Коли Кант починає творити власну метафізику, покликану охопити найважливіші явища світу, того, що, «можливе з усіх поглядів, можливе в усіх відношеннях»[1] (про що була мова минулого разу), він наводить три основних поняття, котрі хоч і відповідають сфері чистого розуму, та саме завдяки цьому можуть претендувати на буття універсальними або, як це називає Кант, абсолютними. Вони бо становлять умову виникнення будь-яких інших понять взагалі. Такі первинні поняття за термінологією кеніґсберзького самітника є поняттями чистого розуму або трансцендентальними ідеями.
Отже, в Критиці чистого розуму він пише, що «усі трансцендентальні ідеї можна поділити на три класи: із них перший містить абсолютну (безумовну) єдність мислячого суб’єкта, другий - абсолютну єдність ряду умов явищ, а третій – абсолютну єдність умов усіх предметів мислення взагалі»[2]. Таким чином, перший з них, визначений Кантом як предмет психології, можна звести до ідеї душі. Другий, віднесений філософом до космології, - до ідеї світу. Це два полюси – свідомість, що споглядає світ і себе в ньому, та, власне, сам світ – єдність всіх речей, в котрій свідомість знаходить для себе місце і час. Та, як бачимо, тут є ще третій елемент. Це бо не повний список абсолютних умов можливості всілякого розуміння.
Називаючи їх чистими поняттями і трансцендентальними ідеями, Кант використовує ще один предикат або, якщо бажаєте, прикметник, - називає їх «діалектичними умовиводами» [3], вписуючись таким чином ще у класичну грецьку традицію діалектики. Це поняття, натомість, грає в його тексті всіма барвами. Безперечно, насамперед Кантові йдеться про звернення до самого простору чистого, втіленого в поняттях розумування. Адже діалектика в своєму первинному словниковому значенні пов’язана, зокрема, з розмовою. Як бо відомо, διαλέγομαι – словникове джерело поняття діалектики – значить активну участь у розмові. А та має бути збудована на принципах раціональної, належно організованої, впорядкованої дискусії, коли з тез і їхніх антитез виводиться неначе дистильована від усього зайвого спільна думка – синтез. Саме така діалектика, від одного синтетичного твердження до другого, спроможна вести торованим собою шляхом до своїх основ – самого розуму. І саме до чистого розуму прагнув дійти Кант.
А займаючись такою діалектикою, він постійно вдається до притаманної їй схеми розумування, коли, протиставляючи тезу і антитезу, експонує їх синтез. Таким чином, якщо ідею мислячого та відокремленого від усього суб’єкта, душі, сполучити з ідеєю всеосяжного світу, то в результаті вийде всеосяжний, абсолютний, нічим не обмежений мислячий суб’єкт. Отже Іммануїл Кант, поруч із душею і світом, дійшов до третьої трансцендентальної ідеї, вписаної в саму структуру людського мислення. Це Бог, «що містить найвищу умову можливості всього, що може мислитися (сутність усіх сутностей), [він – А.М.] є предмет теології» [4]. Безперечно, тут не йдеться про «Бога Авраама, Ісака та Якова», але про «Бога філософів», що почасти становить необхідний технічний термін у їхніх концепціях.
Пам’ятаю, як впродовж кількох років на своїх семінарах, присвячених Критиці чистого розуму, професор Кшиштоф Міхальський звертав увагу докторантів на цей, власне, аспект, постійно нагадуючи, що Бог був потрібний Канту аби відтінити можливості й обмеження самої людини. Зрештою, це поняття неявно з’являлося навіть у перших розділах першої критики – у Трансцендентальній естетиці, задовго до того, як її автор взявся за свою метафізичну, діалектичну і трансцендентальну тріаду чистих понять: душі, світу і Бога.
Що цікаво, і що важливо, це мало далекосяжні наслідки не лише для Кантівської філософії й не лише для так званої німецької класичної філософії, але й для течій, що формувалися неначе на противагу до неї – як її альтернатива або ж лише вільно натхнене нею мислення.
І я недарма згадав тут Кшиштофа Міхальського. Його Кантівський семінар мав бути одним з кроків цього філософа до написання книжки, присвяченої новій інтерпретації, а можливо навіть екзеґезі Критики чистого розуму. Передчасно померши, Міхальський так її й не написав. Впродовж кількох років, читаючи цей твір слово за словом, професор дозволяв нам переходити до наступного речення лише коли ми могли його самі сформулювати близько до оригіналу на основі прочитаних та обдуманих попередніх фрагментів тексту. Така глибока інтерпретація не мала б дивувати, адже Міхальський був учнем і близьким співпрацівником отця сучасної герменевтики Ганса-Ґеорґа Ґадамера. Та, що важливо, його головною темою була філософія вже вчителя самого Ґадамера Мартіна Гайдеґґера. Саме Кшиштоф Міхальський був тим, хто почав творити польський словник цього непересічного і неоднозначного німецького мислителя, видавши в 70-х роках, написану, зокрема, під наглядом Ґадамера й іншого важливого філософа ХХ сторіччя Яна Паточки монографію Гайдеґґер і сучасна філософія (пол. Heidegger i filozofia współczesna).
Чому отже, - могло би виникнути запитання, - філософ, який свої нечісленні, але важливі твори присвятив Гайдеґґерові, а згодом – Ніцше, задавши у Польщі тон пов’язаній із цими фігурами потужній течії як у філософії, так і в історії філософії, звертається до – як би там не було – відносно давнього Канта, про якого за майже два століття були написані десятки, якщо не сотні тисяч томів? Відповідь, що Кант актуальний завжди, занадто очевидна, банальна, а отже, хоч і правдива, та скандально недостатня.
Зрештою, недостатньою тут була би будь-яка відповідь. Можливо навіть з вуст самого Міхальського. Та можна знайти один ключ, що поєднує обох таких різних філософів, якими він займався.
За два роки після виходу свого першого opus magnum, Буття і часу (нім. Sein und Zeit), Мартін Гайдеґґер публікує дві праці, присвячені метафізиці. Першою з них є лекція, прочитана в зимовому семестрі 1929/1930 років – Фундаментальні поняття метафізики (нім. Die Grundbegriffe der Metaphysik). Другою – одна з його найважливіших книжок – Кант і проблема метафізики (нім. Kant und das Problem der Metaphysik), що становила плід його дискусії з одним з провідних неокантіанців Ернстом Кассірером при нагоді виступу Гайдеґґера в Давосі. Обидві (хоч друга і в більш очевидний спосіб) є зверненням до Канта і парафразуванням його мислення.
У Канті і проблемі метафізики, як сама назва цієї книжки виявляє свій предмет, ідеться про реінтерпретацію одним німецьким філософом особливого розуміння метафізики іншого. Як відомо, Гайдеґґер закидає метафізичній традиції, що та впродовж двох з половиною тисяч років не пам’ятала про буття, зосередившись на речах, що існують. По-своєму до подолання такого способу мислення, на його переконання, наблизився і Кант. Хоча, неадекватно інтерпретована, його творчість лише посилила відвічну зацикленість філософії на сущому. Гайдеґґер, отже, пропонує, відштовхнувшись від Канта, подолати стару метафізику, давши початок новій або, власне кажучи, питомій, автентичній метафізиці буття. Проте формулює це питання не лише у Канті і проблемі метафізики, але й у згаданих лекціях про фундаментальні поняття метафізики. Він переймає й трансформує тріаду, що у Канта, як пам’ятаємо, складалася з душі, світу і Бога. Сам каже про світ, скінченність та самотність. А його парафраза – також парафразована – відбивається луною в польській філософії.
Та про це я маю надію розповісти за тиждень.
Антон Марчинський
[1] Іммануїл Кант, Критика чистого розуму, пер. Ігоря Бурковського, Київ 2000, с. 227.
[2] Там же.
[3] Там же.
[4] Там же, с. 227-228.