На початку одного зі своїх програмних творів, покликаних змінити, а точніше, — згідно із питомим завданням представленого в цьому творі способу мислення, — нагадати достеменне обличчя філософії, Мартін Гайдеґґер пише: «μετὰ τὰ φυσικά є назвою фундаментального клопоту філософії[1]». Є, отже, продовжуємо, її найбільшою складністю та проблемою, з якою ніяк філософи не можуть собі порадити. Твір називається «Кант і проблема метафізики».
Записаний 1929 року як аргумент у полеміці з одним з патріархів німецького неокантизму Ернстом Кассірером, цей голос Гайдеґґера насправді виявляється зведенням порахунків не лише із Кассірером, не лише із отцем німецького ідеалізму Кантом, але й з усією філософською традицією, починаючи з її письменних отців — Платона та насамперед Аристотеля. Перший є вчителем другого, а його твори становлять основу всієї філософської традиції Європи, що її, за словами Альфреда Норта Вайтгеда, можна назвати збіркою коментарів до Платона. З другим, натомість, традиційно пов’язується сам термін метафізика, μετὰ τὰ φυσικά, те, що йде після або понад фізикою. Термін, що тільки-но формулюється упорядником творів Аристотеля Андроніком Родоським як назва найважливішої, схоже, книги цього філософа, стає назвою осердя самої філософії. Метафізика — це філософія par excellence, у своїй найчистішій формі. І саме про це ж ідеться у названій так Андроніком книжці Аристотеля, в заголовку якої насправді була мова про першу філософію. Просто названий після Аристотелевої ж «Фізики» як те, що йде після фізики, цей твір і ціла сфера філософії, про яку в ньому йдеться, раптом набуває своєї питомої назви, а з ним і отой найчистіший та найтяжчий спосіб мислення, який лише могла собі вигадати європейська культура.
Філософія і є відтоді метафізикою.
Отже, коли читаємо, що «μετὰ τὰ φυσικά є назвою фундаментального клопоту філософії[2]», то маємо справу із тавтологією: філософія і є власною найбільшою проблемою, мислення становить ціль і заразом найскладніше завдання для самого мислення (хтозна, чи не нездоланне). І пише про це філософ, що таким чином проблематизує не лише всю традицію, з якої виростає, але й, здавалось би, самого себе як, — хоче він того, чи ні (а напевно, однак, хоче!), — її представника.
Гайдеґґер полемізує тут із Кантом, що бачимо в самій назві. Із Аристотелем, що також бачимо в назві. Та, насправді, з Платоном, як тим, хто зводить всю філософську традицію на манівці. Та — ще й як! — із Сократом, який зводить і Платона, і, через нього, Аристотеля, і, звісно, того ж Канта. В цьому сенсі, полемізує з метафізикою як такою. Коли б ми замінили у назві прізвище кеніґзберґського самітника прізвищем самітника з Тодтнауберґа, себто отримали «Гайдеґґера і проблему метафізики», то, здавалось би, нічого в суті цього тексту не змінилося б. Здавалось би, що Гайдеґґер полемізував би тут також із собою як із представником цієї традиції. Адже революціонером є лиш той, хто зриває зі своїм, змінює те, що вже було важливим для нього самого. Інакше він був би руйнівником і агресором, що приходить ззовні й імунними силами традиції має бути, немов інфекція, немовби загарбник, знищений.
Щодо цього немає, отже, сумніву: Гайдеґґер справді виходить зсередини філософії і саме з огляду на неї описує ту нездоланну складність, із якою вона змагається від самого початку й не позбудеться її до кінця. Перша філософія не стосується тут, здавалось би, жодної нагальності, а лиш того, що понад нею; жодної відчутної фізичності, природи (φύσις — це, нагадаю, природа), але тих основ, з яких вона виростає; у ній ідеться не про наслідки, а про причини й Причину. Метафізиків можуть не цікавити конкретні речі, але насамперед суще як таке. Вони не зосереджуються на партикулярних похідних від законів природи, але цікавляться самими цими законами, а навіть основами, що визначають вже їх. І так далі, і тому подібне.
Інакше кажучи, метафізик — це той, хто дивиться не на конкретні та наочні випадки природи, описувані фізикою, але шукає того, що криється за ними і робить їх можливими, становить їхню першопричину; що є початком, першоелементом для всіх елементів, що є неподільним у своїй початковості. Початок зветься грецькою ἀρχή, і його пошуком займалися ще грецькі мудреці на чолі із Фалесом Мілетським, котрих навіть ще не називали тоді філософами. Неподільний початок можна було також назвати ἄτομος, як це вчинили мілетські спадкоємці Фалеса Левкіпп та Демокрит.
Це, отже, щось найважливіше. Щось, що насамперед варте уваги. Щось, чого мислення просто не може оминути. Так було у цих досократиків. Не у всіх, бо виняток тут становив напевно Геракліт. І це не змінилося аж до Канта, з яким насправді у згаданій книжці полемізував Мартін Гайдеґґер (Ернст Кассірер був тут лише приводом, а не адресатом).
Та є проблема, — зауважує Гайдеґґер, — це начебто перше, найважливіше, неподільне щось є, власне, «чимось», є річчю, є сущим. А воно, — продовжує німецький філософ, — аж ніяк не перше, бо залежне від існування, а ще точніше — від буття (з огляду на різницю контекстів та узусів, в яких виникають, це, однак, не зовсім синоніми). Буття, отже, первинніше. Буття притому становить особливу, а тому нездоланну проблему, котра тавтологічно полягає в тому, що її непросто проблематизувати, непросто як проблему виразити, бо загалом не виразити безпосередньо у словах.
Чим бо є слово «буття», котре мало б саме буття означати? Іменником. А чого стосуються іменники? Конкретних та абстрактних речей, понять, сущого. Буття натомість не є сущим. Не зовсім тому коректно казати «буття є», бо це сам акт, процес або, — як каже Гайдеґґер, — подія, з якої випливає, показується суще.
І саме це німецький філософ називає найважливішим для філософії «предметом» (слово «предмет» мусимо тут взяти в лапки). Питання буття є, отже, квінтесенцією метафізики як осердя філософії. А все це заразом — клопотом філософії. Адже, не будучи сущим, буття виявляється не-сущим, себто нічим, ницістю, пусткою, з якої народжується все, що є.
Це щось таке неприступне для мови, а навіть й уяви (хоч відразу можна запитати, чи оце «навіть» тут доречне? Чи ми в змозі уявити щось, чого не в стані назвати?). Хіба що вдамося до метафори, до переносного значення, do przenośni, як би ми сказали польською, калькуючи грецьке дієслово μεταφέρω, ‘переношу з одного на друге’. Хіба що сама метафора стала би найнадійнішим інструментом метафізики.
Це важливий аспект проблематичності того, що найважливіше. Та не єдиний.
Іншим та, можливо, ще більш приголомшливим є те, що таке нездоланне для мови не-щось, яким є буття, виявляється заразом найбільш конкретним на невід’ємним від життя явищем. Буття супроводжує нас всюди та перш, ніж ми усвідомлюємо себе самих як сущих (а й це, визнаймо, не кожного спіткає). Конкретнішого за нього, ближчого до життя явища годі й уявити. А отже й метафізика, попри одіозність, яка її супроводжує, мусить бути життєвою та на злобу дня. Вона бо про найважливіше. Вона бо про те, про що ви просто не можете зараз не думати. Вона бо є фундаментальною подією людського буття, як той же Гайдеґґер заявляє в іншому творі, написаному в той самий час[3], коли серед основоположних проблем цієї сфери чистого людського мислення називає саме світ, скінченність і самотність (тут він, зрештою, парафразує Канта, про що я розповідав у одному зі своїх попередніх фейлетонів).
Предмет метафізики не дає нам спокою, але й знарядь, аби із ним впоратися. Його не висловити, не вхопити. Він прирікає на відчайдуший та повний розпачу пошук слів. І, мабуть, на мовчання. І так він навіть може бути першопричиною як те найважливіше, що у центрі уваги. Навіть якщо змінює свої маски чи обличчя. Біль, хаос, та саме буття. Часом воно виявляється незносним, як під час війни. Часом воно вимагає повної віддачі, як під час війни. Часом зустрічі з іншим, співчуття та співіснування — буття поруч, як теж під час війни. І необхідного мовчання, бо того буття, що показується і за часів війни, і в часи миру, однак, голими руками та озброєним язиком не вхопити.
Маючи це все на увазі, Гайдеґґер, отже, полемізує і з Кантом, і з Аристотелем, і з Платоном, і з Сократом (який з цих чотирьох війну знав найліпше, напевно не за переказами. Та єдиний не лишив ані одного написаного слова ані про це, ані про інші аспекти того, що найважливіше).
Та питання залишається відкритим: чи насправді Гайдеґґер полемізує тут із собою? Чи в цих двох текстах, написаних рівно поміж двома найбільшими дотепер війнами, котрі спіткали людство, він вимовно мовчить і про них?
Та ще важливіше: чому він продовжує мовчати про них і потім, якщо все життя вправляється у мові про те, що найважливіше?
Та про це вже у наступному фейлетоні.
Антон Марчинський
[1] Martin Heidegger, Kant und das Problem der Metaphysik, Gesamtausgabe, т.3, Frankfurt am Main 1991, с.7.
[2] ibid.
[3] Martin Heidegger, Die Grundbegriffe der Metaphysik. Welt – Endlichkeit – Einsamkeit, Gesamtausgabe, т. 29/30, Frankfurt am Main 1983, с. 34.