – Endlichkeit – Einsamkeit, w: M. Heidegger, Gesamtausgabe, t. 29/30, Frankfurt a/M 1983, с. 7.