Говоримо про ситуацію у Вугледарі та його околицях, а також про те, чого зараз найбільше не вистачає ЗСУ та де знаходиться «ключ» до перемоги України — у кабінетах західних столиць чи все ж таки у Києві?
Для Польського радіо для України, з-поміж інших, ці питання погодився висвітлити Якуб Бер, аналітик Відділу по Білорусі, Україні та Молдові в Центрі східних досліджень імені Марека Карпя (OSW) у Варшаві.
За словами Якуба Бера, «схоже, що Вугледар рано чи пізно окупують росіяни». На його думку, це питання щонайбільше декількох тижнів. Утім, як наголосив він, Вугледар виконав свою роль, бо бої за це місто почалися ще в березні 2022 року, тобто майже 2,5 роки тому:
«Схоже, що доля Вугледару вирішена. Я думаю, росіяни захоплять це місто найближчими днями чи тижнями. Я не бачу можливості для української армії завдати ефективного контрудару на цьому напрямку. Хоча б з огляду на особливості місцевості й через значну перевагу росії. Також, на мою думку, рано чи пізно вугледарський гарнізон, який складається переважно з вояків 72-ї механізованої бригади Чорних Запорожців, буде виведено.
І добре буде, щоб їх не оточили, аби не повторилися помилки, як, наприклад, під час оборони Соледару на межі 2022—2023 років, коли частина солдатів була виведена надто пізно і загинула під час відступальних боїв. Сама по собі втрата Вугледару є болючою для української армії. Але це не велика катастрофа.
Варто підкреслити, що бої за це місто тривали з березня 2022 року, оскільки тоді, приблизно через місяць після початку війни, росіяни зупинилися під Вугледаром. Відтоді фронт проходив поблизу цього міста, а потім росіяни намагалися провести дві великі операції, спрямовані на захоплення Вугледару, — у листопаді 2022 року та взимку 2023 року.
Це були дуже великі операції. Вони закінчилися величезними втратами для російської армії, а також спричинили низку внутрішніх потрясінь для росіян. Між іншим, було звільнено командувача східного угруповання військ генерала Мурадова, якого звинуватили, зокрема, у дуже великих втратах у людях і техніці.
А тому за два з половиною роки боїв Вугледар виконав свою роль. Питання в тому, що буде далі. Багато залежить від того, як будуть підготовлені укріплення в тилу і чи будуть посилені й поповнені підрозділи, що обороняють Вугледар, в основному 72-га бригада та приписані їй підрозділи, чи отримають вони добре підготовлених людей. Питання в тому, чи зможе ця бригада ще воювати.
Тут необхідно підкреслити, якою була роль Вугледару. Вирішальне значення має рельєф. Місто розташоване на плато і за ним спостерігається значне зниження рельєфу. І те, що росіяни не змогли захопити це місто протягом двох з половиною років, пов’язано переважно з рельєфом місцевості та тим, що всі підступи до міста були під щільним вогнем українських сил. Із виходом росіян на це плато, у них з’явилася простіша можливість просуватися далі в Донецьку область.
Важливе теж питання, чи були побудовані укріплення і чи була підготовлена місцевість до оборони. Хочу звернути увагу на аналогію з Авдіївкою. В Авдіївці теж дуже довго точилися бої. Росіяни також хотіли захопити це місто. Авдіївка також розташована на пагорбі з видом на околиці.
А коли росіяни захопили Авдіївку, вони продовжили йти тим хребтом і майже дійшли до Покровська. Питання в тому, чи буде подібна ситуація, чи зможе українське командування зупинити росіян неподалік від міста. Найближчі тижні покажуть, як розвиватиметься ситуація».
Декілька днів тому в мережі з’явилася інформація та ролик, що українські десантники прорвали ще одну з ділянок російського кордону на Курщині. Це вже друга успішна операція прориву російського кордону з початку операції на території Курської області рф. Яка мета цього другого прориву? Чи цей другий прорив російського кордону мав би відтягнути сили росіян з інших напрямків Курщини, де нині тривають бої? Чи, можливо, це спроба ще більше змістити цей фронт?
«На цьому відео, опублікованому кілька днів тому, видно, як 95-та десантно-штурмова бригада проривається через кордон. Не було жодної інформації, наскільки я пригадую, не було конкретної інформації про те, де саме вони перетнули кордон, але я підозрюю, що це був Глушковський район, тобто трохи на захід від територій, які раніше були захоплені українськими військами. І мені здається, що наразі це не дуже важливий український хід. Радше це тактичне просування, яке жодним чином не змінює загальну картину ситуації. Мені здається, що українці намагаються смикати праве крило росіян, які, як відомо, на початку вересня досить несподіваним чином пішли в контрнаступ саме з Глушковського району, а атаки, про які йдеться, — це спроба вдарити по флангу росіян, які атакують. Ситуація там досить незрозуміла і динамічна, і поки що я не маю жодної інформації, яка б дозволяла мені говорити про якусь принципову зміну ситуації в Курській області. На цьому етапі, мабуть, зрозуміло, що після російської контратаки на початку вересня спостерігається тенденція до стабілізації фронту там.
Це фактично наступ на одній ділянці, це не переміщення фронту на іншу віддалену ділянку, це все відбувається на одній ділянці і тут не можна говорити про якісь суттєві зсуви чи відкриття нового фронту. Ці наступні перетини російського кордону в Глушковському районі тісно пов’язані з попередніми операціями навколо Суджи, тому важко розглядати це з точки зору якоїсь нової якості».
Чи загострення ситуації поблизу Вугледара не призведе до того, що українське командування буде змушене розвернути перекинуті на Курщину українські сили для стримування можливого подальшого просування росіян на Донеччині? Як нагадав Якуб Бер, значна частина українських сил була перекинута на Курщину саме з фронту на Донеччині, наприклад, 80 десантно-штурмова бригада, або 225 штурмовий батальйон:
«Це підрозділи, які стали рушійною силою цього наступу в Курській області, це війська, які були виведені з району Часового Яру. Але важко сказати, як буде розвиватися ситуація, ця війна вчить нас смирення, передбачити ситуацію дуже складно.
Величезною несподіванкою стала сама Курська операція. Здавалося, що цього року українці не зможуть атакувати ніде, особливо через кадрові проблеми, але вони змогли здивувати і росіян, і всіх цих зовнішніх оглядачів. Але тут теж важко щось прогнозувати.
У мене складається враження, що росіяни повільно, але впевнено залучають нові сили, включно з деякими новосформованими підрозділами з глибини росії. На мій погляд, швидше за все, росіяни активізують спроби витіснити українців з Курської області, тому я б скоріше очікував російського удару, ніж українського, але хто знає».
Пане Якубе, а як в цілому Курська операція вплинула на воєнну ситуацію? Чи можливо, що росія для повного витіснення українців з Курщини буде змушена оголосити нову мобілізацію, тобто відкриту, а не приховану, яка триває й нині?
«Тут є два аспекти. Перший — суто військовий, тобто якщо дивитися на війну в Україні з військової точки зору, то мобілізація однозначно потрібна. Без надходження значної кількості людей російська армія, на мою думку, не в змозі продовжувати широкомасштабні наступальні дії.
Мені здається, що модель поповнення лав армії, яка була досі у росіян, тобто вербування зеків, людей, які мають проблеми із законом, або вербування людей із боргами, бідняків тощо, поволі вичерпує себе. І перш за все якість цих людей дуже низька.
І з військового погляду мобілізація наче потрібна. Але тут є інший аспект — політичний, і Путін явно робить усе, щоб не оголосити мобілізацію. Може, не стільки оголосити, бо вона формально ще діє, але не посилювати і не набрати до лав додаткових 100-200 тисяч людей.
Путін цього явно боїться. Про це свідчать так звані "падйомниє", що постійно зростають, тобто одноразові виплати, що спонукають людей підписувати контракт з армією, які вже досягають двох мільйонів рублів. Отже, тут, з одного боку, ми маємо військовий фактор, який базується на певних розрахунках, певній логіці поля бою, театру та військових дій, а з іншого боку, маємо диктатора і політичний фактор, що є ірраціональним.
Питання в тому, яка сторона переважить, яка сторона цієї медалі виявиться важливішою. Важко судити. Мені здається, поки що логіка показує, що він скоріше уникне цієї мобілізації.
Були чутки, що путін може оголосити мобілізацію наприкінці весни, десь у травні-червні. Спочатку йшлося про квітень-травень після псевдовиборів, потім про травень-червень після інавгурації псевдопрезидента.
Ми не визнаємо дійсність цього вибору, але ні тоді, ні тоді він не зважився на це. Важко сказати. Багато залежить і від втрат, і багато залежить від наслідків наступальних дій російської армії в Україні.
Тут є кілька змінних, кілька невідомих. На мою думку, дуже важко передбачити, у якому напрямку все піде. Ще раз підкреслюю, що цей політичний, ірраціональний елемент тут дуже важливий і він трохи вислизає з аналітичної оцінки».
Президент України під час свого візиту до США заявив, що цієї осені вирішується, що буде далі у цій війні. Що він мав на увазі? Чи вибори в США, котрі, безумовно, вплинуть на долю цієї війни? Чи, можливо, західні держави нарешті дозволять вільно використовувати його далекобійну зброю на території рф? Хоча експерти кажуть, що це вже нічого не змінить, позаяк росіяни вже давно все попересували далеко вглиб своєї території. А можливо, це буде спроба змусити Україну до якихось мирних перемовин із росією? Чого нам очікувати у військовому та політичному сенсах цього чергового осіннього етапу цієї війни?
«Президентські вибори в США, безсумнівно, дуже важлива подія. Вони матимуть значний вплив на хід війни. Хоча мені неприємно це говорити, але у мене складається враження, що президент Зеленський намагається перекласти частину відповідальності за долю війни на Захід. І робить усе, щоб уникнути відповідальності.
Доля війни вирішуватиметься не десь у кабінетах у Вашингтоні, Берліні чи Парижі, а вирішуватиметься на полях битв на Донбасі, на Харківщині, на Курщині. Наразі після розблокування американської допомоги цієї весни, після запуску координованого Чехією пакету боєприпасів, головна проблема української армії на даний момент, тобто літо-осінь 2024 року, — це люди. І тут українська влада не виконує своїх основних завдань.
Президент не виконує свого конституційного обов'язку щодо забезпечення мобілізації. Президент Зеленський де-факто саботує мобілізацію в Україні, і я маю багато друзів в українській армії, підтримую з ними зв’язок, і вони кажуть, що загалом найбільша проблема — це брак людей на даний момент.
І тут ані Дональд Трамп, ані Камала Гарріс, ані Дональд Туск не в змозі забезпечити українську армію молодими фізично підготовленими людьми.
Кілька днів тому у нас був гучний виступ Сергія Гнезділова, солдата, теж українського журналіста, досить відомого у військових колах, який заявив, що покидає частину, оголошуючи себе дезертиром, і це був його акт протесту проти політики уряду, відсутність термінів демобілізації, зростання корупції і т. д. і т. п. Зеленський, на мою думку, робить ось що: з одного боку, він, безсумнівно, хоче отримати допомогу від США, якісь гарантії безпеки, кращу стартову позицію для переговорів з росією, але в той же час Зеленський явно робить усе, щоб не мобілізувати велику кількість людей, особливо молоді, і щоб війна торкалася якомога меншої частини українського суспільства, щоб він міг просто зберегти свою суспільну популярність з огляду на наступні вибори.
А тому я б також більше зосередився на оцінці, пам’ятаючи, що ситуація в США важлива, що американська допомога важлива, але ключ до перемоги чи ключ до відсічі російській агресії лежить в Україні, а не за кордоном. Західна допомога має вирішальне значення, але лише західною допомогою цю війну не виграти.
Щодо дозволу на використання ракет ATACMS, звичайно, Сполучені Штати, на мій погляд, мають на це погодитися, загроза ескалації — це смішно, говорити про це — смішно. Це також ставить Сполучені Штати під загрозу втрати престижу. Було б добре, якби в українців була можливість використовувати ATACMS на території рф, але тут немає "wunderwaffe", і я думаю, що в такому стратегічному масштабі застосування цих ракет кардинально ситуацію не змінило б. Останні атаки російських безпілотників на склади боєприпасів показують, що українці чудово обходяться без ATACMS, і нам здається, що ми також недооцінюємо потенціал, який є в самій Україні, але який недостатньо мобілізований владою у Києві. Я говорю і про людський, і про технічний потенціал».
Тарас Андрухович