Коли ми говоримо про те, як стихії вхоплюються за допомогою концепцій, - а такими концепціями можуть бути, зокрема, і барви, фарби, якими користується художник, - то так само ми можемо говорити і про те, що за посередництвом барв чи концепцій, чи понять художник, чи теж поет можуть оперувати самими стихіями, можуть їх комбінувати, можуть їх скеровувати у тих напрямках, куди лише захочуть. А таким чином це означає, що можуть творити щось нове, нову матерію, яка становить комбінацію стихій, новий світ, нові світи. Саме так до цього підходили стародавні грецькі філософи на чолі з Емпедоклом (про це мова і була у попередньому фейлетоні, коли я говорив про грецьку палітру, що спиралася на філософії Емпедокла). Але саме так, власне, розумілася творчість – найчистіша творчість людини, найвище мистецтво, дане людині. Таке мистецтво, безумовно, називалося грецькою поезіє, poiesis, і походило від дієслова poieo, робити, чинити, творити.
Отже, йшлося не лише про писання віршів, не лише про рецитацію тих чи інших текстів, але йшлося про те, що за допомогою слів, які плинули з вуст поета, - найчастіше поета, - який віддавався містерії, який був у екстазі, крізь ці слова, у цих словах проявлялися боги – це вони промовляли. А отже, можна сказати, що це вони кожного разу творили нові світи. Саме тому Сократ у Державі Платона каже, що поетів, тобто всіх творчих людей – всіх, хто дозволяє крізь себе промовляти богам, тобто дозволяє богам змінювати вже той порядок, який існує, світи, які існують – необхідно вигнати з держави, їх необхідно вигнати з поліс.
У цьому полягає суть творчості. І це творчість, яка насправді ніяк не відрізняється, коли ми говоримо про творення мистецтва і коли ми говоримо про створювання нових світів. Можна сказати, що в епоху Відродження великою мірою, коли митці і коли філософи поверталися до старих взірців, вони перейняли і такий підхід до творчості, до мистецтва, як до творення світів. Та тут, безумовно, теж існували різні підходи, які мали своє коріння у філософії.
Ці підходи можна представити, звертаючись до двох гігантів пізнього Ренесансу, що один з одним змагалися за першість у мистецтві і за першість мистецтва, яким вони займалися. Це, безумовно, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Можна сказати, що різниця між ними, яка пролягає насамперед у їхньому вподобанні того чи іншого жанру у образотворчому мистецтві, має філософське коріння.
Почну з кінця – з того, який був дещо молодший, і звертався теж до дещо більш пізньої філософії. А саме почну з Леонардо да Вінчі. Відомо, що він віддавав перевагу живопису, а живопис синонімічно розумів із філософією.
Він про це прямо пише у своїх нотатках на тему цього жанру, у нотатках, виданих вже за понад 100 років після його смерті його учнями чи учнями його учнів. Отже, живопис – це спосіб пізнання природи, найвищий, найдосконаліший, який за допомогою моделювання, за допомогою світлотіні, за допомогою самої можливості творення тривимірного чи ілюзії тривимірного простору на двовимірній поверхні, дозволяє пізнавати внутрішню природу самого світу, внутрішню природу кожної речі, яка насправді є суть у кожній речі. І у цьому сенсі він неначе повторює той підхід, який пропонував Аристотель.
Він казав, що кожна річ складається з того, що видиме, і з того, що невидиме. Притому, вони співіснують неначе в одному вимірі, в одній точці, в одному просторі. Отже, немає чого звертатися до світу ідей, відірваного від нашого тимчасового і непевного матеріального світу речей. Ми можемо пізнавати те, що є довкола нас, за допомогою саме живопису, адже він дозволяє нам за посередництвом найдосконалішого чуття – зору, за допомогою ока, досліджувати світ довкола нас.
Іншим підходом була позиція, притаманна Мікеланджело. І тут треба сказати, що Мікеланджело мав попередника чи попередників. Першим з них був, безумовно, Платон чи, може, неоплатоніки, а наступними були представники Академії у Флоренції, Академії, вихованцем якої був і сам Мікеланджело.
Тут я би, звісно, міг наводити імена тих видатних філософів, що утворили цю Академію. Це і Марсіліо Фічіно, і Піко делла Мірандола, і Анджело Поліціано, настільки важливі, безумовно, для цього флорентійського і скульптора, і поета, і почасти теж філософа. Але варто було б також навести ще одне ім'я – це Леон Батиста Альберті, який, окрім того, що був художником і архітектором, був теж і філософом-платоніком.
І як філософ-платонік, - на відміну від того, що ми бачимо у Аристотеля, і на відміну від того, що ми бачимо у Леонарда, - він приймав існування двох світів. Один залежний від другого – тимчасовий, матеріальний, залежний від вічного світу ідей. Це ідеї визначають те, що діється у світі.
А отже, і творчість, творення світу полягає у тому, що ідеї так чи інакше втілюються на цьому земному і стражденному падолі. І ці ідеї можна і слід пізнавати, власне, за допомогою мистецтва. Та ані Альберті, ані Мікеланджело не пропонували тут як першого знаряддя живопису.
Першим жанром, з якого випливала і скульптура, і живопис, був рисунок. Рисунок завжди схематичний. Рисунок завжди вхоплює динаміку, завжди вхоплює тенденції, завжди творить проекти, які потім мають бути втілені у конкретних і тимчасових формах.
Рисунок ніколи не має бути випадковим. Натомість втілення, - чи це скульптура, чи це живопис, чи це світлотіні, використані у живописі, чи моделювання фігур тощо, - це все залежить від обставин. Зрештою, коли ми говоримо про той чи інший сюжет, представлений на полотні, наприклад, то цей сюжет також випадковий, тимчасовий, бо він, скажімо, залежить від того, звідки падає світло, отже, де є джерело світла. і так далі і тому подібне.
Рисунок показує те, що найнеобхідніше у світі, і те, що випливає від вічного світу ідеї. Отже, творчість полягає у тому, щоби творити рисунок або віднаходити рисунок у тимчасових і непевних формах. Саме цього тримався Альберті, і саме цього тримався Мікеланджело.
Як пам'ятаємо, він насамперед був зауважений першим його вчителем Гірландайо, власне, як досконалий рисувальник. І лише потім від Гірландайо до Бертольдо він переходить як у майбутньому скульптор. Скульптура – це рисунок у новій формі.
Коли все зайве з тимчасового світу, з матеріального світу усувається, аби показати досконалу форму, досконалі лінії, досконалу схему того, що вічне і ідеальне.
Антон Марчинський
Роздуми про створення світів та абстракцію рисунку, а при оказії про філософське підґрунтя різниці між ренесансними живописцями з одного боку та рисувальниками і скульпторами – з іншого, слухайте у долученому звуковому файлі у філософському фейлетоні Антона Марчинського
