У радіожурналі «Витоки» пропоную вашій увазі повернутися до розмови із підгалянським музикантом, композитором, архітектором Кшиштофом Требунею-Туткою – лідером родинного гурту «Требунє Туткі». На початку червня ми говорили про те, чи і як змінюється традиційна музика, як люди, що зараз її грають і які не походять з села, її доповнюють, інтерпретують. Продовжуючи цю тему, я б хотіла порушити питання того, наскільки зараз вона є елементом щоденного життя, звичних життєвих ситуацій і чи колись люди, що співали чи грали при роботі чи відпочинку, бачила у ній ту красу, яку сьогодні бачать, виступаючи на сцені чи показуючи цю музику в інших більш небуденних ситуаціях.
Продовжує розповідати Кшиштоф Требуня-Тутка:
- Я б хотів зберегти цю природну, спонтанну красу, яка навіть після перенесення на сцену, і далі залишається справжньою, автентичною. Це дуже складно. Адже тут не йдеться про якусь стилізацію, сценічне опрацювання, яке якимось чином би применшило цей традиційний спосіб співу чи гри. Цей традиційний спів найбільше асоціюється мені з моєю прабабусею, яка народилася у 1998 році. Вона походила з відомого ґуральського роду Сєчкув з Білого Дунайця. Розповідаючи про давні часи, часто ці розповіді вона оздоблювала піснями. Це були короткі приспівки про те, як колись діти пасли гуси, вівці. Вона співала також колискові, розповідала, як заколисували дітей. Вона про це розповідала, але також і показувала. А іноді вранці, коли я дуже важко вставав до школи, я чув її голос, коли вона співала так звані «годинки» або якісь інші побожні пісні в залежності від пори року. Кожної пори року були інші пісні. Іноді її голос мене присипляв ввечері. Тож це також була форма молитви. Але впродовж дня, коли вона щось робила у домі, іноді за чищенням картоплі могла заспівати якусь приспівку, що не пасувала до її віку, адже для мене, дитини, вона здавалась жінкою поважного віку. І раптом вона згадувала приспівку з ранньої молодості, з дещо жартівливим змістом…
Я не розумів, про що йдеться у цьому, але я знав, що це щось жартівливе, бо бабуся тоді посміхалася під носом. І вона наспівувала ці пісні. Це не був такий спів, як сьогодні той ґуральський спів. Здається, що він має бути сильний, такий ніби полонинський, народжений в горах. Адже цей спів мав завдання з однієї гори на іншу переноситись, це була форма комунікації і висловлення радості. Також це був діалог між окремими полянами, співаками з різних полян, але іноді це був домашній, тихий, делікатний спів, який урізноманітнював життя і щоденну монотонну роботу. Найгарніше було тоді, коли ми йшли кудись у поле і я міг ще грабати сіно або брати участь у жнивах, коли збіжжя треба було в’язати у снопи вручну. І за такою важкою роботою неможливо було співати, але достатньо було короткої паузи на те, аби перекусити, напитися води чи молока, і вже тоді починали розповідати веселі історії, а при цьому був спів…
Підгалянській музиці притаманний ритм на два, багатоголосся, чого практично немає в інших регіонах Польщі, а також своєрідна голосова подача звуку і уривчастість фрази.
Продовжує розповідати Кшиштоф Требуня-Тутка:
- Моє дитинство припало на часи, коли на пастуших інструментах не гралося на щодень. Але я чув, що мій дідусь грав на «козі», тобто на підгалянських дудах. Завдяки татові я мав нагоду побачити, як вони насправді виглядають. Він врешті собі налаштував цей інструмент, його кузен спочатку йому допоміг. А потім наш видатний будівничий інструментів Томаш Скупня зробив йому дуди. І, коли я був дитиною, то я дуже боявся цих дуд, адже голова цього інструменту була подібною до кози, мені здавалося, що це чорт. Звук мене також лякав. Але тоді мені дужче припали до душі різні сопілки, які мій батько Владисла Требуня-Тутка почав збирати. Першу телинку для мене він привіз від Юзефа Броди і вона звучала більш менш так, як та, що я її маю зараз. Вона була коротка, адже я тоді мав коротку руку. Цей інструмент був пристосований для малої дитини, він був малий. Чим менший – то тим вище грав, голосніше.
До сьогодні я дуже люблю ці сопілочки, адже вони нагадують мені про найгарніші моменти з дитинства. Гра на скрипці була досить складна, це було нудно. Поки мені вдалося зіграти перші мелодії, то було дуже багато помилок і непотрібних звуків, а сопілочки були більш приємні для вуха. І на них можна було швидше навчитися грати. Тож вони для мене є таким улюбленим інструментом.
Кшиштоф Требуня-Тутка є автором підручника у трьох частинах, з якого можна навчитися грати традиційну підгалянську музику. Там він описав пальцеве навчання і навчання з нот. Сам Кшиштоф багато років навчає молодь і всіх охочих традиційній музиці і культурі свого регіону.
Це також він виніс з дому, перейняв від свого батька Владислава Требуні-Тутки – видатного ґуральського музиканта і вчителя.
Мабуть, багато з вас були у Татрах, у Закопаному. Там практично у кожній корчмі грає ґуральська капела, але що саме? Це вже інше питання. Чи це традиція? Чи це ґуральське коріння?
Кшиштоф Требуня-Тутка завжди підкреслює, що аби опанувати цю музику і цей стиль, що є справді непростим, треба багато часу, і не просто грати, а також слухати старих музикантів, переймати від них цей старий стиль гри.
Мабуть, це притаманно і будь-яким іншим етнографічним регіонам. Наприклад, під час спілкування із гуцульськими музикантами у Верховині, я дізналася, що чимало з них одночасно відвідували музичну школу і сільських музикантів у горах, навчаючись грі на слух.
Так цікаво, чи ви знаєте традиційних музикантів із ваших сіл, містечок? Розповідайте про них… Пишіть нам на адресу ua@polskieradio.pl
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар'яна Кріль