2 травня у Польщі, окрім Дня прапора, також відзначають День польської діаспори і поляків за кордоном. З цієї нагоди у радіожурналі «Витоки» запрошую вас на зустріч із представником шведської полонії — Александром Дибовським. У Швеції Александер живе з 1970 року. Туди він виїхав дитиною. На початку, як він розповідає, було дуже самотньо і важко, але з часом, крок за кроком входження у нове суспільство відбувалося без проблем. Александер Дибовський музикант, професійний танцюрист, також він медитує. Жив у різних країнах світу, пізнавав культури і різні традиції. Але завжди при цьому була польськість. А кілька років тому він також зовсім випадково знайшов свою родину у Польщі. Ця зустріч теж стала нагодою і для нашої розмови.
Про життя у Швеції, еміграцію і віднайдення себе у новому світі розповідає Александер Дибовський.
Все почалося з того, що моя мама втекла, у неї були проблеми з комуністичною владою у Польщі. Вона поїхала до Швеції на екскурсію. Там вона залишилася, а мене туди забрала через Червоний Хрест вже пізніше. Тож я туди приїхав у 1970 році. Мені було 12 років. Швеція була дуже спокійна, дуже мало чого відбувалося, людей на вулицях не було. Було навіть так, що двері не зачинялися, було дуже спокійно. На самому початку я був зовсім сам. Я відразу пішов до шведської школи, я ще не знав мови. Тож на початку це було трохи важко. Але десь за три місяці я вже трохи вивчив мову, і у мене вже з’явилося трохи шведських друзів. Ми грали у футбол, проводили спільний час. Десь через пів року я вже опанував мову, вже не було проблем, але попри це мені було дуже самотньо, мені дуже бракувало шкільних друзів з Польщі. Впродовж першого року я навіть думав про те, щоб повернутися, але як?
Для цього не було жодної можливості, це вже радше було життя там, у Швеції, в іншій країні. Але контакт з польською мовою, культурою Александер завжди підтримував.
Так. Завдяки моїй мамі ми завжди розмовляли польською мовою — від початку і до кінця. Я знав тоді трохи людей, молоді, які вже втрачали цю польську мову, адже вдома говорили шведською. А ми говорили польською. Але, тим не менш, я почувався самотньо. Мама мене віддала до польської парафії, де організовували вертеп на свята. Там танцювали, співали. Вона віддала мене туди, щоб у мене були якісь друзі. І таким чином розпочалася моя танцювально-музична кар’єра. Там було так, що сестра-монахиня грала на фортепіано, а отець вів танцювальну групу, співи і також був автором сценарію, режисером цієї вистави.
Люди дуже любили зустрічатися. Звісно, що не лише мені, але загалом усім бракувало польськості, польської культури. Ми зустрічалися часто. І на початку у костелі навіть організовувалися забави. Але потім це вже не було дуже бажаним. Але все ж це було спочатку, був музичний польський гурт, який грав традиційну музику, а ми — танцювали. Для старших осіб було навіть вино. Я тоді був ще малий, тому не вживав алкоголю. І це була така громадська робота. І з того часу я пізнав трохи людей. Мені це було дуже потрібне, і це було також дуже приємне.
Згодом був час навчання в університеті і також, з одного боку, пізнання шведської традиційної культури, але також пізнання і відкриття польської традиційної культури.
Той гурт, що був при польській парафії, в певний момент став частиною до об’єднання поляків у Стокгольмі «Ogniwo». Я також був у цьому ансамблі. Там було так, що потрібен був інструктор танцю. Я був одним із наймолодших. Переді мною було майбутнє. Тож мене вирішили відправити до Польщі на курси для інструкторів полонійних ансамблів. Я мав змогу поїхати до Польщі, адже до Швеції я приїхав через Червоний Хрест і я мав паспорт. На ці курси я їздив чотири роки. Загалом, вони тривають три роки, але я ще один рік їх відвідував, це вже була сесія для випускників. Ці курси відбувалися в Любліні. Там я вивчив дуже багато пісень, танців. Коли я лише починав танцювати при костелі, то мав дві ліві ноги. А ці курси були призначені для польської діаспори зі всього світу. На них приїжджали люди з різних сторін і країн. Там також були угорці. І вони одного разу зробили вечір угорського танцю. Це полягало у тому, що вони навчили нас дуже простого матеріалу з села, без стилізації. Адже під час курсу, на жаль, ми мали багато сценічної стилізації. Адже це мало бути передусім для сцени. А вони нам просто показали ці танці і навчили. Нам вони дуже сподобалися, ми імпровізували з ними, танцювали в парах чи одні за одними. Я цим дуже зацікавився, настільки, що я запропонував зробити такий танцювальний вечір, угорською — «táncház», тобто дім танцю. Я запропонував таку форму, щоб це не була дискотека і якісь сучасні пісні, а щоб це була автентична музика польського села. У відповідь я почув, що це не вдасться, що це не можливо, що це не матиме фідбеку, що в Польщі такого вже нема, і що цих танців вже давно нема. І я тоді засмутився і задумався над тим всім. Я зрозумів, що частина тих танців, які я танцював і які вивчав — вигадані, дуже стилізовані. Тож я просто поїхав до Угорщини і там я був впродовж року. Я відвідував курси для інструкторів Домів танцю. І мене це наблизило до сільської автентичної культури. Я повернувся до Швеції, там я вступив до Вищої танцювальної школи. Там я організував гурт «Karpat». І я почав збирати народні танці, відвідуючи села. Я їздив по угорських селах, там я зустрічався з угорцями і циганами, записував відеоматеріали. Також я їздив до Румунії декілька разів і навіть до Польщі. Тоді, не знаючи добре автентичного фольклору, я знав, що він є на Підгаллі. І поблизу Закопаного я записав три весілля, які є в архіві у Швеції, у Будапешті в Академії наук і також у Будинку культури у Закопаному.
А чи за всі ці роки ти мав контакт із Польщею, з поляками, що жили у Польщі?
Я ходив до танцювальної школи і був дуже зайнятий. На початку 80-х років я вже мав трохи більше часу. Я вже закінчив школу. На той час Полонія у Швеції виглядала дуже заробітчанською. Були польські кав’ярні, які поляки викуповували, були їхніми власниками. І це була така хвиля тих польських кав’ярень. Дивлячись на це, я розумів, що не маю спільної мови з ними. Мене цікавила народна культура, автентична, а тут це не підтримувалося.
За останні два роки Александер Дибовський відкрив також і українську культуру. Контекст повномасштабної війни значно змінив його погляди на світ. Він також став музичним голосом стокгольмських українських мітингів, підтримуючи українських військових.
Для мене це був страшний шок. Спочатку я не повірив. Потім я зрозумів, що у Європі атакують Україну. Я це так відчував, наче мене тут у Швеції атакували, так, ніби це мій дім під загрозою. До того часу я вважав себе громадянином світу. Але тоді я глибоко відчув себе поляком і не лише поляком, адже мій дідусь зі сторони мами був українцем. Вони втекли після Першої світової війни до Білостоку, коли наступала червона армія. Я згадав про цей факт. Але перші два місяці я був шокований. Потім я почав ходити на мітинги з моєю донькою. І ми зрозуміли, що на тих мітингах чомусь ніхто не співав. Це десь у квітні було. Тож ми вирішили щось заспівати. І ми знайшли пісню «Czerwony pas», яка також є українською – «Верховино, світку ти наш». Ми вивчили український текст. І це ми заспівали на віче з великим успіхом, людям дуже подобалося…
І з часом Александр створив інтернаціональний гурт «Квітки», який сьогодні грає і на мітингах у Стокгольмі українські пісні, але також і по всій Швеції, збираючи кошти на допомогу Україні. «Квітки» грають не лише народні українські пісні, але також і авторські. Як каже Александер, сьогодні — все для України і українців. Після нашої зустрічі у Варшаві він сказав, що «ми з вами», і завжди так буде.
Запрошуємо послухати програму у доданому звуковому файлі.
Мар'яна Кріль