Сьогодні ми поговоримо про Іренеуша Канію, виняткового перекладача, виняткового з багатьох різних причин. І з огляду на те, з якої кількості мов, часом дивних мов він перекладав. І з огляду на те, які саме він тексти перекладав. А тематичний спектр тут, спектр, що стосувався різних дисциплін, тут не просто широкий, - він величезний, бо Канія перекладав і поезію, і релігійні тексти (якщо буддійські сутри можна, звісно, назвати релігійними текстами), і філософські тексти, й то такі, що теж завжди становили виклик. І щоразу притому, - й тут, можливо, третій аспект його неповторності, - Канія, схоже, був змушений творити якусь нову мову, бо не міг їх перекладати на побутову, відому всім іншим, польську, тобто національну мову; він мусив творити новий словник.
І з проханням розповісти про Іренеуша Канію я звернувся до філософа професора Цезари Возьняка з Яґєллонського університету у Кракові:
- Зранку я отримав інформацію про смерть Іренеуша Каніі. І це була така інформація, яку я дуже глибоко пережив, бо знав його багато років особисто. І це, мабуть, була така людина, в якомусь сенсі, особлива, цілком виняткова людина. У певному сенсі він був вільний і суверенний. І його смерть спонукала мене вчора до спроби переосмислення цієї фігури. Я почав згадувати різноманітні історії та випадки з його життя, про які він мені розповідав у приватних розмовах. І, можливо, я почну, повертаючись до питання про мову чи діапазон перекладів. Це, як він мені розповідав, було якось так, що малою ще дитиною (а Іренеуш Канія народився у 1940 році), він побачив розкидані, не пам’ятаю де (він народився у Вєлюні, тож, може, це було там), побачив отже розкидані фрагменти бібліотеки чи якоїсь колекції. Можливо, це була частина якоїсь бібліотеки при єшиві… Так чи інакше, на вулиці валялися аркуші з якимось письмом, якого Іренеуш Канія, що тоді був ще малою дитиною, не був у стані прочитати і зрозуміти. Проте згодом казав, що ця сцена стала фундаментальною для всього його життя. Пам’ятаю, що він тоді, здається, подумав, власне, що він хотів би навчитися прочитати все те, що було розкидане на цій вулиці, ті сторінки чи книги. І, по суті, можна сказати, що його життя було сповненням тієї інтуїції, ідеї, що явилася десь на порозі його життя.
Отже, думаючи про нього, думаю як про людину, що провела своє життя у мові. Це, мабуть, щось неймовірне – те, що можна провести життя у мові. І я не раз так собі думав, що його життя у мові становило переважно для людей проблему, бо Іренеуш Канія знав близько двадцяти мов, а може й більше. У певній розмові він якось сказав, що вісімнадцять, здається, постійно залишалися у його розпорядженні, тобто він весь час ними володів у повній, мабуть, мірі. Натомість, його життя у мові становило проблему тому, видно, що він відразу встановлював своєрідні вимоги щодо певного інтелектуального рівня, який представляв сам, і який був, швидше за все, недоступний більшості людей, з огляду на це перебування у мовах, власне кажучи, у мові світу. Ми, переважно, володіємо кількома мовами, якими послугуємося сьогодні. Натомість, чимось неймовірним у його випадку було те, що він володіння мовами встановлював на ще вищому рівні. Для нього, схоже, були більш і менш важливі мови. Тому колись він дійшов до такого твердження, що насправді освічена людина (це одна з тих нереальних вимог) мусить знати п’ять, як на нього, важливих мов – іврит, давньогрецьку, санскрит, палі і китайську. Наскільки мені відомо, він вивчав китайську. Напевно, перекладав з інших чотирьох. А також перекладав з усіх європейських мов, включно із румунською чи португальською.
Ота суверенність і свобода полягала у тому, що він, імовірно, самостійно вирішував і вибирав тексти, які хотів перекладати. Існує такий погляд, що те, що він переклав, становить якесь його кредо. І, може, так і є. Він був людиною з іншого трохи виміру. Бо ми, попри все, живемо переважно у поспіху, занурені в сучасність. Він, натомість, жив у традиції, що сягала на сотні років у минуле. І, в якомусь сенсі, чимось неймовірним, за що ми повинні бути нечувано йому вдячними, або загалом польська культура повинна бути йому вдячною, є наближення до нас і загалом відкриття для нас тих текстів, які він перекладав з різних епох, різник культур, різних мов.
- Залишаючи після себе величезну бібліотеку... А коли б вдалося таке кредо, про яке ти говориш, якось артикулювати, то про що би йшлося? За яким ключем Іренеуш Канія вибирав для себе тексти, і навіщо?
- Вчора, через його відхід я теж задумувався над цим кредо. Зрештою, часом про це думав, або після зустрічей із ним намагався збагнути його ставлення до світу. І, як мені здається, це складне питання, бо передусім, - я наважуся припустити, - Іренеуш Канія був, мабуть, мізантропом, не мав ілюзій щодо людей. Він був песимістом, коли йдеться про майбутнє світу, майбутнє культури. Сам теж проявляв спротив щодо того, що відбувається. З іншого боку, було так, що ті книжки, які він читав, і тексти, які він перекладав, становлять певний корпус, що засвідчував якусь велич або потенціал людства.
Теж, я задумуюся над тим, чи його можна було б назвати гуманістом. Коли ми вже намагаємося відтворити тут його кредо, то необхідного згадати, що найближчим для нього був буддизм. Але ранній буддизм, що аналізує природу людини і показує те, що людина загрузла у Сансарі, демонструє когнітивні, емоційні обмеження людини та видобуває на яву страждання. І це, швидше за все, була найближча йому пропозиція пояснення всього. Проте, з іншого боку, він не був теж далекий від Діоніса, від життя. Колись він сказав, що раз, здається, на рік він мусить бувати на Криті або, принаймні, у Греції, адже там било для нього якесь джерело – чи то життя, чи то культури, чи, може теж, людськості – надзвичайно для нього важливе. Отже, його позиція чи кредо було б неоднозначне. З одного боку, був песимістом, мізантропом. А з іншого, ніколи не перейшов на бік якогось нігілізму чи негативності, або виключно негативності, яку вбачав би у житті.
- У польській мові є таке слово, що, у світлі того, що ти кажеш, і в світлі того, що можна прочитати про Канію, особливо настирливо спадає зараз на думку: «jednoślad». Це вид транспорту, що залишає один слід, і так називають насамперед велосипеди. Канія Краковом пересувався здебільшого на велосипеді. І на цю, зокрема, тему декілька років тому в часописі «Tygodnik Powszechny» вийшло навіть інтерв’ю із ним, що провела Катажина Кубісьовська. Йшлося почасти про дещо механічне пересування серед чогось, що не зовсім механічне. І оце слово «jednoślad» якимось чином показує теж самого Іренеуша Канію, що пересувався цим «однослідом» як самітник. Проте, з іншого боку, цей самітник існував у просторі, в якому творить бібліотеку не виключно лише теж для себе. Зрозуміло, насамперед для себе, проте й лишає тексти для інших, бо міг же всі ті книжки читати, не перекладаючи. Отже, отой «jednoślad» відбивався якось посеред інших слідів. Інших людей. І яким він був серед інших?
- Питання «односліду», яке ти тут видобув, спонукає мене й до наступної рефлексії. Бо його смерть стала для мене несподіванкою ще й тому, що завжди, коли я про нього думав, він був для мене кандидатом на сторічну людину. Тому що попри титанічну перекладацьку працю, він був, у якомусь сенсі… ну, не хочу сказати, що спортивний, але завжди худий, завжди займався якимось спортом. Ходять легенди про важку атлетику, бо він займався цією дисципліною та брав участь у змаганнях. Він стверджував, що це вид мистецтва. Тобто не йдеться про те, щоб тягати якесь залізо. Це така техніка, яку можна навіть довести до досконалості. Натомість, в своїй повноті це була дуже краківська фігура, бо він впродовж багатьох років належав, як це слід назвати, до якоїсь інтелектуальної еліти цих польських Афін. Бували часи, коли за одним столом зустрічалися Чеслав Мілош, Віслава Шимборська, Іренеуш Канія та інші осяйні особи цього міста. Тож він був такою фігурою, що залишалася, в якомусь сенсі, окремою з огляду на певні цінності, які він сам собою втілював. Це нечувана скромність. В ньому була теж певна лагідність, дистанція, яку він тримав до світу, але й непересічна спроможність вести мову чи розмову про все: про містику, про релігію, про філософію.
Я, можливо, скажу тут про ще одну річ. Не знаю, чи Іренеуш Канія перейшов колись до того, щоби користуватися сучасними технологіями. Пам’ятаю, як він мені розповідав як було, коли він закінчив переклад Пасажів Вальтера Беньяміна. Тоді він ще користувався друкарською машинкою, але міг же й комп’ютером. Пам’ятаю, що я дуже здивувався, чуючи, що він, скінчивши цю роботу, зателефонував до видавництва («Wydawnictwa Literackiego» - ред.) з проханням, аби приїхали по цей переклад і прислали якісь серйозніші сили, бо цей переклад – це, як відомо, значна (за обсягом – ред.) праця, значний том, і він вимагав якоїсь там кількості коробок – і приписи, і сам текст. Тож він мав свій стиль, мав свій світ, жив у цьому світі. Але не було так, що цей світ був тільки і виключно його власним. Він випромінював можливість іншого життя. Життя у літературі, життя в релігіях, життя, через яке ми, мабуть, мали б йому позаздрити. Бо, якщо можу наважитися так сказати, мені здається, що це абсолютно сповнене життя. І у певному сенсі можна теж сказати, що дивовижне. Жив, як хотів. Перекладав, імовірно, те, що хотів. Мав гроно друзів. І так сповнював, мабуть, якийсь ідеал людськості.
Розмовляв Антон Марчинський