31 грудня помер папа-емерит Бенедикт XVI, або ж Йозеф Ратцінґер, один з творців ІІ Ватиканського собору та, за часів його попередника, папи римського Івана Павла ІІ, очільник Конґреґації з питань віри та Колегії кардиналів. Бенедикт XVI запам’ятався, зокрема, як папа римський, що подав у відставку — це непересічна подія, хоч і не небезпрецедентна. В його похороні брав участь його наступник, папа Франциск. Та непересічність цієї постаті зумовлюється не лише цим. Кардинал Ратцінґер був видатним католицьким теологом, але також і філософом. Пам’ятаю, як 2008 року у Римі я мав змогу слухати його проповідь про апофатику Псевдо-Діонісія Ареопагіта та її вплив на філософію ХХ століття, із численними посиланнями на тексти Мартіна Гайдеґґера, Емманюеля Левінаса та Жака Дерріда. Отже, це звучало і виглядало дещо несподівано, позаяк, — я переконаний, — переважна більшість присутніх не мала уявлення, про що йдеться, проте, схоже, папа цим не переймався, ретельно описуючи нюанси тієї складної теми, до якої вдався (і в чомусь, не приховуватиму, це мені імпонувало).
Бенедикта XVI поховали 5 січня у Ватикані. При нагоді цієї події наші колеги з Другої програми Польського радіо, аби згадати цю непересічну постать, запросили до своєї студії отця професора Анджея Кобилінського, філософа, етика, керівника Кафедри етики Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві. До Вашої уваги фрагменти цієї розмови, в якій йшлося, зокрема, про те, що смерть Бенедикта XVI знаменує собою кінець певної епохи:
— Так, це завершення певної епохи — щось важливе відходить у небуття. Особливо, коли йдеться про бачення папства, а також коли йдеться про позицію Католицької церкви і християнства у Європі.
— Ми були свідками події, що не траплялася з XIII століття, а саме зречення папою свого престолу, яке сталося 2013 року. Майже десятиліття життя у певному усамітненні, із відчуттям, що не годиться особливо помітно включатися до поточних подій і дискусій, а також входити до якого б то не було діалогу із теперішнім папою Франциском. Проте якоїсь присутності Бенедикта XVI не можна було, однак, заперечити. Як у короткій передачі представити досягнення такої людини, що становила своєрідний парадокс? З одного боку — це речник щирої віри, яку виніс з баварської родини, віри, про яку постійно нагадував. А з іншого — один з найважливіших католицьких теологів ХХ і ХХІ століття, філософ, людина, що шукала для своєї віри філософського, раціонального підґрунтя, мислитель, який вів діалог із найвидатнішими філософами ХХ століття.
— У житті Йозефа Ратцінґера були три етапи. Перший етап його творчості — це 50-60-70-ті роки. Це Ратцінґер-інтелектуал, філософ, богослов. Потім був Йозеф Ратцінґер років 1981-2005 як префект Конґреґації з питань віри, коли він піклувався про надбання католицької віри. І, згодом, є вже третій етап — папський, 2005-2013. І коли б зараз здійснити максимальний синтез, то у цих трьох етапах можна зауважити два стовпи, на які спиралася думка Йозефа Ратцінґера. По-перше, це потужне прагнення, аби Католицька церква як інститут заслуговувала на довіру, тобто була очищена, аби в ній відбулася боротьба зі злочинами та зловживаннями у масштабі Риму, Ватикану, Європи і всього світу. А другий стовп — це поєднання віри і розуму, тобто демонстрація раціональності християнської віри. Це винятково важливий елемент для західного світу, для Європи, що великою мірою стала вже постхристиянським континентом. Отже виникає запитання, як християнство може у Європі зберегтися, а Йозеф Ратцінґер підготував багато цінних відповідей на нього.
— Молодий Йозеф Ратцінґер, як ми вже згадали, був видатним богословом. Навіть богословом прогресивним, що, як йому часом закидають, змінилося у подальші роки. Хоча можна також очікувати що у той найбільш ранній період своєї творчості були закладені підвалини його пізнішого мислення. Зокрема, тут треба додатково нагадати про його участь у роботах ІІ Ватиканського собору, зокрема у розробці найважливіших документів того часу. Але як тоді й згодом він ставився до тієї своєрідної доктринальної революції у Католицькій церкві, що не лише відбувалася перед його, але й у якій сам брав участь?
— Роль Ратцінґера була суттєвою, але обмеженою. Він був лише радником у рамках дискусій, що відбувалися під час собору. Натомість номером 1 ІІ Ватиканського собору був інший німецький мислитель, Карл Ранер, видатний німецький філософ, теолог, інтелектуал. Саме тому в тодішньому Римі жартівливо говорили: Rahner dixit ergo verum est — Ранер сказав, а отже це істина. Тому головні, революційні документи Vaticanum Secundum формувалися на ґрунті думки Карла Ранера, хоча роль Йозефа Ратцінґера також була важливою. І коли б внесок Ратцінґера справедливо і синтетично оцінити, то це була спроба поєднання традиції із сучасністю. Тобто, з одного боку, це було дбання про те, аби не знищити здобутків християнської віри та занадто не реформувати їх, втрачаючи специфіку християнського послання. А з іншого — аби проводити необхідне оновлення Церкви та розуміння істин віри і моральності. І, вважаю, це був надзвичайно цінний аспект у тому всьому, що здійснив Ратцінґер, себто поєднання традиції із сучасністю.
— А як він розумів сучасний підхід до цих питань? Чи подібно до інших теологів, що прагнули здійснити зміни у Католицькій церкві? Чи, однак, він до цього підходив із більшою обережністю? Та чи він був у цьому послідовний, чи його підхід не змінювався із роками?
— Справді, його підхід змінювався. 60-ті роки, зокрема час ІІ Ватиканського собору у 62-65 роках, — це був Ратцінґер, можна сказати, більш прогресивний, аніж консервативний. Натомість дуже швидко після ІІ Ватиканського собору Ратцінґер переживає певну метафорфозу. Тоді формуються, так би мовити, два табори у Католицькій церкві: з одного боку консервативний, зосереджений довкола часопису «Communio», одним з засновників якого був Ратцінґер, а з іншого — довкола «Consilium», часопису реформаторів, католицьких лібералів із Гансом Кюнґом та Карлом Ранером на чолі. Тому, коли ми говоримо про внутрішній ідеологічний, доктринальний поділ у Католицькій церкві, то він виразно став помітний наприкінці 60-х років ХХ століття, і тоді у поділі на консервативне та ліберальне крила церкви Ратцінґер став важливим представником консервативних кіл у Католицькій церкві.
PR2/Антон Марчинський