В Україні і на Заході з нетерпінням чекали наступу ЗСУ з надією, що він стане переломом в російсько-українській війні. Чимало хто думав, що українська армія буде вести операцію за класичною схемою — потужний наступ на одному, головному напрямку. Теж вважалося, що операцію будуть супроводжувати масовані удари з використанням високоточних боєприпасів західного зразка, таких, як, наприклад, британські ракети Storm Shadow. Проте все виглядає по-іншому.
Наступ, який розпочався на початку червня, йде дуже повільно, що визнає у розмовах із міжнародними партнерами президент України Володимир Зеленський. ЗСУ просуваються одразу на декількох напрямках, серед них виділяється запорізький і донецький. Найбільших успіхів досягнуто на півдні. Українське командування залучило лише близько однієї четвертої бригад, сформованих спеціально для цієї операції, а головні бронетанкові сили, на озброєнні яких стоїть західна техніка, ще не кинуті у бій.
Прокоментувати літній наступ ЗСУ я попросив кандидата військових наук Лукаша Пшибила з Академії військового мистецтва у Варшаві.
Я не очікував великої операції, яка вирішить долю війни за два тижні. По-перше, збройні сили РФ все ще мають у своєму розпорядженні сучасне озброєння і його важко знищити. По-друге, ЗСУ наштовхнулися на лінію укріплень, які створювали місяцями, якщо не впродовж року. Особливо це стосується запорізького напрямку, де особливості місцевості були добре використані для створення фортифікацій.
Оборонні лінії росіян посилені мінними полями. Такого роду позиції дуже складно пробивати. Мене також не здивувало те, що українські війська наступають на декількох напрямках.
Справа в тому, шо обмежена кількість російських військ змушує росіян розосереджувати свої сили на досить розтягнутому фронті. Цей факт змушує їх використовувати свої резерви для проведення контратак. На мій погляд, удари на різних напрямках є вдалим задумом українців. Проте, гадаю, що ЗСУ сподівалися, що все піде краще. В тому сенсі, що українські підрозділи зможуть глибше просунутися, зайняти велику територію і знищити більше російських частин. При цьому я не вважаю, що українці зазнали якоїсь великої невдачі, але й це не є очікуваний успіх.
Однією з головних труднощів українського наступу є просто колосальне домінування російської авіації. Особливо це стосується ударних гвинтокрилів, передовсім Ка-52 «Алігатор». Вони завдають важких втрат бронетехніці, в тому числі таким цінним танкам Leopard 2 і БМП M2 Bradley. Проблема поглиблюється ще й з огляду на те, що Росія кожен день атакує дронами і ракетами українські міста, населені пункти і об'єкти критичної інфраструктури. Відповідно, ЗСУ вимушені тримати значну частину своєї ППО для захисту цивільного населення, замість того, щоб використовувати ці засоби безпосередньо на фронті. Ось що думає з цього приводу Лукаш Пшибило:
Дійсно, якщо наступаєш без прикриття авіації і засобів протидії повітряним силам ворога, то наступ буде дуже важким. Для таких наступальних дій ключовою є інтеграція наземної операції з діями ППО.
Тут можна навести приклад дій єгиптян у 1973 році, які діяли під парасолькою своєї ППО. Єгиптянам тоді вдалося досягнути успіхів у війні з ізраїльтянами.
Той факт, що росіяни весь час б'ють по містам України, не дає українцям можливості перемістити свої сили ППО для ведення операцій на фронті. Це продумана і далебі недурна тактика. А говорячи про штурмові гвинтокрили, то разом з фортифікаціями і мінними полями вони створюють ЗСУ чимало проблем.
А що в цій ситуації може зробити українська армія? Кинути в бій додаткові сили, наступати більш активно, наражаючись на важкі втрати у живій силі і техніці? Чи зможуть українці в ході літнього наступу відбити захоплені росіянами землі на півдні, взяти Мелітополь, Маріуполь і вийти на адмінкордон з окупованим Кримом? Лукаш Пшибило.
Ключове тут питання: чи в українських сил є відповідні розвідувальні інструменти. Гадаю, що з цим проблем не має. І ще питання: чи є в українців достатня кількість високоточних боєприпасів, які дозволяють нищити ворожу бронетехніку у великих кількостях. Особливо це стосується російської артилерії і її складів з боєприпасами. На основі звітів українського генштабу ми бачимо, яку увагу відводиться знищенню ворожої артилерії. Якщо підрахувати, скільки вже знищено артилерійських засобів впродовж місяця, то можна говорити, що кожного дня ці показники знаходяться на рівні десятка, а то й кількох десятків одиниць. Тому якщо українцям вдасться досягнути тут успіху, а при цьому ощадливо використовуючи свої боєприпаси, то тоді пробитися через мінні загородження і фортифікації буде простіше.
Хотів би також звернути увагу, що сили сторін не надто численні, у порівнянні з часами Другої світової війни. На зламі 1943/1944 років на цій же території воювало в сумі близько 4 млн солдатів. Сьогодні ж мова йде про приблизно 500-600 тисяч. Тому, чим ширший фронт, тим більше напрямків, а цей факт грає не на користь російської армії. Росіяни будуть змушені розосереджувати свої сили і будуть потрапляти в зону досяжності української артилерії, в тому числі попадаючи під удари високоточних боєприпасів. Таким чином, існує висока ймовірність того, що українці будуть завдавати росіянам непропорційно високі втрати. На мою думку, це найбільш раціональний спосіб дій. Тобто, винищення російської армії, прорив мінних полів, щоб потім повернути згадані вище території.
28 червня головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний повідомив про телефонну розмову з головою Об’єднаного комітету начальників штабів США Марком Міллі. Під час розмови військовиків йшлося про ситуацію на фронті. Залужний запевнив Міллі в тому, що українській армії вдалося перехопити стратегічну ініціативу у війні. Чи це не є певним перебільшенням на фоні скромних успіхів наступальної операції? Лукаш Пшибило:
На мою думку, це не є перебільшенням. Якщо ми оглянемося на останній пів року, то побачимо, що росіяни здійснили слабкі спроби наступальних дій на декількох напрямках. Єдиним місцем, де їм вдалося посунути лінію фронту, став район Бахмуту з огляду на атаки гарматного м’яса Пріґожина, атаки групи «Ваґнер». Росіяни там досягли успіху, але він був дуже обмежений. Сьогодні українці диктують темп і логіку дій. Це вони наступають на декількох напрямках, а росіяни змушені реагувати на їхні дії.
Стратегічна ініціатива є дуже істотною, позаяк змушує сторона, яка обороняється до реактивних дій. Ціла низка кризових ситуацій веде до ефекту короткої ковдри. Інакше кажучи, у росіян не має достатніх сил, щоб всюди ефективно оборонятися і тому вони, можливо, будуть змушені навіть використати стратегічні резерви, які знаходяться десь там в тилу. Саме тому стратегічна ініціатива настільки важлива.
Експерт також прокоментував питання, як може вплинути заколот Пріґожина на війну Росії проти України, в ході якого військові та силовики практично не перешкоджали походу найманців так званої ПВК «Ваґнер» на Москву.
На мою думку, це дуже важливий момент, оскільки свідчить про слабкість політичної позиції Путіна. Всі стали задумуватися, включаючи губернаторів, військових і його адміністрацію, чи справді Путін залишається тією самою сильною людиною, яка всіх і вся тримає в кулаку, а якщо це вже не так, то чи не можуть вони вести свою гру. Думаю, що в короткостроковій перспективі бунт Пріґожина мало що змінить, але в середньостроковій і довгостроковій перспективі може багато що змінити. Не виключено, що в Росії відбудеться декомпозиція влади. В певному сенсі це могла бути прелюдія громадянської війни.
Матеріал підготував Назар Олійник