Зараз, у ці останні миті Адвенту, гортаю книжку Томаша Галіка, чеського теолога та священика, антикомуністичного діяча за часів фактичної окупації Москвою Чехії, та згодом одного з громадських радників Вацлава Гавела. Це медитаційна радше збірка зі знаменною назвою: «Закхею!», чи «Zacheuszu!» — в польському перекладі (позаяк саме він у мене в руках). Назва знаменна, бо означає звернення до тих, хто цього не чекає, до тих, хто таке звернення вважав би навіть недоречним, а заразом так вважала би більшість з тих, хто знаходиться поруч. Звернення, на додаток (і це, можливо, ще важливіше), тоді, коли на нього ніхто не чекає. Це звернення виявляється не на часі — невчасне та недоречне.
«Закхею, — зійди зараз додолу, бо сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм!»[1], — читаємо у Луки. «Чоловік, що звався Закхей, — він був старший над митниками, і був багатий, — бажав бачити Ісуса, хто Він, але з-за народу не міг, — бо малий був на зріст. І, забігши вперед, він виліз на фігове дерево, щоб бачити Його, бо Він мав побіч нього проходити»[2]. По цих словах «той зараз додолу ізліз, і прийняв Його з радістю. А всі, як побачили це, почали нарікати, і казали: «Він до грішного мужа в гостину зайшов!»[3].
Читаю ці рядки у дні, коли видається, що вони могли б зачекати на увагу у ліпші часи, або й поготів просто собі чекати, доки, може, стануть ще актуальними. Кого б цікавила сьогодні, — навіть не у вирі війни, а в самій лише щоденній біганині сучасного світу, — історія митника, який, може, й жив, дві тисячі рокі тому та «додолу ізліз», аби прийняти в себе мандрівного проповідника, а навіть і Бога? Кого б цікавила історія відвідин того, що його не годилось би відвідувати? Сута недоречність у наші часи — розповідати про таку недоречність тих часів, — могли б ми підсумувати. Достойний має знизитися до не вартого його уваги, а ми — слухати про це? Слово ‘недоречність’, отже, може бути одним з ключів не лише інтерпретації цієї історії, як і ставлення до неї сьогодні. Чи, однак, ‘недоречність’ діятиме як ключ, якщо ми потрактуємо цю історію як алегорію, себто, — як навчали вчителі зі стародавньої Александрійської школи, — сюжет із другим дном, із укритими значеннями? Що б вона тоді могла показати?
Повернуся до цього за мить. Та, думаючи про недоречність, на думку про яку мене навела сама назва книжки Галіка (а я ж ані словом ще не згадав того, що всередині), згадую про ще одну, в котрій, як здається, цими днями перебуває багато хто з нас. Адже нею — цією недоречністю — або ставав би сам світ, за яким спостерігаємо поза всілякими абстракціями і читанням давніх і дуже різних притому текстів, або ж свято Різдва, що його велика частина світу цими днями відзначає. Це недоречність свята або ж враження, що слід і з ним також зачекати до ліпших часів. Адже Різдво, незалежно від того, чи воно має суто релігійний вимір, чи цілковито світський та навіть споживацький, звертається до події, що, однак, пов’язана із якоюсь радістю та надією.
Та як радіти в ці дні, коли зовсім поруч триває війна, коли загарбники пустили в Україні ріки крові і сліз? У цей момент всі знайомі нам з мирних часів атрибути свята, — колядки, ялинка, подарунки та, власне, радісна безтурботність (незалежно від того, чи вона буває реальною, чи радше недосяжним ідеалом), — здаються не на часі і не до речі. Адже для того, щоби зараз радіти, здається, треба хоч на мить забути, що хтось поруч страждає?
Ця недоречність інакша, ніж у випадку історії Закхея. Тоді бо могло йтися подеколи про складність перенесення почутої нами історії до власної щоденності. Тут, натомість, мова про неприпустимість винесення історії страждань інших поза дужки, що дозволяло би віддатися циклічному та подекуди рутинному поверненню до події з інших часів у далекій Палестині, а заразом до щорічного неначе призупинення на декілька днів самої історії (цей механізм, як відомо, пов’язаний не лише із християнством, а й, скажімо, із державною релігією Стародавнього Риму та його Сатурналіями тощо).
Недоречність, отже, в обох випадках вказувала би на розбіжність, конфлікт поміж історією і тим, що є поза нею. І те, що в нас прив’язане до поточних подій, противилося б тому, що від них не залежить. З одного боку: химерність сюжету із Закхеєм у наші дні, з іншого — вже химерність відзначення Різдва, у наші ж дні.
Та, — повторюю, — здається, що саме така химерність може бути ключем як до одного, так і до другого. Недоречність та скандальність має бути вписаною у звернення до Закхея. Без неї ж неможливе Різдво, позаяк сама присутність вічного у часі, — чи він циклічний, чи непомітно розтягнутий в своїй рутині від невизначеного початку до якогось там кінця, — присутність в історії — немислима.
І про це, зокрема, пише згаданий мною на початку Томаш Галік: «На початку Адвенту, — пише він у книжці "Закхею!", — ми згадували сентенцію з кола єврейської містики: "Бог, створивши світ і людину, сховався, добровільно відступив, зменшив самого себе, аби дати місце людській свободі". З цього ж кола, — продовжує чеський теолог, — я хотів би навести вам ще один приклад: "Світ, попри те, що Творець з нього »відступив«, пахне Богом — як стара бочка, що її хоч давно вже й спустошили, пахне добрим вином»[4].
Галік натякає на концепцію цімцум з луріанської кабали, за якою нескінченний Бог скорочується та самообмежується, вдається до скандального і неприпустимого вчинку, аби із цієї недоречності народився світ, а в ньому народилася вільна людина. Передвічний дає так поруч із собою місце історії, часу. Не знаю, чи цілковито припустимим було б вживання цього поняття для інтерпретації євангельських сюжетів народження Ісуса та його зустрічі із митником. Та тут можна було б вдатися до подекуди схожого і питомо християнського терміну кенози.
Пару років тому у різдвяному фейлетоні в цій рубриці про це, власне, йшлося так: «Як читаємо в словнику Октавіуша Юревича[5] […], κένωσις — це притаманна радше поетичній мові назва пустки або спустошення, натомість у повсякденній мові — це «випорожнення». Κένωσις — це іменник жіночого роду, так само, як, наприклад, κρίσις, ἀποκάλυψις, κάθαρσις, з якими й за значеннями вона стоїть в одному ряду, а принаймні дуже до них близька. Відповідно, коли йдеться про кеносис (не менш органічно українською було б назвати її кенозою), то її антонімом, а заразом теологічно-метафізичною протилежністю є πλήρωμα (плерома), що вказує, зокрема, на зміст, повноту, але теж і сповнення[6]». А також:«Вперше в грецькому тексті Біблії слово κένωσις з’явилося в Посланні до Филип’ян. У перекладі Огієнка читаємо: «Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини (…), Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти» (Фил 2, 7-8). Український перекладач вдається, однак, до евфемізму, до занадто слабкого слова, кажучи «умалив», коли в оригіналі йдеться про «ἐκένωσεν». […] (Те саме бачимо і в Куліша з Пулюєм, і в Івана Хоменка з його «применшив»). Проте польські переклади виявляються все ж ближчими тут до оригіналу, коли у Біблії Тисячоліття ми бачимо «ogołocił» («спустошив», «розорив»), а як у Біблії Вуйка, так і в Ґданській Біблії — «wyniszczył» («винищив», «знищив»)».
Коли б так, то це не Закхей «додолу ізліз», як сказано у Луки. «Зійди зараз додолу» Ісус, радше, каже самому собі, що має знизитися до митника та бути в домі його, в його часі, увійти в його обставини та дати заразом приклад, як ними знехтувати. І, коли б так, тим більше це видно у факті народження Ісуса, що як втілення укритого у видимому, як те, що понад всілякою річчю, воно явиться як не-до-речна профанація святого у рутинності земного існування. Явиться як скандальне єднання того, чого, як здається, єднати не можна. Святого з земним, того, що поза часом, із історією, вистражданого із повсякденним, а сліз і крові — сліз і крові української війни у ці Різдвяні дні, та загалом у мить Різдва, не прив’язану до жодної дати, — із радістю та надією. І чи ж саме на них не заслуговують першими ті, котрі першими ж зараз за них, попри всі принагідні, а тому особливо трагічні обставини, власне страждають?
Антон Марчинський
[1] Лк. 19: 5.
[2] Лк. 19: 2-4.
[3] Лк. 19: 6-7.
[4] Tomáš Halík, Zacheuszu! Kazania na niedziele i święta, przeł. Andrzej Babuchowski, Wydawnictwo WAM , Kraków 2006, s. 37-38.
[5] Oktawiusz Jurewicz, Słownik grecko-polski, Warszawa: Wydawnictwo Szkolne PWN 2000, т. 1, с. 528.
[6] Oktawiusz Jurewicz, Słownik grecko-polski, Warszawa: Wydawnictwo Szkolne PWN 2000, т. 2, с. 204.