Родина Дарії Косєк – переселенці у рамках операції «Вісла» у 1947 році. Із західної Бойківщини її предків переселили на північ Польщі – до містечка Білий Бір, одного з найбільших українських осередків у Польщі. Дарія разом зі своїм чоловіком, поляком, етнологом Томашем виховують трьох дітей, поєднуючи у своїй родині дві традиції – східну і західну. Отож, як це – святкувати свята два рази? Як ці традиції проникають одна в одну?
«Загалом, для мене Різдво стало дуже важливим святом у цьому східному контексті. Думаю, великою мірою через те, як святкує це свято родина моєї дружини. Це – великий стіл з великою кількістю гостей, які приходять у дім. Ще кільканадцять років тому у Білому Борі, звідки походить Дарія, була така традиція, коли першого і другого дня свят приходила молодь з колядою і з вертепом, з якоюсь різдвяною виставою. Це було щось, про що я зі свого дому чи зі свого середовища не знав. Звісно, з дитинства у Стальовій Волі, де я ріс, я пам’ятаю, що ходили колядники, але з року в рік цього було все менше або все гірше це виглядало. Також мені здається, що люди все рідше відкривають двері перед колядниками. Але у Білому Борі, коли це ще було, кільканадцять років тому, вертеп, що ходив по місту, це було те, що до сьогодні я дуже добре пам’ятаю і що мене дуже вразило. І я навіть трохи сумую за цим. Там змінилася кількість дітей, молоді, тому вже так, як раніше, не вдається зробити. Але є один загальний вертеп у церкві», - розповідає Томаш Косєк.
На твою думку як етнолога, чому ці традиції зникають, зокрема, вертеп? І взагалі, як зараз виглядає Різдво у двох традиціях – західній і східній у великій і малій місцевості?
Якщо йдеться про вертеп у Білому Борі, то, думаю, це пов’язано з тим, що є все менше представників молодого покоління. Білий Бір – це невелике містечко. Багато людей нашого віку, трохи молодших, трохи старших виїхали з Білого Бору і сьогодні живуть у Гданську, Познані, Щецині, Кошаліні… Тому там вже живуть і їхні діти, які би могли ходити з вертепом. Тому, думаю, це головна проблема. А якщо йдеться про контекст західного колядування і традиції, то у містах, мені здається, немає такої традиції, аби хтось організував такі групи колядників. Але, загалом, у цьому контексті і саме суспільство змінилося. На все важче зустрітися із сусідами у під’їзді чи біля під’їзду, поговорити, познайомитись, щось позичити один в одного. З дитинства я пригадую, що покоління моїх батьків, коли ставало тепліше, вони часто проводили час, навіть по кілька годин, після роботи на лавці, розмовляли, пліткували з сусідами. Це були 80-ті роки. Люди позичали один від одного цукор, яйця, молоко… Люди не йшли за чимось одним до магазину, бо іноді цього могло не бути або магазин був зачинений. Сусіди приходили один до одного на іменини, на дні народження. Думаю, це також пропало. І це також великою мірою пов’язане із цим колядуванням. З одного боку, спостерігається певне відродження є у музичному середовищі, серед молодих людей, що шукають музичного натхнення у традиційній культурі, які також звертаються до часу коляди і роблять якусь анімаційну діяльність. Але у деяких місцевостях чи навіть у багатьох місцевостях колядники все ще є і вони з’являються. Можливо, ми зараз знаходимось на порозі певного відродження. Можливо, люди думають, що все саме переодягання у колядників, то це те, чого не слід соромитися, а чим слід пишатися, і це показувати – в українському контексті, румунському чи болгарському. Період Різдва – це такий час карнавалу і святкування, ці постаті мають місце у цей час. І навіть як туристичний продукт, це дуже цінні речі.
А як ваші діти сприймають цю багатокультурність у вашій родині?
Взагалі, наші діти дуже щасливі, адже до них двічі приходить Миколай, двічі отримують подарунки на Різдво. І це для них велике щастя. Гірше це відбивається на нашій матеріальній стороні. Але вони з дитинства знають про те, що спочатку приходить польський Миколай, а через два тижні – український. А далі у нас – перше Різдво і згодом друге.
Запрошуємо послухати програму у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль