(Не)описане ніщо

Філософський фейлетон Антона Марчинського

Казимир Малевич, "Чорний квадрат" (1915)

Казимир Малевич - Public Domain

„Якщо щось є (εἰ γὰρ ἔστι <τι>), то є або сущим (ἤτοι τὸ ὂν ἔστιν), або не-сущим (ἤ τὸ μὴ ὄν), або сущим і не-сущим (ἢ καὶ τὸ ὄν ἔστι καὶ τὸ μὴ ὄν)” [1], - читаємо в одному з нечисленних збережених фрагментів творів грецького софіста і, - Платон би нам цього не вибачив, - філософа Ґорґія, ритора, що поставив під сумнів саму бінарну структуру діалектики ще перш, ніж вона була сформульована Сократом та його наступниками – згаданим Платоном та Аристотелем.

Ба більше, якщо придивимося до того, що каже, то побачимо, що в Апології Єлени він стверджує річ для здорового глузду попросту неприпустиму: τὸ μὴ ὄν ἔστιν – не-суще, ницість є, ніщо існує. Безперечно, цей же вираз можна було б перекласти звичніше для пересічного вуха та коректніше з огляду на усталене бачення світу і норми граматики, як «нічого немає», припустивши, що грецький майстер слова просто невдало висловився. Та що нам дає підстави на таке припущення, окрім бажання чути те, чого ми очікуємо, до чого звикли та що готові збагнути, сенс чого зрозуміти й зробити своїм? Отже, τὸ μὴ ὄν ἔστιν, а також οὐδέν ἔστιν, яке, за Ґорґієм, ставимо поруч, намагаємося звести до звичайної діалектики, звичайного бінарного, себто двоїстого протистояння тези і антитези, яке дозволяє нам малювати й пояснювати дійсність довкола себе.

Коли б ствердити, що щось існує – є світ, а навіть вся сукупність речей, коли є суще, тоді для цього твердження легко знайти безпосередню логічну опозицію, його заперечення: «нічого не існує», «нічого немає».  І будь-який додаток виявляється тут зайвим. Є а, і є не-а; є плюс, і є мінус; твердженню, афірмації протистоїть заперечення. І така схема окреслює весь наш світ. Коли знаємо про існування гори, то із цим знанням одночасно нам приходить необхідне знання про низ; про те, що праворуч, супроти того, що ліворуч; про правду супроти неправди; та загалом про так супроти ні. І немає нічого поміж. Tertium non datur. Це один з фундаментальних законів мислення, законів логіки, які записує, але ж, звісно, аж ніяк не вигадує Аристотель.

З перспективи діалектики, твердження і заперечення виявляються неєдиними елементами такого співставлення: з тези й антитези народжується, - твердить Філософ та його вчителі, - синтез, спів-теза, продовження як одного, так і другого, проте вже на наступному етапі мислення, неодночасно із існуванням обох цих первинних елементів. Зрозумілий висновок, що дозволяє нам описувати світ з перспективи здорового глузду, тримаючись бо, по суті, виключно символічного, себто мовного, логічного рівня дійсності – не виходячи поза межі лексики і граматики. Отже, ще раз: маємо логічне твердження, і маємо його негативний відбиток – заперечення, і нічого поміж, жодного посередника між ними: або так, або ні. І крапка.

Коли б, однак, тримаючись цього логічного, мовного, символічного виміру, звернути увагу на такий, здавалось би, зрозумілий і незаперечний в цьому діалектичному рівнянні аспект описуваної дійсності, як існування, буття, то виникає клопіт, який з перспективи мови змушує нас по-новому подивитися на дійсність: маємо «щось», а отже маємо й «ніщо» як опозицію до отого «чогось». Інакше кажучи, якщо є щось, тоді йому протистоїть ніщо. Чи, отже, ніщо також існує? Чи існування є посередником між «щось» та «ніщо»?

Здоровий глузд каже нам, що в тому й полягає сутність нічого, що воно не існує. Але ж вирази «ніщо не існує» та «існує щось» виявляються не протилежними логічно, а тотожними. Коли ж ми хочемо знайти тут повну опозицію, то змушені піти шляхом Ґорґія, а не Аристотеля, і ствердити, що «ніщо існує», «τὸ μὴ ὄν» або «οὐδέν ἔστιν» супроти «τὸ ὄν ἔστιν», «щось існує». Натомість, дієслово «ἔστιν», «існує» виявляється тут спільним знаменником і, стосуючись дійсності як такої, неначе виноситься поза дужки: «(‘суще, щось’ і ‘не-суще, ніщо’) існує». І, що важливо, таке ніщо, не-суще не має нічого спільного із тим, що не існує справді.

Проблема, однак, в тому, що того, що не існує, ніяк не виразити у мові. Воно залишається в тіні, неприступне для опису. У свій незбагненний спосіб, можна було б припустити, воно входить в особливу взаємодію із дійсністю як деструкція існування, як нищення світу, як агресія, вбивство і ґвалтування. Але деструктори існують.

І разом із тим ніщо показується як початок того, що з нього народжується.

Це, власне, зауважує Ґорґій, звертаючись у Похвалі Єлени до опису Троянської війни – до опису війни як такої. Саме в її сценографії він відділяє одну ницість від другої.

Та про це вже в наступному фейлетоні.

Антон Марчинський

[1] Gorgias, Περὶ τοῦ μὴ ὄντος ἢ περὶ φύσεως, za: Sextus Empiricus, Adversus mathematicos VII 65, 1-2, w: Die Fragmente der Vorsokratikier. Grechisch und deutsch, red. H. Diels, W. Krenz, Dublin-Zürich 1966; za: Cezary Wodziński, Przechadzki po ogrodach. Traktat Gorgiasza. Utopia eudajmonii, Museum Łazienki Królewskie, 2016, s.77.