В Україні Івана Павла ІІ знають передусім як Папу Римського, а його літературна, театральна чи філософська творчість вже менш відома. Але ж йдеться про зацікавлення, яким він присвятив велику частину свого життя. Зокрема, якщо звернемось до філософії, то треба зауважити, що тодішній Кароль Войтила відзначився кількома новаторськими працями у цій сфері. Він був одним з перших, хто дав початок феноменологічній етиці у Польщі, звертаючись передусім до таких авторитетів як Макс Шелєр.
Отже, сьогодні розмовлятимемо про Кароля Войтилу – згодом Папу Римського Івана Павла ІІ – як про філософа. А нашим співрозмовником є професор Збіґнєв Міколейко, керівник Закладу дослідження релігії Інституту філософії і соціології Польської академії наук.
- Не слід забувати про те, що Іван Павло ІІ був спочатку Каролем Войтилою, теологом і філософом, ксьондзом, духовною особою. Він працював також як звичайний парафіяльний священик. Всі ті досвіди зводились воєдино, були джерелом одне для одного. Прихід до філософії у Кароля Войтили відбувся через релігійний досвід з одного боку, а з іншого – через літературу, в тому числі через велику польську літературу романтичної епохи, через таких філософських чи релігійних поетів, як Міцкевич, Словацький, а передусім Норвід. А отже, маємо два джерела його філософського мислення – література і віра. Але віра особлива, така, що формувалась на початку завдяки зустрічі з самородним містиком Яном Тирановським, шевцем. Це було у Кракові під час гітлерівської окупації. Тирановський був першим, хто познайомив молодого Кароля Войтилу, коли той тільки-но готувався вступити до таємною духовної семінарії, з творами святого Яна від Хреста. Й тією дорогою містики як теолог і як філософ Кароль Войтила пішов від самого початку. Його докторська праця була присвячена містиці Яна від Хреста.
- Власне, Войтила мав складності з цією дисертацією…
- Так, він написав цю працю у домініканському університеті Gregorianum у Римі, але це були важкі часи для певного типу духовності – духовності містичної. Це були часи, коли домінувала раціональна й негнучка схоластика томістського походження. А її надзвичайним авторитетом була людина, яка, власне, керувала Gregorianum – отець Ґаріґу-Ляґранж. Отже він не дозволив Каролю Войтилі захистити цю працю в Римі, майбутній понтифік захистив її у Кракові у комуністичному Яґеллонського університеті на тогочасному факультеті теології. Незабаром, з’явився новий мотив у його філософсько-богословських зацікавленнях (адже тут межу поміж філософією та теологією визначити важко) – це мотив етики. Наскільки радикальним Войтила був у своїх зацікавленнях містикою Яна від Хреста, настільки ж радикальним був і в суспільній етиці. У 50-х роках він цікавився такими рухами в Католицькій церкві, які можна було б окреслити як рухи, схильні до лівої ідеології. Передусім рухом ксьондзів-робітників. Написав про це низку праць. І цей мотив бідної людини, людини праці був присутній в усій його творчості: і у філософських, і в суспільних творах, і в папських документах як, наприклад, у енцикліках.
- Але у Войтили також з’являється етика іншого роду, пов’язана з такою потужною течією у філософії ХХ сторіччя як феноменологія…
- Томізму, традиційного томізму Каролю Войтилі вже не вистачає. Він прагне доповнити його іншою перспективою, а, власне, феноменологічною етикою Макса Шелєра. Дехто вважає це доповнення досить штучним включенням у традиційну католицьку етику, доданням лише певного орнаменту. Але з нього, однак, походять дуже важливі твори. Передусім це праця "Кохання і відповідальність", котра для тогочасної церкви була дуже радикальною, бо відкривала для неї сексуальність. Це суттєво нове, адже до того часу, особливо у периферійному католицизмі, яким був тоді польський католицизм, сексуальність перебувала радше поруч з тим, що в людині є темним і грішним. Проте, завдяки Войтилі, власне, який намагався поєднати томізм з феноменологічною традицією Макса Шелєра, сексуальність у церкві стає чимось природним для людини. Без сексуальності, говорить Войтила, нема повного кохання. Це слова, котрі в тогочасному католицькому світі звучали просто як слова якогось збоченця. Звісно, тут йдеться про певні обмеження. Йдеться про сексуальність підпорядковану продовженню роду в супружньому зв’язку.
- Пане професоре, а якщо звернемось до мотиву, не лише присутнього вже в одній з папських енциклік, але також актуального і в ранній біографії Войтили. Йдеться про співставлення віри та знання.
- Ви маєте на увазі енцикліку "Fides et Ratio" – "Віра і розум". Маю враження, що Кароль Войтила – Іван Павло ІІ – залишається тут на традиційному шляху, визначеному Святим Альбертом Великим і Святим Фомою Аквінським з їхньою доктриною двох стежок пізнання. Згідно з нею, нагадаю, віра і розум не мають насправді протиріччя між собою, не роблять протилежних тверджень, але розум не сягає рівня віри. Наприклад – говорить Фома – розум не в стані охопити таких речей, як безсмертність душі. І згідно з цим принципом Кароль Войтила визначає місце для наукового пізнання. Воно має свої межі. Але, з іншого боку, Войтила – це видно з його останніх книжок-розмов, які він вів з близькими собі людьми, оцінює належно теж і розум, більше того – епоху Просвітництва. Говорить, що справді з Просвітництва походить багато історичного зла, але воно принесло теж багато добрих речей. Як хоч би гасло рівності, свободи і братства, принесло такі освітні організації як перше в Європі міністерство освіти – Komisja Edukacji Narodowej у Польщі. У своїй практиці філософа Войтила був відкритий. Визнавав теж і пошуки, які виходили за межі томізму, з тим тільки, що часто народжувались з цього гібридні форми віри. Це виразно видно з його найважливішої філософської книжки 1969 року "Особа і чин". Там Кароль Войтила намагався збудувати філософію особи, спираючись на Шелєровську феноменологію, звертаючись теж до християнського персоналізму, до Жака Марітена і у меншому ступені до Емануеля Муньє, але це йому не вдається. І критики слушно зауважують, що в цій важливій книжці він і надалі залишається на ґрунті традиційного розуміння, пов’язаного з пізноантичним філософом Боецієм, який розумів особу як частину сущого, частину природи. Окрему, але не відмінну принципово від інших сегментів сущого. Натомість, Войтилі вдається тут щось інше. Він будує певну філософію активізму, на противагу до пасивності. Йому вдається підкреслити суб’єктивність особи через протиставлення людини в дії людині, з котрою щось діється. Це така фундаментальна для цієї книжки опозиція. Тут у останньому випадку людина є предметом якогось іншого суб’єкту. Також Войтила звертається до традиційного розрізнення суб’єктів через спільноти, до котрих вони належать. Адже спільноти бувають автентичні – це народ і родина, і спільноти штучні, несправжні, тобто, по суті, всі інші.
Запрошуємо Вас прослухати звуковий файл
Антон Марчинський
04.06.2008