Тарасу Корніюку довелося навчитися всьому. Подробиць не розповідає, але тепер точно не тільки мікрофон може тримати в руках, а й зброю.
Ця історія — непроста, оскільки я працюю на держслужбі, і в мене була бронь від мобілізації. Але я, все-таки, цю бюрократичну тяганину вирішив на свою користь і мобілізувався. Чому? Тому, що вважаю, що зараз Україна знаходиться в дуже важкому стані як країна. Маємо реальну загрозу втрати незалежності та суверинітету. Війна зараз — непроста, і ворог — надзвичайно сильний. Тому я вважаю, що кожний чоловік повинен долучитися до цієї боротьби, по-перше. По-друге, Збройні сили України для мене нині — це як велика корпорація, в яку влилися сотні тисяч людей. Буквально за короткий термін. Не всі сидять в окопах, не всі воюють з автоматом. Це і журналісти, і логісти, і фахівці відділів кадрів, це і кухарі. Тобто, люди десятків цивільних професій.
Служба в ЗСУ — це більше, ніж просто служба. Тарас знає історії, коли навіть після важких поранень воїни повертаються на фронт. Хоча мають всі підстави залишитися вдома. Новини про наступ росіян, звичайно, непокоять. І в тилу. І найбільше на фронті.
Всі до цього готові і психологічно, і на рівні підготовки. Нагадаю, зараз у суспільства — найбільша довіра до ЗСУ. Тому, як кажуть, є девіз у десантників — ніхто, крім нас. Зараз цей девіз направлений на всі ЗСУ. Позаду — мирна Україна, і якщо не ми, то хто? Не можна підготуватися до того, що може відбуватися на різних ділянках фронту. Можу сказати за себе і за своїх побратимів: підготовлені і готові!
В прифронтових районах вторгнення росіян багатьом відкрило очі. Серед жахів війни можна зустріти те, що надихає. І дає зрозуміти: серед цієї суцільної біди є світлі плями фронтової історії.
Їхали в одному з регіонів східних, здалеку побачили український прапор обабіч дороги. Під'їжджаємо — хлопчаки стоять. Один з термосом, другий ладнає імпровізований блокпост — халабуду, як в дитинстві говорили. А третій — може до десяти років — тримає в руках таблицю. Написано — кава і чай для ЗСУ. Тобто, хто з військових проїжджає, зупиняється. Хлопці пригощають кавою та чаєм. Тобто, це — мінімальна турбота. В цих регіонах вона відчувається особливо гостро тому, що люди живуть в небезпеці, особливо ці діти. Хочеться приділити свою увагу, показати нашу турботу про них і відчути їхню турботу про нас. Війна почалася в 2014-му, ці хлопці були ще немовлятами. По суті, вони все життя прожили в зоні бойових дій.
Для Тараса Корніюка і всіх воїнів ЗСУ головне — відвоювати кожний метр землі, який росіяни підступно забрали в українців. І це обов’язково буде.
Повністю розмову з Тарасом Корніюком слухайте в доданому файлі
Лариса Задорожна