У нього не було вагань. У перший же день повномасштабаного вторгення Росії Мирослав Откович уже був біля військомату. Так неочікувано для себе журналіст став військовим. І тепер замість комп'ютера та мікрофона у нього — окопи і міномет. Але все це недаремно, — каже Мирослав. Особливо це розумієш, коли заходиш на визволені від російських окупантів території. На фронті всі живуть одним днем. Особливо не плануючи — хто знає, що буде завтра. Тут навіть вода — це вже велика цінність. І зорі, на які можна спокійно дивитися, — це теж щастя. Так Мирослав Откович відповідає на запитання про найяскравіший день за ці 9 місяців війни.
«Інколи розкіш — це сон. Інколи — це банка енергетика чи шоколадка. Розкіш — бути живим і цілим. Але найбільша розкіш — коли тобі в рацію повідомляють: "на п'ятірку, в яблучко". От почути таке — це найбільша розкіш».
Ці 9 місяців — це ще й жахливі втрати. Побратимів, які вже стали рідними. З якими ділив хліб і воду, плече яких було завжди поруч. І так майже кожного дня — вони їдуть на бойове завдання, але чи повернуться?
«Це були яскраві особистості. Інколи вони нагадували середньовічних вікінгів, інколи вони були у ролі бестрашних козаків. Можна різні алюзії та аналогії проводити. Це люди, будемо відвертими, з складними характерами. Але, коли ти бачиш їх в бою, ти розумієш ціну цих складних характерів та харизми».
Для Мирослава Отковича і на фронті є місце прекрасному. Він пише вірші. Не часто, бо часу на це не вистачає. Але кожний рядок — наче щоденник. Щоденник жорстокої війни. Життя завжди перемагає смерть. І яким би складним не було воно на фронті, тут також є місце посмішкам і радості. Особливо, коли це чергова перемога ЗСУ. Тільки радість тут особлива. Що робитиме після війни? Мирослав Откович відповідає просто — не замислювався. На фронті не думають, що буде після перемоги, а думають, що треба для перемоги.
Повністю розмову з мінометником 130-го батальйону ТРО Києва Мирославом Отковичем можна послухати у доданому файлі.
Лариса Задорожна