У нашому щоденному усному мовленні є багато вигуків, зменшено-пестливих слів, риторичних запитань або слів, що виражають надто позивні або негативні емоції. У цьому немає нічого дивного, оскільки через мову ми показуємо наші почуття, думки, а також оцінюємо реальність.
Гостею нашої програми є доктор Аґата Гонця — мовознавиця з Варшавського університету. Коли ми говоримо або ж пишемо, то висловлюємо своє ставлення як до світу, так і до речей та людей, а також хочемо ми цього чи ні, ми показуємо риси нашої особистості. Це неможливо приховати. Принаймні, так здається. Чи в офіційних промовах політиків ми можемо зауважити емоції того, хто говорить?
Звичайно, що так. Навіть, коли мовець дуже хоче приховати ці емоції, навіть, якщо він дуже старається, то, набравши обертів, розійшовшись, на жаль, у певний момент він перестає над собою панувати. Навіть дуже хороші мовці мають з цим проблеми, аби повністю облишити емоції або цілком їх приховати. Чим більше хтось емоційний, тобто чим більше той хтось має у своєму характері чи в особистості інтенсивних рис, то тим складніше йому приховувати емоції, адже це його спосіб вираження, спосіб життя, природній, типовий спосіб поведінки. Це так, як з жестикуляцією. Часто ми хочемо, аби наші руки «не ходили», «не бігали» у різні сторони. Ми не хочемо вертітися, не хочемо розмахувати ногами, а, незважаючи на це, особливо, коли ми вже забуваємось, коли дуже сильно вникнемо у те, про що говоримо, то руки відразу активізуються, голова, ноги починають рухатися, починає рухатися все тіло. Так само і з емоціями, які виходять через мову, і які ми бачимо у мові.
А це погано?
Ні-ні, це дуже добре. Лише, коли ми вже про щось справді забудемо і почнемо говорити дуже емоційно у дуже офіційних ситуаціях, тобто, коли буде надто велика невідповідність між формою нашої промови, тим, що ми говоримо чи тим, що ми пишемо, та тією ситуацією. Є такі офіційні ситуації, особливо те, що пов’язане з дипломатією чи з адміністрацією, високого рівня управлінням, де надмірні емоції - недоречні. Чому? Це засліплює образ того, про що ми говоримо. У різних ситуація не йдеться про те, аби самовиражатися. Звісно, є такі життєві ситуації, коли ми хочемо самовиразитися, хочемо показати, що ми відчуваємо, як нам добре чи погано. І у таких ситуаціях повна експресія — доречна. Але щодо інших ситуацій, як, наприклад, залагодження якоїсь справи, коли йдеться про щось конкретне, якусь інформацію, або, можливо, про те, аби переконати когось у чомусь, то експресія - недоречна. Тобто все це полягає у тому, аби відгадати, у якій ситуації що потрібно і щоби вміти трохи запанувати над своєю експресією.
Отже, якщо ми хочемо висловлювати емоції через мову, як робити це відповідно добре? Які експресивні мовні засоби є у польській мові?
Цих мовних засобів у нас багато, причому на кожному рівні мови. Від рівня вимови, де ми можемо регулювати темп висловлення, коли, приміром, хтось все швидше і швидше говорить, то у слухача з’являється певний тип нервів. Цей швидкий темп складний для того, аби слухати, але також вводить емоції. А коли хтось говорить надзвичайно повільно, то слухач відразу засинає, чи не так? Тому темп — це перший мовний засіб. Інтонація може бути висхідною і нисхідною. Можна увесь час говорити на одному тоні, що неможливо витримати протягом тривалого часу. Але можна також змінювати інтонацію, тобто можна її знижувати і підвищувати, це трохи пожвавлює мовлення. Також можна регулювати експресію за допомогою звуку і так далі. Це — фонетичні засоби, тобто на рівні вимови. Але, коли ми маємо на увазі експресивні засоби, то найперше нам спадають на думку слова і те, що за ними ховається. У них може приховуватись саме значення, що вказує на емоцію, яку ми переживаємо. Наприклад: «Ой, як тут гарно!», «Ой, мені боляче!», «Ааа, я вдарилась!», «Оооу!». Ми можемо висловити зауваження або також почуття гніву на когось. У нашій мові є такі слова і це, передусім, вигуки, які самі по собі виражають, як говорить про це їхня назва, певного роду крик, тобто вираження емоцій, вони існують для того, аби безпосередньо назвати те, що ми переживаємо. Емоції також приховані і в інших словах, у таких, що мають інше значення, окреме, змістове. Наприклад, порівняймо такі два слова: «dziecko» (укр. - дитина) і «bachor» (укр. - бахур), то ми відразу знаємо і чуємо, у якому з цих слів прихована емоція. Звичайно, не у слові «дитина», а у тому другому слові. І це зовсім не пестлива емоція, у цьому немає нічого приємного. Коли ми назвемо дитину «бахурем», то у цьому прихована злість. А злість — це також емоція. Також ми можемо сказати «дитятко» і тут ми вже бачимо зовсім інші емоції. Тобто ми можемо їх вставляти у слова, докладати до значень, які слова вже мають. Дощ може падати, але може також і лити, періщити. І в цих словах ми чуємо міць, силу. Це також пов’язано з емоціями.
Ви згадали, що емоції у мові не завжди є бажаними. В яких, отже, професіях доречна емоційна, експресивна мова, сповнена вигуків, а в яких – ні?
Я думаю, якщо політики хотіли б викликати довіру виборців або взагалі суспільства, – вони повинні дещо стримати емоції. Чому? Тому, що довіра спирається на відчутті безпеки. Ми схильні швидше довіряти людям, які є емоційно стабільними, які зберігають спокій навіть у кризових ситуаціях і не піддаються емоціям. Навіть польський фразеологізм «dać się ponieść emocjom» вказує, що емоції стають владними, у певній ситуації беруть контроль над кимось або над чимось. Справа в тому, щоб особа, якій ми маємо довіритись, не піддавалася емоціям, а над ними панувала і щоб знала, коли й скільки може показати і висловити. Отже, дорогі політики, якщо хочете, щоб ми вам довіряли – трохи контролюйте себе.
Емоції бувають позитивними і негативними. Котрі з них легше описати польською мовою? Здається, все просто, але насправді не кожен уміє гарно, образно і влучно описати, наприклад, захоплення, щастя, зачарованість.
З точки зору психолога – я це кажу як колишня студентка психології – немає чогось такого як добрі і погані емоції або емоції позитивні і негативні. Емоції, просто, є, і добре, що вони всі є. Для нас вони можуть бути легшими або складнішими, але всі вони – добрі в однаковому сенсі і порівну. Справді, емоції можна поділити на такі, що стосуються корисних для нас моментів, дають нам задоволення, радість, окрилюють, вводять піднесеність, і на такі, яких ми не любимо, бо вони для нас складні, бо через них ми змушені мірятися з важким для нас питанням, проблемою, часто – із самим собою. І це не завжди приємно. До другого типу емоцій належить, наприклад, злість або навіть презирство, нетерпіння, почуття вищості, заздрість, смуток – це також дуже складна емоція, а ще – безпорадність. Як ці різні емоції проявляються в мові? По-різному. Що цікаво, в польській мові більше слів, які дозволяють передавати емоції з другої групи, тобто вони стосуються агресії, злості, страху, смутку. Чому? Тому, що вони пов’язані з первинними ситуаціями: страх означає момент, коли необхідно змобілізуватися і якось відреагувати на загрозу, – справжню або вигадану. Ми «кипимо від злості», нас «заливає жовчю», ми розлючені на когось. Злість – емоція, яка нас поглинає і часто ми не можемо від неї звільнитися. Існує набагато більше негативних, ніж позитивних визначень стосовно людей, на яких ми сердиті. Якщо хочемо польською мовою когось проклясти, бажати комусь чогось поганого, сказати про когось дуже негарно – у нас щедрий репертуар. А якби ми хотіли сказати про когось щось приємне, добре, похвалити – також є мовні засоби, проте їх менше. Ми радше не схильні хвалити, висловлюватися про когось схвально – більше любимо бажати комусь погано. Це нам ближче, первинне в людській природі.
Але чи польська мова є настільки багатою й гнучкою, щоб про розлючення, злість, заздрість писати й говорити гарно?
Звичайно, так! Цьому служать різні стилістичні засоби, їх дуже багато. Крім вигуків, пов’язаних зі знаком оклику, це передусім метафори, порівняння, маємо гіперболу – тобто перебільшення. Наприклад, можна сказати, що хтось сердитий, наче за ним женеться сто чортів. Емоції можемо дещо пом’якшувати, тоді вживаємо евфемізмів, тобто слів, що дещо послаблюють зміст, який ми хочемо передати. Але, безперечно, воліємо гіперболу, ніж евфемізми.
Отже, в таких випадках можна не вживати вульгаризмів.
Можна не вживати вульгаризмів, хоч дехто любить їх вживати. Звісно, вони також служать вираженню емоцій, це їх головне завдання. Іноді вони стають у пригоді, проте я не є прихильницею зловживання ними.
З одного боку, ми говоримо про те, як описувати емоції, але, виявляється, – і це підтверджує чимало досліджень, – велика проблема – це назвати емоції. Насправді щось, що для декого є очевидним, тобто розрізнення, чи почуваємося сердитими, заздрісними, сумними – для багатьох осіб не таке вже й очевидне. Справа в тому, щоб визначити, що саме ми відчуваємо.
Так, тут дуже велику роль повинна відіграти і сім’я, і дитячий садок, і школа. Чому ми часто не вміємо назвати те, що відчуваємо і розрізнити емоції? Нерідко буває так, що з нами про це не розмовляли, коли ми були дітьми. Тобто, просто, нас цього не навчили. Називати й розрізняти емоції можна навчитися, але найкраще робити це в дитинстві. Звичайно, пізніше це також є можливим, проте найкраще, будучи дітьми, мати розумного дорослого провідника – це може бути мама, тато, бабуся, вихователька в садку, вчителька в школі – немає різниці; хтось, хто поставиться доброзичливо і проведе дитину у світ емоцій, хто не каратиме її за те, що вона щось переживає. Часта помилка дорослих – оцінювання того, що дитина, або взагалі хтось, відчуває (може, тому, що їх самих так виховували). Емоцій не можна оцінювати, вони, просто, є. Можна радити собі з ними так чи інакше, та оцінювати їх не слід. Емоції є для того, щоб їх переживати, але не караймо дітей за те, що вони на нас сердяться, лютують – вони мають на це право. Допоможімо їм пережити і зрозуміти емоції, назвати їх і якось з ними справитися. Якщо так буде – маймо надію, дитина буде щасливішою і, безперечно, більш свідомою, а це принесе користь у майбутньому.
І це – влучне закінчення нинішньої теми. Нашою гостею була мовознавиця з Варшавського університету доктор Аґата Гонця.
Цикл «Польська мова без кордонів» реалізується у співпраці з Фондом Допомога полякам на сході і фінансується Канцелярією Голови Ради Міністрів Республіки Польща в межах допомоги Полонії та полякам за кордоном.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
PR/Наталя Бень, Мар’яна Кріль