«Чим же є час? Якщо ніхто мене про це не питає, то знаю. Якщо тому, хто питає, намагаюся пояснити, то не знаю», - писав у «Сповіді» Августин Блаженний про свою безсилість перед одним з найважливіших і найбільш нездоланних філософських понять. Та, як відомо, за дві з половиною тисячі років історії європейської філософії було чимало завзятих відчайдухів, котрі бралися до боротьби із таємницею, пов’язаною з часом.
Нещодавно у важливому польському філософському видавництві «Aletheia» вийшла монографія філософа і православного богослова та священика, професора Генрика Папроцького, що він у ній представив власні роздуми на тему таких спроб. Ми зустрілися з ксьондзом професором, аби поговорити про те, чим все ж таки є час.
- Пишучи про час у своїй нововиданій книжці під цією ж назвою, Ви представляєте це явище і як таке, що має початок та кінець, і таке, що заразом є нескінченним, безмежним, вічністю, і як таке, що можна було б назвати відповідним моментом, тобто кайрос, так і про таке, що нараз становить незмінне й непорушне існування – кронос, Ви говорите про час фізичний, але також, зокрема, психологічний тощо. Відомо, що вся європейська філософія і вся європейська духовність невпинно до цієї проблеми поверталися, цим питанням жили, проте й до сьогодні услід за Августином можна сказати, що, маючи на увазі час, ми не знаємо, про що йдеться насправді.
- Ніхто слів мудріших за слова Августина Блаженного наразі не сказав. Його роздуми на тему часу насправді геніальні. Я вважаю, що це найпрекрасніший фрагмент його «Сповіді». ХІ розділ – це просто щось виняткове, коли Авґустин доходить висновку, що не можна визначити, чим є час, оскільки минулого вже немає, майбутнього ще немає. А отже чим є теперішність? І він вводить там поняття сфери часу – сфери минулих речей, про які пам’ятаємо, або майбутніх, на які ми чекаємо, та сучасних, які ми переживаємо. Він завершує це таким прекрасним афоризмом: коли мене ніхто не питає, то я знаю, чим є час, але коли хтось мене запитає, то вже не знаю.
- Чим, отже, зумовлено ті складнощі, що постають перед нами, коли ми задумуємося про істоту часу?
- Фактично, з часом ми маємо небувалі проблеми, що їх, як можна припускати, людство має відтоді, коли усвідомило спливання часу. Адже повинен був бути такий момент, коли люди це почали розуміти. Платон каже, що це пов’язано із тим, як люди зауважили чергування днів і ночей, коли почали їх рахувати, і тоді усвідомлювати, що вони повторюються. Вони почали замислюватися, як функціонує Місяць, потім говорити про мнимий рух Сонця довкола Землі, як тоді вважали. І, власне кажучи, те, що ми називаємо часом, є результатом здійсненого людиною поділу обертання Землі довкола Сонця. Ми це поділили собі на дванадцять фрагментів, бо теоретично Сонце перебуває на тлі дванадцяти знаків зодіаку. Після цього ми розділили все це на дні. І, що цікаво, дні і ночі ми також розділили на дванадцять частин, через що кожен день є, по суті, таким собі малим роком, для якого також важливою є символіка знаків зодіаку. Але це вимірювання руху Землі довкола Сонця здійснене людиною. Якби ми жили, наприклад, на Юпітері, то це би виглядало цілковито інакше. Хоча, ймовірно, ми би цього не пережили, бо там доба триває настільки довго, і загалом цей об’єкт так довго здійснює обертання довкола Сонця, що треба було би ввести інші рішення. У зв’язку з усім цим ми, власне, досі не знаємо, чим є час. А час відіграє суттєву роль не лише у нашому повсякденному житті, але і в науці. І це величезна проблема. Фізики сьогодні, власне кажучи, діляться на дві групи: одна твердить, що існує щось таке, як час, а друга, з англійцем професором (Джуліаном – ред.) Барбуром на чолі, твердить, що це ілюзія і жодного часу не існує. Натомість є – власне, як сказав Платон – рухомий образ вічності, а ми живемо в якійсь дійсності, в котрій – щоправда, у певний момент, який ми також вираховуємо на основі обертання Землі, тобто приблизно 14 млрд років тому – ймовірно з’явився наш світ. Я спеціально кажу «наш», бо ще невідомо, чи немає інших світів.
- А до цього час-кайрос…
- Але час відіграє суттєву роль у християнстві. Адже християнство функціонує у відповідності до чітко визначених годин богослужінь (що було вже опрацьовано в його перші століття), у відповідності до чіткого порядку свят, як рухомих, так і нерухомих. Отже, йдеться про повторюваність. На додаток, маємо ще те, що слово, яке Ви згадали, кайрос, присутнє у православній літургії. Виключно. Я тут не кажу про Євангелія, коли відбувається розповідь про історичні події, чи загалом про Святе Письмо. Але коли розпочинається євхаристична літургія, диякон звертається до священика словами: «Благослови, отче, час». І там, власне, використане слово кайрос: час розпочати служіння Господу, благослови, отче. Час, але кайрос – це особливий час, зумовлений ще концепціями античних греків, що окрім нормального часу, пов’язаного з нашим життям і його проминанням, з’являється якийсь особливий момент у часі. І літургія є таким особливим моментом. Мушу визнати, що я зайнявся питанням часу, власне, завдяки літургії і поняттю літургічного часу, який розглядається у християнстві надзвичайно символічно, оскільки там ідеться про восьмий день тижня. Проте ми знаємо, що тиждень має сім днів. І, наприклад, на Сході це вплинуло на виникнення восьмитонального співу. Вісім, а не сім – і це не випадок. Вісімка – це якби вихід у вічність. Це символ неділі. І саме тому я вирішив зайнятися проблематикою часу, але ширше – не лише так, як це виглядає в літургії. Однак, коли я цим зайнявся, то виявилося, що не можна зосереджуватися тільки на цьому. Адже, по-перше, відразу з’являється кайрос, отже треба з’ясувати, що це таке. З’являється проблема початку часу: коли він взагалі з’явився? Та чи взагалі існує щось таке, як абсолютний час, як це собі уявляв Ньютон? Здається, що ні, що все це досить проблематично. Тут я схиляюся перед Айнштайном, який, власне, вів мову про відносність таких речей. Аж ми раптом усвідомлюємо, що – незважаючи на те, що минуло 15 століть – ми знаходимося в такій самій ситуації, в якій був Авґустин. І ми можемо повторити його слова про те, що не в змозі (сказати, чим є час – ред.). У будь-якому разі, я довго шукав якихось визначень часу, що мають сенс, і чогось такого немає. Взагалі існують різноманітні спроби опису. Деякі з них дивовижні, як у Канта або Гайдеґґера – ми маємо тут величезні можливості. Але це лише спроби наближення до того, чим він є.
Колись, я би так сказав, люди були у ліпшій ситуації, коли не було відкриттів і космос уявляли як замкнуту систему сфер, що виникла у певний момент, відомо скільки тисяч років тому (як ми рахуємо – від створення світу, від народження Христа). Та раптом виявилося, що жодних сфер немає. Греки боялися цього, як вогню, роблячи все (насамперед Аристотель), аби уникнути поняття пустки. Це так званий horror vacui, тобто страх пустки. Аж раптом виявилося, що ми живемо в гігантській пустці, оскільки відстані поміж небесними тілами або поміж галактиками просто неймовірні. На додаток, ми не знаємо, чи світ, у якому ми живемо, є єдиним світом. А може є інші? Сьогодні ми вже спостерігаємо мільярди галактик, і невідомо, чи це кінець, та чи взагалі це має кінець. І ймовірно, що у кожній (зоряній – ред.) системі, не кажучи про галактики, існує якийсь інший спосіб вимірювання часу, якщо ми, звісно, припустимо, що там існують якісь розумні істоти, що цей час вимірюють. І це також важливо, що доки не з’явиться свідок, спостерігач, радше не можна говорити про існування часу, якого ніхто не вимірює.
- Ви назвали тут цілу низку цілковито неспівставних понять часу…
- Так, навмисно…
- Йдеться про циклічний час, а також про особливий час…
- Так, є ще час, який вертається – це відома концепція Ніцше. Але це також дуже стародавня концепція з Вавилону, яка випливає зі спостереження за поверненням небесних тіл до ситуації, що вже була перед цим. Наприклад, обертання Землі довкола Сонця відбувається так, що 1 січня завжди припадає на певний день, і це умовний початок. Отже, все вертається, через що вигадано концепцію великого повернення, адже оскільки повертаються небесні тіла, то і все повинно повернутися. І я навіть цитую таке пояснення певного стародавнього вченого, який сказав, що після якогось неймовірно великого періоду ми знову зустрінемося у цій аудиторії, бо все повернеться, і я знову, - каже, - підійму свій ціпок. Проте, здається, що коли би все мало вертатися без змін, то це би дещо суперечило якомусь елементарному поняттю справедливості. Оскільки декотрі люди мали би померти немовлятами або загинути десь на полі битви, бути вбитими різними бандитами – все це мало би повторюватися. Отже, така холістична теорія вічного повернення також дуже дивна: того, що все повернеться до вихідного пункту, теж не можна прийняти. Існує ще відома теорія повторення К’єркеґора, який хотів повторити кохання до Реґіни Ольсен. Але це нереально хоч би тому, що Реґіна Ольсен вже була дружиною когось іншого – королівського високопосадовця у Данській Вест-Індії, ну а крім цього вже була набагато старшою. Не можна повернутися, повторення тут не входить у гру. Зрештою, К’єркеґор цього кохання і не повторив – це була теорія. Але вона ніколи не була ані ним, ані ніким іншим втілена у життя. І тому Ви слушно зауважили, що я наводжу різні теорії, роблю це навмисно, аби показати, що, власне, жодної теорії не існує. Ми у повсякденному існуванні, звісно, використовуємо (поняття часу – ред.), це нам дуже полегшує життя. Навіть мені здається, що коли би ми жили у ситуації, де є день, але немає ночі, й так мали би ввести якийсь час, якусь послідовність, аби просто функціонувати. Отже, може б ми якийсь поділ вигадали: працюємо від і до якогось моменту, а згодом робимо щось інше… Адже це чудово полегшує життя. Проте, це винахід людини.
- Чи Ви би згодилися, що із часом, так само, зрештою, як і зі світом, є так, як це описує Кант: чим він є – ми не знаємо, але застосовуємо це поняття у власному функціонуванні тут і тепер, тобто не розвиваємо теорію, але формуємо практику? І, зрештою, розуміння Кантом самого часу було надзвичайно особливим, адже кеніґсберзький філософ відмовляв йому в об’єктивному існуванні у світі речей, тобто поза внутрішньою організацією нашого пізнання, називаючи час однією з двох – поруч із простором – вроджених форм нашого сприйняття…
- Власне, але крім того, Кант, усвідомлюючи, що теоретично цьому неможливо дати дефініцію, ввів відомі антиномії, покликані полегшити йому пояснення цього питання: чи початок часу існує, чи його не було, чи світ має межі, чи ні тощо. Ці антиномії мали Канту дозволити показати, що проблема, якою він займається, є, власне кажучи, проблемою, про яку ми би могли сказати більше, використовуючи поняття з апофатичного, тобто негативного богослов’я. А легше сказати чим час не є, аніж сказати, чим є. Натомість таким визнанням поразки тут є, хоч би, спроба Августина. Він каже, що просто не знає, що це. А на додаток, ще й підміняє час певними психічними поняттями: все це відбувається, - каже, - у розумі, де є сфера речей минулих, теперішніх і майбутніх. І врешті стверджує: адже я відмірюю час у своєму розумі, він є мірою саме завдяки мені. Ми й далі говоримо про спосіб вимірювання. Натомість питання стосується того, чи існує ще щось поза тим, що ми щось вимірюємо, ділячи це на 12, а потім на 60, і знову на 60 частин (і нам з цим навіть непогано живеться: потяги їздять точно, літаки злітають у визначений час). Але чи це справді час у тому сенсі, що він присутній повсюди? Чи він, однак, скрізь інакший, оскільки всюди своя міра й однієї для всіх немає? А загалом, чи у часу є початок, чи його немає? – це також надзвичайно важливе питання. Існує початок нашого світу, нашої дійсності. І якщо ми припускаємо, що щось має початок, то воно матиме і кінець. А сьогоднішній стан досліджень навіть дозволяє сказати, коли ця катастрофа розпочнеться. Перед нами ще мільярди років, все не так погано, проте відомо, що колись почнуться проблеми через віддалення Місяця, зі згасанням Сонця тощо… Тобто маємо початок і кінець нашої дійсності. Однак, ми нічого не можемо сказати про те, чи таких дійсностей, як наша галактика, є нескінченна кількість, і чи кожна з них може функціонувати за якимись своїми законами. А може вони цілковито інакші, ніж у нас? Чи таких галактик є конечне число (а ми зараз говоримо лише про галактики, натомість астрономи ведуть мову про великі скупчення галактик)? Чи можемо сказати, що їх один трильйон сто мільйонів, і крапка? Чи виявиться, що космос взагалі не має меж? Зрештою, у древності і Демокрит, і Лукрецій підозрювали, що, власне, такої межі не існує. На даний момент все свідчило би про те, що навіть якщо космос не нескінченний, то він розширюється, тобто наближається до нескінченності. А тоді й поготів ми нічого не знаємо.
- І питання часу тут зустрічається з питанням простору. Зрештою, про це казали як філософи з давніх давен, так і сучасні фізики: Айнштайн сформулював поняття часопростору…
- Часопростір – так, існує таке поняття. Однак, це певна математична конструкція. Натомість мене зацікавили такі слова, що їх написав Павел Флоренський. Він, на жаль, не встиг цього питання розвинути. Але не забуваймо, що це була геніальна людина. Отже, коли вже геній щось напише, то він напише щось розумне. Він цього, на жаль, не розвинув, бо йому цього не дозволили: арештували, а потім розстріляли. Проте в нотатках до своєї книжки він написав, що спробує, власне, розділити простір і час, аби дослідити обидва ці явища по окремості, і що це дає дуже цікаві результати. Якщо ми задумаємося, про що йому йшлося, то, здається, мова про те, що – і він ту також повертається до способу мислення древніх – аби будь-що з’явилося, має бути місце; а коли немає місця, то й шафи немає чого купувати, якщо її ніде поставити. Проте, це розповсюджується і на великі дійсності, як космос. Тобто спочатку повинно бути те, що ми називаємо простором. Він може розглядатися як пустка, як відоме nihilum, проте, аби там щось виникло, вона повинна бути. Але якщо існує така пустка (що, зрештою, підозрювало чимало мислителів древності – це не нова концепція), то виникнення матеріальної реальності у цій пустці означає початок часу, та не початок цієї пустки. Мені здається, що Флоренський це мав на увазі: місце повинно бути, а час починає існувати у мить, яку ми називаємо великим вибухом, починаючи від нього відлік. Проте відлік ведемо, не вдаючись до часу – який бо час міг бути, коли там все розширювалося, а не було обертання Землі довкола Сонця, аби вимірювати час у роках? Не було ані Сонця, ані Землі, ані нічого, а був тільки гігантський вибух, що розходився несиметрично. Та результат цього приголомшливий: ми живемо в якійсь конкретній дійсності.
- До речі у Канта, в його зворотній, як її можна назвати, перспективі, це час радше домінує над простором.
- Так, власне, у Канта є навпаки. Але Кант також мав із цим проблеми, бо він створив отой афоризм, що світ міг мати початок, а міг його й не мати, і що в сфері розуму цієї антиномії ніколи не можна буде вирішити. Це дуже цікаво. Ну, сьогодні ми знаємо, що принаймні наш світ, а може і кожен інший, мав початок. Існує ще, звісно, питання: чи це був один великий початок, тобто один великий вибух, чи існує гігантське число таких великих вибухів? Як припускаю, найближчим часом ми й так про це не дізнаємося. Натомість, маю визнати, що таке зайняття проблематикою часу і простору дозволяє також інакше подивитися на все, що діється у світі, і дає те, що у християнстві називається смиренням. Бо відомі слова Паскаля про те, що людина є тростиною, яка мислить, здаються навіть перебільшеними відносно розмірів космосу. Це навіть не мислячий мікроб, а щось ще значно менше. На щастя, в повсякденному житті ми не замислюємося над тим, як це виглядає. Тим не менш, принаймні в моєму розумінні, час залишається і ще довго лишатиметься однією з найбільших таємниць. Йдеться про його об’єктивне існування. Чи насправді щось таке існує, чи є так, що певні моменти з’явилися у вічності? Це, зрештою, дуже християнський підхід, оскільки багато християнських мислителів вважали, що вічність і час пов’язані одне з одним, і що це не цілковито окремі категорії, яких не можна погодити між собою. Щодо цього існував такий дуже гарний аргумент, що якби справді вічність і час не можна було б погодити, то втілення Христа було б тоді абсолютно неможливим.
- А отже я би хотів запитати про те, що може не бути часом і, цілком імовірно, ним не є. Бо, коментуючи, зокрема, Канта, Ви сказали, що час є, безперечно, загадкою, тож дивімося на те, що часом не є, й тоді, можливо, отримаємо якісь відповіді. Більше того, якщо ще більш радикалізувати таку просвітницьку, з огляду на своє походження, перспективу, то можемо звернутися до позитивістів, котрі закликають займатися виключно тим, що в спосіб чіткий і беззаперечний нам дане. Звідси, отже, моє питання: чи ми спроможні взагалі відкласти час набік, мислячи як би цілковито без цього поняття?
- Гадаю, що можна. І мені навіть здається, що треба. Тобто, якби науковці, котрі є практиками, вони здійснюють якісь конкретні відкриття, почали задумуватися над часом, то їхні відкриття радше би відсунулися у далеке майбутнє. Позитивісти тут мають рацію, що заняття часом треба залишити тим, хто цим займається, натомість у повсякденному житті вживати міру часу, яка нам дуже відповідає у тій реальності, в якій ми перебуваємо, звісно. Тут теоретично можна поставити таке запитання. Яке, звісно, сьогодні нереальне, про те, що би сталося, якби ми здійснили подорож на якусь планету, яка знаходиться від нас за 70 секстильйонів кілометрів, і там посадили свій корабель? Виявилось би, що все виглядає цілковито інакше – доба, рік, немає наших знаків зодіаку, а якісь інші, і їх може бути не дванадцять, а, наприклад, п’ять. І яким би часом ми тоді мали користуватися? Повитягували б свої годинники, котрі б абсолютно не відповідали тому, що є там? Чи ми би, однак, спробували жити так, як там виглядає доба? Мені здається, що ми би, однак, пристосувалися. Треба було б годинники переставити так, аби вони вимірювали ту ситуацію, а не цю, з якої ми вирушили. Але це, безперечно, абсолютно теоретичне питання, оскільки наразі нам така подорож не загрожує. Однак, мені здається, що можна і належить жити в тій дійсності, в якій ми знаходимося – у дійсності даного нам тут часопростору, який деінде може виглядати інакше. Бо є речі, на які ми не впливаємо. Наприклад, чи нам подобається, що існує галактика Чумацький шлях, чи ні, ми на це не маємо ані найменшого впливу. Чи не так? І так само є з часом. Ми можемо бунтувати, щось робити, але якщо ми не будемо через це спати, то за якийсь час організм і так нас до цього змусить. Ми живемо в певному ритмі, і це щось таке, що просто треба прийняти. Час і простір треба прийняти.
- Знову повернуся до того, що не є часом. Якби ми, однак, відважилися на бунт проти часу в своєму мисленні, то чим би ми могли його замінити?
- Мені здається, що ми би нічого не знайшли. Я, коли писав цю книжку, намагався собі уявити, як би це виглядало, коли б збунтуватися проти часу. Можна дійти до чогось такого, що виглядало б, як життя печерної людини: відкидаємо всі здобутки цивілізації, починаємо жити в печері. Проте, якщо ми щось таке вчинимо, то віддамо себе у владу питомого циклу природи. Адже, люди, котрі, як ми можемо припускати, жили колись без часу, спали, однак, уночі, а полювали вдень. Чи не так? Вони не могли собі дозволити на порушення цього циклу, щоб бути поза часом або без нього. Вони могли не усвідомлювати спливання часу, проте вони були підпорядковані певним явищам, серед яких жили. Потім лише зауважили, що там щось сходить (на обрії – ред.), тож будували собі якісь кам’яні отвори, до яких сонце заглядало в день сонцестояння (це було величезне відкриття). Але ми постійно маємо пам’ятати про те, що ця міра пов’язана виключно із космосом і нашою ситуацією. Це міра часу у Сонячній системі на Землі. Деінде вона виглядатиме інакше.
- Маю тоді таке запитання. Не знаю, чи напевно йдеться про той самий час, проте він має таку особливість, що неначе паралельно ми можемо переживати різні моменти неначе на різних його рівнях. У спогадах, наприклад, уві сні або в надії. А, з іншого боку, тут можна згадати покійного польського філософа Кшиштофа Міхальського, який у своїй книзі «Полум’я вічності» (пол. – «Płomień wieczności») описуючи, як би ми могли сказати, різні типи часу, пише, зокрема, про вічність. І, як Ви сказали, ця остання є не зовсім від часу окремим поняттям. Отже, чи насправді і там, і там ідеться про час, чи ми радше вдаємося тут до еквівокації?
- Це дуже складне запитання, і, гадаю, воно має дві відповіді. А кожну з цих відповідей ми можемо якось намагатися обґрунтувати. Натомість, я особисто вважаю, що об’єктивно жодного часу не існує – це лише міра, яку ми самі собі створили для власного використання. Бо якби ми собі уявили ситуацію до великого вибуху, то який там був час? Ми навіть не знаємо, що це було, чи воно було вічне, як воно з’явилося та коли воно з’явилося, що стало, як його називав Жорж Леметр, атомом космосу і вибухнуло. Але який тоді був час? Жодного часу не було. Він з’явився тоді, коли з’явилися визначені явища. І це їх ми постійно вимірюємо. Тобто, я би, однак, схилявся до такої думки, що ми, власне, живемо так, що, не усвідомлюючи цього, невпинно маємо справу з вічністю.
- І запитання, може, дещо провокаційне. Йшлося би про час як у логічному, так і в онтологічному вимірі. У тексті про подвійну предестинацію Оккам, посилаючись, своєю чергою, на Аристотеля, каже, що Бог обмежений лише в одній речі: він не має влади над тим, що сталося. Не може, отже, вчинити так, аби це «розсталося». Чи, беручи це до уваги, Бог – чи то Бог філософів, чи Бог Авраама, Ісака та Якова – також якимось чином підпорядкований часу?
- Підпорядкований тому, що коли вже прийняв якесь рішення і з’явився цей світ, то це просто результат його волі. Натомість, мені здається, що тут треба розрізняти дві площини. Є площина історії, і площина метаісторії. І на останній події, які тут здаються незмінними, там можуть бути скасованими. А оскільки, безсумнівно, у владі Бога є метаісторія, то колись, як ми знаємо зі Святого письма, а насамперед з есхатологічної мови Ісуса, ця дійсність перестане існувати. Сьогодні про це вже говорять науковці. Це не якась виключно релігійна точка зору. Але тоді, коли ця дійсність перестане існувати (а Святе Письмо там виразно каже, що не перестане існувати, а буде нове небо і нова Земля – якась цілковито нова дійсність), то чи буде в цій дійсності час? Мені здається, що ні. Тоді можемо сказати, що існує щось таке, як вічність, потім ми живемо в нашому емпіричному світі з часом, а потім знову маємо повернення до вічності.
- Підбиваючи підсумки нашої розмови, можна сказати, що, схоже, час – і ми тут звертаємося до онтологічних питань, і до простору, і до волі, і свободи тощо – виявляється таким поняттям, котре, по суті, об’єднує всі філософські, а також і богословські питання.
- Звісно. Без поняття часу ми би були в досить драматичній ситуації і не могли б навіть визначати чергування подій. І це дуже характерно, що доки люди не усвідомили, що час є чимось, що повторюється по колу – доби, місяці, роки, і ми можемо ці роки рахувати – то давні люди вимірювали час за роками панування свого царя. Вони казали: я народився у третій рік панування Рамзеса. Пересічний єгиптянин не знав навіть, що це за рік, і лише каста жерців та вчених це знала. Він знав, що це було третього року, і йому цього вистачало. Проте у певний момент єгиптяни почали відраховувати свою історію він конкретного фараона і тоді з’явилася історія у нашому розумінні. Це чудово описано у Геродота, як робили такі невеличкі відкриття, що мали гігантське значення для майбутнього. Адже завдяки тому, що ми маємо час, ми взагалі можемо вести мову про історію. Але це дуже цікаво, що ми можемо вести мову про минуле, бо про майбутнє ми можемо лише сказати, що завтра буде середа, якщо цей світ ще існуватиме, проте ми не в змозі сказати, що станеться. Ми можемо лише говорити про те, що сталося. І тому інтуїція Авґустина про те, що майбутнє є, власне, очікуванням, надзвичайно влучна. Бо я не знаю, чого de facto очікую. Можу мати якісь надії, плани і так далі, але чи вони здійсняться, чи ні – цього я не знаю. У зв’язку з цим, майбутнє перед нами цілковито закрите. Натомість минуле я можу описувати, але тільки завдяки тому, що існує поняття часу.
Антон Марчинський