Українська Служба

Війна: банальність мовчання

08.10.2022 17:48
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • Війна: банальність мовчання. Філософський фейлетон Антона Марчинського
          , , 5  2020
Активіст Центру громадських свобод під час протесту перед Кабінетом міністрів України, Київ, 5 червня 2020 рокуEPA/SERGEY DOLZHENKO *** Local Caption *** 56132597 Dostawca: PAP/EPA (re-issued 07 October 2022)

Писати про конкретні випадки мовчання під час війни ще більш небезпечно, аніж теоретизувати на цю тему. Прикладів бо безліч, а їх типів щонайменше два, і вони неспівставні. Більшість з них всюдисущі, очевидні і, отже, мова про них щонайменше межує із банальністю. Меншість натомість можна було б порахувати на пальцях, коли б ми про них знали. Але чи знаємо? Можемо собі лиш уявити різницю між цими двома неспівмірними групами і спробувати зазирнути в неї, немов у шпарину, немов у отвір для ключа. Та як знайти цю шпарину, коли вона пролягає поміж очевидним, безсумнівним, з одного боку, та… чистим мовчанням, з другого, що коли й існує, то послідовно не дається взнаки. Доводиться, отже, триматися першого, банального, і самому ризикувати, аби в його спогляданні і описі до такої банальності стрімко сповзати.

Отже, коли ми говоримо про це перше, то здебільшого таке мовчання є, хтось би сказав, невдалим. Адже про нього говорять, та й саме воно дозволяє собі на репліки й навіть оціночні судження на ту чи іншу найбільш болючу, здавалось би, тему (болючу, звісно, не для авторів такого мовчання). Такі приклади недоречно навіть називати кричущими, бо ж вони шукають тиші, можливості сховатися в тіні один одного, влитися в натовп і вдати, що в ньому та разом із ним не існують у дуже особливий спосіб. Бо йдеться про неіснування або, радше, неспівіснування поруч із тим, про що вони так красномовно мовчать.

Як мовчать? А, наприклад, так: ми об’єктивні, не тримаємося жодного боку, тому не висловлюємося на цю тему, не кажемо, хто жертва, а хто агресор, бо наша об’єктивність, нейтральність, а отже вищість і зверхність на це не дозволяє; шукайте, вбогі, миру. Або інакше: ви маєте розмовляти одне з одним, мусите вести діалог, іншого способу немає, а ми всіх вас нагородимо за пошук миру. Мовчання тут виявляється привілеєм. Та це безособова, дещо сором’язлива перевага. Нею можна користуватися лише з гущавини натовпу, з тіні, а також з безпечної відстані та з-під омофору потужного авторитету (наприклад, від імені того чи іншого грона професійних миротворців, членів тих чи інших комітетів із нагородження).

Це винятковий привілей. Треба мати щастя, аби його здобути. Адже коли нападають на вас, то ви вже на нього не заслуговуєте. Більше того, з перспективи такого мовчання ви навіть втрачаєте право на власну мову, що існувала б незалежно від мови агресора. Так один мій колишній знайомий з англомовної редакції одного з польських медіа, тільки-но навернувшись на журналістику, як кожен завзятий конвертит, доходить у цьому до особливого радикалізму, на який допускає лише погляд з відстані — не дозволяє собі нікого називати жертвою та агресором, адже сам має мовчати. Дає лиш право висловитися кожному з них. А оскільки дітей в описаній ним історії зґвалтовано і вбито, тримаючись ідеалів професійної етики, він передає слово лиш тим, хто з цієї «зустрічі» та «взаємодії» залишився. І докоряє, що ми перед судом, а отже всупереч журналістському покликанню та ставлячи хрест на пошуку діалогу, називаємо цього когось агресором, ґвалтівником і вбивцею (а самі такі професійній ідеали — корисним ідіотизмом). Коли б згадати та модифікувати до цієї ситуації буддійську максиму про трьох мавп, де одна не чує зла, інша не бачить, а третя затуляє собі рота, то саме це останнє звірятко могло би, здавалось би, пасувати тут найбільше. Хоч насправді воно би потребувало додаткових пар рук, аби насамперед затулити вуста тим, хто знає, про що говорить.

Іншими підвидами мовчання цього ж штибу, себто мовчанням банальним, є і незручне замовчування, із повним розумінням того, що діється, і більша чи менша байдужість. Здавалось би, цього взагалі не треба пояснювати. Знову ж мовчать ті, кому війна не заважає, доки не торкається їх безпосередньо. Тут, безумовно, дві перші з трійки мавп були б особливо доречними. І, знову ж, прикладів безліч. Зокрема зараз на пунктах перетину кордону із наразі найбільшою країною світу. Достатньо також теоретизування на цю тему. Є, хоч би, роздуми Ганни Арендт про банальне зло при нагоді Єрусалимського процесу над Адольфом Айхманом, одним з чільних виконавців «остаточного вирішення єврейського питання» у Третьому Райсі (але про це я колись розповім окремо).

Це все нагальні теми, про які я сам просто не можу дозволити собі промовчати.

Та задумуючи цей текст, я насправді хотів написати про менш наглий і менш очевидний, а отже й більш проблематичний випадок. Хотів написати про фактичне мовчання під час війни у нагальній, поточній мові когось, хто насправді писав про етос фундаментального мовчання. Хто мусив мовчати, та перед цим сказав і зробив забагато, створивши клопіт не лише для самого себе, але й для кожного, хто його читав і читає досі. В ідеалі, за наведеною на початку цього короткого фейлетону класифікацією, це було б мовчання другого типу, себто свідоме мовчання про те, чого не можна висловити. Це було б прив’язане до певної дуже особливої думки мовчання не про щоденність, і навіть не про метафізику. Адже «кожен великий мислитель, — як писав проголошений собою ж (чи так насправді?) носій цього мовчання, — мислить єдину думку; і ця єдина завжди є єдиною — про буття» (Про це ми читаємо не лише у програмних творах філософа, але й у так званих Чорних зошитах: GA 94, 257). Ця думка про буття має здолати балакливу метафізику. Та щось, здається, відбувається не так, як було задумано. Цей мислитель, якого звали Мартін Гайдеґґер, починає говорити у дуже особливий спосіб, словом і ділом він дозволяє на парафразу себе самого. І коли раніше він у своїй мові співставляв мислителів із поетами як провісниками такого особливого мовчання та насправді вів мову про «народ поетів і мислителів» («Volk der Dichter und Denker»), згодом ми бачимо вже нову пару: «народ поетів і солдатів» (те саме джерело: GA 94, 514) як особливих стражів цього мовчання. Та, що ще більш ускладнює всю справу, він про неї намагається мовчати не лише за життя, але й впродовж багатьох років після смерті, аж доки його приватні щоденники не бачать світла.

Та цього питання я спробую торкнутися у наступному фейлетоні.

 

Антон Марчинський

Побач більше на цю тему: філософія

Інший без обличчя. Війна, філософія, питання

26.03.2022 12:49
«Питання з’явилося нагло, на третій день війни, коли у безпечній Варшаві я, спостерігаючи за подіями в Україні, мав першу в новому семестрі лекцію. "Введення до філософії". Як про це говорити? Навіщо?».

Філософія за часів війни

14.05.2022 20:29
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна - парадокс - мова

27.08.2022 18:39
Філософський фейлетон Антона Марчинського

(Не)описане ніщо

10.09.2022 17:51
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: неможлива мова

17.09.2022 19:25
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна та стара метафізика

24.09.2022 17:15
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: неможливе мовчання

01.10.2022 17:05
Філософський фейлетон Антона Марчинського