До війни він був тележурналістом, тепер боронить східні кордони України від російської навали. Мирослав розповів, чому пішов на фронт, за чим найбільше сумує з довоєнного життя, що зробив вперше від початку війни і чого воїни найбільше чекають від тих хто в тилу.
ЄМ: Що тебе спонукало піти у військо?
МО: Я не можу сказати, що це рішення було спонтанним, ми усі прекрасно знали, що війна буде, я ще перед початком робив низку сюжетів по теробороні, про те, як розгортаються партизанські сили, тобто я розумів, що ця війна буде і психологічно був готовий до того, що цього разу це моя війна і я на неї йду, відчував, що робити сюжети — це вже замало.
ЄМ: Як це сприйняли твої рідні, батьки? Вони особливо гостро переживають такі речі.
МО: У мене в родині і дідусь і прадідусь воювали, сприйняли нормально, так, що треба йти і робити тут справу, бо нема кому її робити, окрім нас. Ми багато про це говорили, в юності співали патріотичних пісень, читали відповідну літературу, і отут вже треба було розвіртуалитись, стати на місце тих воїнів-героїв, про яких читав. Пам'ятаю, коли розглядав альбоми про УПА або читав книжки, я намагався уявити, як їм, цим хлопцям в лісі, як це, коли нема води чи їжі, як це, коли під кулями? Як вони в цій ситуації виживали, жартували і при цьому ефективно воювали.
ЄМ: Одна справа читати теоретичну частину, а інша — відчувати це на практиці. Твоя підготовка до бойових дій відбувалась в екстренному порядку, що в цьому процесі було найскладнішим?
МО: Найскладніше було психологічно, межі свідомості розширювались поступово, часу для підготовки як такої не було, вже готувались в бою по суті. Тобто перший наказ був — вижити. А далі ворог буде мати справу з воїнами з досвідом...
Більше слухайте!
Євгенія Мотрич