«В планах було кілька кінопроєктів, писали сценарії, обговорювали ідеї, готувалися до пітчингів Держкіно. Сім‘я, література та кіно – рік мав бути таким», – розповідає митець, а нині солдат української армії Валерій Пузік.
24 лютого змінило життя чоловіка, як і мільйонів українців, але він не покинув справу свого життя. За цей час Валерій встиг написати повість для дітей та продовжує малювати свої дивовижні картини. Свою історію боєць розповів Українській службі Польського радіо.
На початку нашої розмови я запитала у Валерія Пузіка, як виглядало його життя до початку широкомасштабної агресії Росії проти України.
Робота Валерія Пузіка. Фото з особистого архіву митця
Були проєкти, кінопроєкти, готувалися до пітчингів Держкіно. В нас було два чи три пітчинги: один – дитячий фільм за повістю Олі Русіної «34 сонячні дні і один похмурий» та один про Донецьк зразка 2014 року. Ми працювали на цьому культурному полі.
В нас були підписані вже декілька контрактів, декілька договорів на те, щоб почати писати кіносценарії. Деякі з них – для дитячої аудиторії, фентезі. З березня ми мали починати писати сценарій. Все було більше пов’язане з писанням, літературою і кіно.
Валерій Пузік – одесит. Я попросила його пригадати, як виглядало 24 лютого в його місті.
Я прокинувся і мені сказали, що війна. Я не вірив, почав читати новини, взяв телефон у руки – там велика кількість пропущених дзвінків, повідомлень, відео з «прильотами», які мені надіслали. В один день усе перекреслили. Я зрозумів, що і планів на майбутнє вже нема, тому що вже йшли серйозні бойові дії в Харкові і Києві. Кораблі, «прильоти»… Це був дуже дивний стан: я ще не розумів, що робити і точно знав, що вже ніколи не буде, як раніше.
Я не відразу відправився до військкомату, тому що потрібно було відправити дружину і сина в безпечне місце. Поки ми взяли квитки, а їх спочатку не було. В місті була паніка. Банкомати, супермаркети – всюди були довжелезні черги. Машини виїжджали. Це все було, як в американському фільмі про кінець світу, нашестя прибульців, і люди тікають. Це було дуже дивно – прокидаєшся і от такий світ. Це дуже-дуже дивно. Ми взяли квитки, 28 лютого я відправив сім’ю в безпечне місце. Потім пішов у військкомат.
У 2015 році Валерій служив у Добровольчому українському корпусі «Правого сектору» і вміє працювати з мінометами, так він потрапив у бригаду, в якій зараз служить.
Я пішов у найближчий одеський військкомат, і там мене одразу направили в артилерію. Це знайомі мені речі.
Валерій знаходиться на півдні України – неподалік Одеси та Миколаєва. Митець, а тепер солдат ЗСУ розповів, яка зараз ситуація в Одесі. Зазначу, що інтерв’ю ми записували 21 червня.
В Одесі була доволі спокійна ситуація, не було прильотів. Вчора 14 ракет прилетіло в нашу сторону. Щось збили, щось не збили. Склад згорів, троє загиблих. Це те, що я чув. До цього була стабільна, відносно мирна ситуація. Напруга відчувалася, але, дякувати Богу, ППО працює.
Робота бійця ЗСУ Валерія Пузіка. Фото з особистого архіву митця
Валерій продовжив займатися творчістю навіть після того, як вступив до лав ЗСУ. На його сторінці у Facebook можна побачити приклади його робіт.
Ми ж не завжди, не 24 години на добу виконуємо бойові завдання. Є виїзди, є паузи, перепочинки. Спочатку я малював лише в казармі, коли ми приїжджали. Це, в принципі, розтягувало процес малювання. Першу картину, здається, малював місяць. Потім вже в залежності від місця перебування я почав і фарби з собою брати і малювати. Спочатку це виглядало дуже смішно – уявіть людину, яка їде на умовне бойове завдання з купою фарби, потім виносить якісь фанерки, ящики виносить заґрунтовані. Тобто спочатку хлопці сміялися, але потім перестали, тому що ми і подарунки волонтерам робили картинами і просто подарунки. Мені здається, що це підіймає бойовий дух, коли є якийсь такий чувак, який незважаючи ні на що робить одне й те саме – сидить і малює кожного дня якусь картинку.
Особливістю картин Валерія є те, що вони намальовані на кришках ящиків з-під боєприпасів.
Це не просто так вийшло. Я у 2015 році служив в Добровольчому українському корпусі. Ми стояли в Водяне. Я знайшов там дуже багато морилки, щоб дерево обробляти, і фарба якась була там. Я почав, сам не знаю чому, малювати на кришках від ящиків з-під 82-го калібру. Ці речі мені почали подобатись у тому сенсі, що матеріал, на якому це робиться, він додає не те щоб вартості, але концептуальності, сенсу. Тобто, що таке ящик від бойового комплекту і класний малюнок? Цього року я випадково проходив біля магазину художніх товарів. Я зайшов, взяв акрил, щоб спробувати: піде чи не піде, - тому що я не малював фарбами вже років п’ять. Воно пішло. Спочатку я використовував фанери – це прокладки з ящиків з-під автоматів. Вони квадратні з кутиками зрізаними. Потім я перейшов на 5*45. Там навіть дірочка є, на яку можна чіпляти, щоб зразу повісити на стіну. Воно дуже-дуже прикольно виглядає.
Ластівка, намальована Валерієм Пузіком. Фото з особистого архіву митця
Спочатку художник малював ластівок. Говорить, що вони – символ їхньої батареї, бо на шевронах бійців зображений саме цей птах.
Насправді зараз по-різному, тому що інколи фарба закінчується, інколи взагалі немає якихось кольорів, тоді потрібно малювати абстракції. Починав я з ластівок, що зображені на шевронах нашого підрозділу. В принципі, першими моїми картинами були ластівки в різних інтерпретаціях: шеврон, ластівка летить на фоні синьо-жовтого прапора і так далі. Потім – якісь вигадані птахи, круки Одіна – скандинавська міфологія. Потім вже тризуби в різних варіаціях. В мене є навіть пташки у вигляді тризуба. В залежності від того, яка є фарба, то я й малюю. З фарбою дуже скрутно. Немає нормальних кольорів, наприклад, білого для того, щоб вибілити. Це вже більш абстрактні речі. Чим менше фарби, тим більш абстрактні картини. Тобто все залежить від ситуації, від можливості, від того, скільки часу малюється робота.
Ластівка - символ батальйону, в якому служить Валерій Пузік. Фото з особистого архіву митця
Свої роботи художник спершу роздавав волонтерам, які допомагають військовим, а згодом йому почали писати люди, що хотіли придбати його картини. Куратори галерей пропонують митцю організувати виставки в кількох містах України.
З виставками насправді я зразу відмовляю, незалежно від того де це і що, тому що це зайві рухи, які, мені здається, непотрібні зараз. В Харків передавати картини, щоб їх передали в Естонію, щоб там зробити аукціон – це довго і марудно. Тому вирішили зробити так: спочатку зробили аукціон на потреби протиповітряної оборони Одеси. Старі картини 2015 року, які малювалися в населених пунктах Авдіївка і Водяне. Ми вже зробили цей аукціон і вторговані кошти передали на біноклі, оптику для бійців ППО. Зараз плануємо наступний аукціон. Не хочеться робити виставки, тому що здається, не на часі. А от аукціони на потреби ЗСУ - тим більше перший пройшов доволі, на мою думку, успішно – ми будемо продовжувати. Зараз буде пауза. Треба назбирати хорошу кількість робіт. До того ж деякі одразу віддаються волонтерам, які нам дуже допомагають, деякі - даруються. Це завдання на місяць – зібрати хоча б 20 картин, щоб можна було зробити ще один аукціон знову ж таки на потреби протиповітряної оборони Одеси.
Круки Одіна у виконанні Валерія Пузіка. Фото з особистого архіву митця
Сам Валерій ставиться до своїх робіт дещо критично.
Коли ти малюєш на ящиках з-під бойових комплектів, то це товар, який ти можеш обміняти на будь-що. Наприклад, зібрати кошти на біноклі для ППО, подякувати волонтерам за спальні мішки. Для мене це більш як додаткова робота. Не знаю, чи правильно я пояснив, але це артефакт, який ти одразу комусь даруєш, бо ти малюєш з прицілом на те, що воно кудись піде. Це явно не виставкові роботи, в музеї вони теж не підуть, тому що в мене їх просто немає. Я намалював картину, вона висохла і одразу ж кудись пішла. Тому всі ці картини малюються зараз. Продати картини й вторговані кошти витратити на потреби бійців краще, ніж вони б висіли чи стояли на балконі і чекали якогось виставкового залу. У моєму випадку це – додаткова мотивація.
Дар'я Юр'єва