Mazurka Jazz Impressions — це альбом квартету Марціна Поспєшальського, відомого польського музиканта, продюсера, натхнений традиційною музикою польського села і музичних традицій з різних регіонів Польщі. Упродовж років з дитинства він пізнавав цю музику, а згодом, вже після навчання у консерваторії, разом з дружиною, братами почав відвідувати музикантів і вчитися у них цій музиці, стилю гри, манері…
Над альбом музикант працював 13 років, це був процес пошуку сенсів і відкриття у цій музиці її найглибшого коріння. Розповідає Марцін Поспєшальський:
- Я — з того покоління, коли такого поняття як «традиційна музика» не існувало, вона була всюдисуща. Наприклад, я пам’ятаю, як у коридорі помешкання, де ми жили всією родиною (а це була плебанія костелу св. Барбари), приходив дудар. Я не знаю, звідки від приїжджав, чи з Живєцького регіону, чи з Великопольщі, адже в околицях Ченстохови, де ми жили, не було дударів. Але він приїжджав звідкись потягом і грав. Він грав, ми кидали йому якісь дрібні гроші до рога, це було місце для монет. Він просто приходив під двері і грав. Також у довколишніх селах, про що мені розповідав мій брат Янек, який грав по весіллях, до певного моменту завжди мав бути скрипаль на очепинах. І ця традиційна музика була всюдисуща. Людина навіть над цим не задумувалася. По радіо були фрагменти справжньої традиційної музики з села, нестилізованої. Тому традиційна музика була з нами з дитинства. Думаю, найбільш традиційною музикою є колядки, які ми співаємо усі. Також старопольські танці, це знаємо все життя, танці з ритмом на три, тобто мазурки, полонези, мазури, куяв’яки. Усе це також є в колядках, тому ця музика зі мною з дитинства. А така свідома спроба віднесення до традиційної музики з метою її збереження, з метою налагодження контакту зі старими музикантами, це вже було у 90-х роках і пізніше. У 90-х, завдяки брату Яну, ми почали пізнавати музикантів з села. Передусім, це були Владислав Погода з Кольбушової, але також тоді ми пізнавали ґуральську музику, завдяки нашим близьким друзям з цього регіону. Тоді це були дуже молоді люди, які закінчували Ліцей ім. Кенара у Закопаному, це були Себек Карпєль-Булецка, Бартек Кудасік, Войтек Топа. До них також приєднувався Йошко Брода, який походить з трохи іншого регіону, але вони також грали музику з гір. І ця музика почала до нас доходити все більш свідомо. Пізніше відбулася зустріч зі Станіславом Стемпняком — майстром радомської гри. І врешті-решт — це така своєрідна м’яка посадка у традиційній музиці з Радомщини, яка є просто неймовірною, вона мене дуже надихнула на написання цієї музики, яку ми гралb — це було знайомство із тим, що грали Ян Ґаца і Адам Тарновський, з якими я познайомився особисто.
Зустрічі із сільськими музикантами були для Марціна Поспєшальського і його друзів, знайомих важливими і цікавими у пізнанні музичної традиції польського села.
- Все це було разом. Була небувала цікавість, ми мали відчуття, як мандрівники, що відкривають незнані землі. А всі ці землі були дуже близько від нас, не треба було їхати в Антарктиду, щоб щось неймовірне відкрити, ця музична земля була на відстані 100 чи 50 км від нашого дому. Пригадую, початок майстер-класів у 2008 році був для мене таким моментом, що я мав враження, що торкаюся до чогось неймовірного, так, ніби справді я відкривав невідомі племена, невідомі види звірів, цих музичних звірів, невідомі жанри музики. І це було відчуття пізнання чогось нового. Це також були свідомі рішення. Рішення про те, аби зробити майстер-класи традиційної музики, було пов’язано зі смертю Станіслава Стемпняка — цього геніального гармоніста з Вєняви. І тоді Лідія, моя дружина, сказала, що це такий момент, коли треба щось з цим зробити. І ми самі стали ініціаторами таких зустрічей, де можна було б зустріти старих музикантів. Перша зустріч була із ряшівською музикою у 2007 році, а у 2008 році у Музеї радомського села відбулася зустріч із музикою Радомщини, тобто це були такі музиканти, як Ян Ґаца, Адам Тарновський, брати Тарновські, брати Панчаки. Під час сьогоднішнього концерту було коротке відео. Це був фрагмент, як тоді на цій зустрічі починалися ранки, коли ми всі грали, коли всіх нас зустрічала Капела Тарновських.
Програма Mazurka Jazz Impressions під час осіннього фестивалю Wszystkie mazurki świata, 2023 рік
Часто серед людей, які займаються традиційною музикою, можна почути думку, що їм здавалося, що так, як було у них вдома чи селі, грали всюди, що це явище поширене, що нічого особливого у ньому нема. Продовжує Марцін Поспєшальський.
- Саме так. Було також таке відчуття, що цього є багато. І раптом, коли ці генії почали відходити, ми зауважили, що ми втрачаємо щось дуже цінне. І щось, що може зникнути, і коли ми не постараємось, то для нас самих це буде велика втрата. Це так, коли ми щось можемо відчути, спробувати, доторкнутись до цього, але проходимо повз. Але ми не могли бути байдужими до цього. Ми захопилися цією музикою на тих майстер-класах у 2008 році у Музеї радомського села. Згодом ми з Лідкою поїхали в гості до цих митців. Спочатку ми відвідали Юзефа Тарновського — бубоніста з Капели Тарновських. Це не була лише музика, це була неймовірна гостинність, сердечність. Тоді ми також могли зрозуміти, побачити місце, у якому ці люди живуть, як ця музика народжувалася, народжується, чому вона саме така. Місце, у якому ми бачили усе господарство — коней, стодолу… Нас приймали дуже щедро, столи були заставлені вщент. Ми ділилися історіями з життя, про те, що відбувається… Це все супроводжувалося музикою. Я брав скрипку, пан Юзек брав бубон, співав мені приспівки і це було щось неймовірне. Пізніше ми поїхали до Адама Тарновського, до скрипаля, який зіграв мені неймовірну кількість мелодій. Думаю, що я до кінця життя їх не опрацюю, того, що він мені там грав. І на завершення ми відвідали Яна Ґацу у його скромній хатині у Пшисталовіцах. І тоді я зрозумів, де ця музика родилася, а родилася вона у великій скромності, але разом з тим у великому багатстві — багатстві духа, це було помітно у цьому оточенні. Пані Марія Ґаца вдома мала чудові вівтарі, які вона сама зробила, вона прикрашала ними дім. Це був досвід зустрічі з чимось, що неймовірно гарне і неймовірно просте.
Сільські музиканти часто не описують того, чим є для них ця музика, як її треба грати. Це дуже важко витягнути з них. Все відображається у їхній грі. Але є такі, і їх справді багато, які, попри це, передають свою музику далі тим, хто хоче це пізнати, навчитися.
- Двоє скрипалів, тобто Ян Ґаца і Ян Тарновський мали неймовірний педагогічний талант. Коли вони бачили, що ми не могли щось зіграти, адже навіть для професійного музиканта, а ми вже тоді були після консерваторій, після джазового відділу, який також був складним і мав свою мелоритмічну матерію, то все ж зустріч із цією традиційною музикою було не стільки пізнавальним шоком, але це вимагало від нас величезної роботи, зусиль. І пан Адам, і пан Ян з великою терплячістю грали нам повільно мелодії, іноді дуже повільно, показували нам якісь прикраси. Вони мали щодо нас, по-перше, терплячість, а по-друге, мали вміння передати це. Пан Ян Ґаца виховав дуже багато прекрасних скрипалів, частина з яких сьогодні [на фестивалі «Усі музурки світу» у листопаді 2023 року – ред.] грала на сцені. Він передав їм ці мелодії. Я повинен їм сказати, що це не тільки мелодії, адже це також була манера гри. Мелодія — це одне. Одна мелодія — це основа для імпровізації, які пізніше застосовують скрипалі, для прикрас, перетворення. Тож це було щось неймовірне.
Матеріал із диску «Mazurca Jazz Impressions», який було представлено на фестивалі «Усі мазурки світу», творився кільканадцять років. Для Марціна Поспєшальського це був довгий процес, процес пошуку, опрацювання традиційної музики.
- Це був природній процес. Спочатку мене попросив Януш Прусіновський, щоб я підготував джазову програму на осінні «мазурки». Він сказав, що час від часу повинен бути якийсь джазовий концерт, який би показував джазовий погляд на «мазурки». Колись це був неймовірний концерт з Міхалом Урбаняком, де біля нього на сцені стояв Ян Ґаца і Адам Тарновський, ми грали всі разом. Через рік спочатку я опрацював декілька мазурок — дві чи три. І з братами Смочинськими ми це зробили. До них мене скерувала неймовірна інтуїція. Це просто ідеальні виконавці такої музики. З одного боку інтуїція, а з іншого боку — контакт із традиційною музикою. Вони обоє мають цей досвід. І також Френк Паркер, мій друг, це ударник, який мене дуже добре розуміє. Це дало такий змішаний вибух. Ми тоді зіграли концерт. Через рік ми знову це зіграли, і тоді я подумав, що може варто це записати. Наступного дня ми вже були в студії, записали половину диску. І цей матеріал дуже довго лежав, я не мав сили до нього повернутися. І минулого року Польське радіо дало мені премію Громадських медіа у категорії «Музика». Там був опис «за вміле поєднання традиційної музики із сучасною». І я собі подумав, що немає жодного доказу цьому, що я це роблю. Я задзвонив до Яна Смочинського, який має студію, ми завершили ці мазурки. Але я далі не знав, чи я видам диск. Але так вийшло, що я побачив можливості для цього. І є диск, є концерт на осінніх «Музурках». І це велика радість.
Для мене ці зустрічі з музикантами були зустрічами з чимось найважливішим. Я мав цей привілей зустріти їх особисто. Ян Ґаца уже помер, Юзеф Тарновський — бубоніст — також, з паном Адамом Тарновський я постійно на зв’язку. Зустріч з цими людьми — це жива передача, чого ніколи не замінить записана музика. Чому? Тому що записану музику ми можемо скопіювати, але ми ніколи не дізнаємося з неї внутрішньої правди про гру цих геніїв. Потрібно побачити контекст, у якому вони грають, у якому вони живуть, функціонують, що вони мають для передачі, що для них є музичною цінністю. Це вони також показують під час спільних зустрічей. Це так само, як із джазовою музикою: можна навчитися її із записів, але коли не грається із музикантами разом, то ніколи такий музикант не стане справді хорошим музикантом.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль