Якщо замислитися над поняттям техніки, то виявиться, що воно винятково неоднозначне. Пов’язане в античності передусім із мистецтвом, у постіндустріальну епоху, тобто в наші часи, воно вже насамперед асоціюється із насущною працею та зміною людиною світу з якимись суто практичними цілями.
З проханням розкрити це поняття я звернувся до доктора Матеуша Фальковського з Інституту культури Яґєллонського університету, автора монографії «Про машини. XVII століття і філософія техніки». І сьогодні ми поговоримо саме про сучасне розуміння техніки, що, як побачимо, виростає з філософської рефлексії на цю тему:
– Я завжди (під час своїх лекцій – ред.) виходив з такого твердження, яке мені здається важливим та інтригуючим, що існує така окрема сфера, яку можна назвати філософією техніки або філософськими розмислами про техніку. Притому, називаючи це так, я теж маю на увазі якогось роду теорію техніки. Адже відомо, що в історії знання, принаймні до ХІХ століття, філософія особливо не виокремлювала цього напрямку, охоплюючи сфери, що сьогодні належать до різних галузей. Тому, власне, коли я кажу, що філософія техніки виникла так несподівано пізно, то маю також на увазі те, що загалом глибокі теоретичні розмисли на тему техніки також були пізніми: перша книжка, де з’являється це формулювання, – це приблизно друга половина ХІХ століття. Йдеться про «Начерки з філософії техніки» Ернста Каппа. Це такий філософ культури, що перебував під впливом Геґеля. Отже, він у другій половині ХІХ століття, тобто в період інтенсивної індустріалізації, дійшов висновку, що техніка є такою сферою, котрою з перспективи філософії варто зайнятися окремо. Зрештою, це варто зазначити відразу, що він був геґельянцем, адже сам Геґель, по суті, був першим мейнстрімовим філософом, що, власне, у певному сенсі проблематизував цю сферу. Й те, як він її проблематизував, – це дуже характерна річ.
Бо коли ми кажемо «техніка», то що маємо на думці в такому побутовому розумінні? Отже, зазвичай маємо на думці всю ту сферу артефактів, тобто, однак, речей, створених людиною, за посередництвом котрих ми якось змінюємо природу чи світ (принаймні початково так є). Тобто, коротко кажучи, технікою на якомусь початковому етапі є ціла сфера знарядь. Притому не забуваймо, що знаряддя в сучасному світі – це будь-що від лопати, миски до мобільних телефонів і космічних ракет. У всіх цих предметів є, однак, спільні риси, що відповідають певному інтуїтивному розумінню техніки. Тут, по-перше, йдеться про сферу артефактів, тобто створених людиною речей. А по-друге, про щось, що якимось чином трансформує, змінює природу. Цей другий аспект може бути проблематичним, бо коли, скажімо, взяти космічну ракету, то її, звісно, не створено для того, аби якимось чином трансформувати матерію або природу, але щоби вона служила нам як транспорт.
– Тут мова про техніку в значенні дуже близькому до якогось її загальноприйнятого побутового розуміння, а зокрема також ідеться про наголос на змінюванні дійсності і творенні цілковито нового людського світу. Природно, якщо йдеться про якийсь конкретний історичний контекст такого розуміння, то він формується унаслідок індустріалізації, промислової революції, котра як один з артефактів, власне, пропонує нам поняття техніки. І, що важливо, це поняття суттєво відрізняється від якогось його первинного грецького значення (адже його джерела, не кажучи вже про походження самого слова, сягають Стародавньої Греції). Проте, що ще може значити техніка поза тією своєю іпостассю, в якій вона явиться на хвилі, назвімо це так, парадигми Нового часу? Вона може значити щось, що, на додаток, робить більш ефективним наш зв’язок з довколишньою дійсністю. А більше того, вона пов’язана з нашою працею. Працею, що, власне, становить один зі способів нашого зв’язку з отією довколишньою дійсністю. Чи не так?
– Я до чогось такого, власне, вів, але добре, що ти торкнувся питання праці. Бо тут знову з’являється Геґель, що у якийсь парадигматичний спосіб став першим філософом праці та першим, хто в певному сенсі концептуалізував основні риси філософії техніки та філософії знаряддя. І можна було б навіть сказати, що він якось додатково визначив наше розуміння у цій сфері. У будь якому разі, в своєму славетному фрагменті «Науки логіки» він виголошує велику апологію плуга. Це, зрештою, дуже характерний вибір – досить анахронічний, дуже фундаментальний. Він жив у ХІХ столітті, тож би міг вибрати, скажімо, паровий двигун. Проте вибирає плуг як щось дуже елементарне, просте, одне з перших знарядь, відповідальних за виникнення цивілізації. Виголошує його апологію і ця апологія дуже особлива. Геґель звертає увагу на те, що плуг є в певному сенсі втіленим розумом, найповнішим свідоцтвом раціональності. В цьому й полягає ота незвичайність, адже ми поняття розуму насамперед пов’язуємо з людиною, можливо, навіть із суспільством, а в будь-якому разі із, так би мовити, живим, а не мертвим елементом. Але Геґель обґрунтовує це так, що знаряддя, яким є плуг, з’являється як вираз і свідоцтво людських потреб і прагнень. Проте, – каже філософ, – людські потреби і прагнення скінченні, тимчасові, існують доки не будуть задоволені. Натомість плуг має в собі щось, що Геґель називає «das Element des Bleibens», тобто «елемент тривалості». Він, безперечно, зношується. Це зрозуміло. Але має в собі певну субстанційність, матеріальність, тривалість, на противагу до недовговічних людських потреб і прагнень, що минають у мить їхнього заспокоєння.
– Отже, твориться цілковито нова дійсність?
– Так, нова дійсність. Але є ще одна річ. А саме те, що раціональність полягає також у тому, що людина делегує свою працю або зусилля знаряддю. Отже, воно може виконувати цю працю за неї, якщо воно відповідно сконструйоване. Попри свою тривалість знаряддя, звісно, зношується. Але завдяки цьому не зношується людина. Таким чином, ми тут маємо поєднання декількох елементів, яке Геґель схопив у своїй мікротеорії (адже це буквально дві сторінки). Отже, з одного боку, йдеться про субстанційно-матеріальний характер техніки, а з іншого також – про її раціональний, тобто розумний характер. В якому сенсі? В такому, що вона є чимось інструментальним, тобто спрямованим на певну, зовнішню відносно неї, мету. У цьому випадку йдеться про потреби або цілі, визначені суб’єктом – людиною чи суспільством. У зв’язку з цим оте сформульоване Геґелем парадигматичне розуміння техніки визначає її місце між людиною і природою. Таким чином, з’являється особлива конструкція, коли в межах природи є окреме суще – людина – що віддаляється від природи на певну дистанцію. Завдяки чому це стає можливим? Завдяки тому, що поміж собою як частиною природи і самою природою вона вміщає чи встановлює техніку, яка тут розуміється інструментально (як певне знаряддя – ред.). А таке інструментальне розуміння техніки, як здається, незалежно від всіх тих ускладнень, що у зв’язку з цим згодом виникнуть, початково є фундаментальним. Про які, натомість, ускладнення тут ідеться? Найпростішим таким ускладненням є те, що називається технологічним або технічним детермінізмом. Тобто це таке переконання, що отой лише інструмент, знаряддя, щось, функцією чого є зношування замість людини, здобуває певну автономію. Власне, як ти сказав про те, що це окрема дійсність. Проте, звісно, у тезі про технологічний детермінізм йдеться про такого роду просунуту автономію, що попросту визначає форму і обличчя світу.
– Яким, натомість, є друге ускладнення?
– Друге пов’язане з поняттям праці. Бо можна сказати, що первинне, у якомусь сенсі парадигматичне розуміння техніки як інструменту або знаряддя, що його людина ставить між собою і природою, не дозволяє зауважити дуже суттєвого аспекту. Тобто ота уявна людина як одна зі сторін цих відносин ніколи не є просто людиною, але завжди – колективною, суспільною істотою. Інакше кажучи – це певна система відносин між людьми. Тут ніколи не йдеться про окрему людину. І насправді форма, статус і характер техніки, на противагу до технологічного детермінізму, визначається сіткою суспільних відносин, що перестає бути помітною в конкретному втіленому понятті людини. Тоді як людина ніколи не є просто людиною, адже ми маємо справу з еволюцією суспільних відносин. І це саме вона кожного разу визначає те, чим є техніка (а не навпаки). У кожному разі, суперечка поміж суспільною детермінацією техніки і технологічною детермінацією суспільства є, можливо, однією з найбільш класичних у філософії або теорії техніки в широкому розумінні цих слів.
Антон Марчинський