Кінець року — час підбивати підсумки. На превеликий жаль, ситуація на полі бою складається не найкраще. Російські окупанти на підступах до Покровська. Чи зараз, наприкінці 2024 року, ми можемо сказати, що російська стратегія є якоюсь мірою успішною? Що ми бачимо? Давайте послухаємо, як ситуацію оцінює Збіґнєв Парафянович:
— Тут нема однозначної відповіді. Не думаю, що росіяни досягли однозначного успіху. На Донбасі вони, звичайно, наступають швидше, ніж у 2023 році, але досі це не можна назвати «експресом», що несеться Донбасом.
Крім того, український фронт не можна розглядати окремо від ширшої російської політики у світі, тобто втрати впливу в Сирії чи діяльністю, наприклад, української розвідки в Африці, на південь від Сахари, у таких країнах, як Буркіна-Фасо, Малі або Судан. Там Головне управління розвідки Міністерства оборони України просто допомагає повстанцям, які жодним чином не пов’язані з росіянами чи приватними військовими компаніями, позбуватися російського впливу. Ослаблення росіян у Сирії також означає послаблення Ірану, який озброює росію. Це також має очевидний вплив на війну в Україні.
Також не варто забувати про нещодавнє вбивство Кирилова, яке також свідчить про те, що українці все ще мають можливість вести нерегулярні операції проти росіян, у сенсі цілеспрямованих вбивств, тобто ліквідації людей, які або пов’язані з армією, або з режимом. Це не перше вбивство. У листопаді також в Криму, у Севастополі був вбитий керівник штабу 41-ї бригади ракетних кораблів та катерів Чорноморського флоту росії. Сергія Євсюкова вбили в Донецьку. Це ексначальник Оленівської колонії, в якій тримали азовців. Ці можливості в українців ще є. Правда, вони втрачають територію в Курській області, що дуже невигідно з точки зору можливих переговорів з росіянами.
Інша справа, що росіяни, просуваючись на Донбасі, також несуть величезні людські, матеріальні втрати, втрачають техніку. Тож без втрат не обходиться. Україна втрачає територію, але я б не сказав, що це дуже яскрава й однозначна перемога росії.
Генерал Кіт Келлог відвідає Київ та кілька інших європейських столиць на початку січня. Але він не має наміру відвідувати Москву. Чи це добра новина для України? Збіґнєв Парафянович:
— Келлог справді є певною надією. Поки що він також говорить речі, які доводять, що він ще не читав документи, які надходять зсередини американської держави, тому що, наприклад, він говорить про ситуацію в Україні не так, як Блінкен.
Келлог — колишній військовослужбовець 82-ї повітряно-десантної дивізії армії США, яка є експедиційною. Він був високопоставленим офіцером у Командуванні спеціальних операцій НАТО зі штаб-квартирою в Брюсселі. Він знає реальність російської політики, плани росії, її стратегію. Той факт, що він не їде до росії як посланник Трампа, а їде до Києва, є доказом того, що американці не хочуть виводити росіян з дипломатичної ізоляції. Це якийсь позитивний сигнал.
Побачимо, в якому напрямі піде політика. Вона не обов’язково має бути провальною, тому що, коли Трамп увійде до Білого дому, він матиме змогу ознайомитися з документацією про те, як виглядає війна в Україні, і йому просто доведеться покладатися на реальні документи, на реальні знання про цю війну, а не лише на свої ідеї. І Келлог, який є колишнім військовим і людиною, яка знає європейські та натівські реалії, знає українські реалії, є певною надією на те, що ця політика не закінчитися катастрофою для Білого дому.
Відомо, що Келлог має намір відвідати Рим і Париж, до Берліну він не збирається, бо там зараз незрозуміло, з ким говорити, адже зовсім нещодавно у Бундестазі відбулося голосування, на якому канцлер Олаф Шольц не отримав вотуму довіри, а це означає, що у лютому наступного року там відбудуться дострокові парламентські вибори й Німеччина, скоріш за все, матиме нового канцлера. Чи варто очікувати на візит генерала Келлога до Варшави? Чи має Польща амбіції сісти за цей стіл перемовин?
— Так, ці амбіції є. Це очевидно. З наступного року Польща головуватиме в Раді Європейського Союзу. Варшава планує більше акцентувати, перш за все, на зростаючій важливості Європи в пошуку рішень для України. Келлог обов'язково повинен буде зупинятися в Польщі, прямуючи в Україну, тому що чиновники летять в Україну через Польщу. Я також радше очікую, що буде офіційна зустріч з польською стороною, і будуть якісь неофіційні переговори.
Туск нещодавно був у Львові. Візит Зеленського до Варшави очікується в січні. Роль Польщі, особливо як голови Ради ЄС, ймовірно, зростатиме. Тим більше, що Трамп як мантру повторює тезу про те, що участь Європи у закінчені війни в Україні має посилюватися. Неминуче це польське головування підтримає повернення Польщі до активної дипломатичної ролі в українських справах. Ймовірно, це станеться в першій половині наступного року.
У Брюсселі пройшла зустріч лідерів держав-членів Європейського Союзу. Поки ми не маємо подробиць щодо гарантій безпеки для України. Спільнота відкладає обговорення про можливу військову місію, яка б слідкувала за припиненням вогню. Чи у такому разі варто очікувати на кроки окремих держав-членів Євросоюзу, таких як Франція? Думка Збіґнєва Парафяновича:
— Проблема в тому, що Європа досі не подолала бухарестський комплекс, тобто наслідки саміту НАТО в Бухаресті 2008 року. Європа немає сміливості чітко сказати, що єдиним рішенням з точки зору безпеки є членство України в НАТО, а не черговий Будапештський меморандум чи якийсь нічого не значущий папірець. Європа не може наслідувати помилки Меркель у Бухаресті у 2008 році. Гарантії, які будуть надані Україні, не можуть бути порожніми, тому що оголошення про вступ Грузії та України в НАТО в Бухаресті у 2008 році були порожніми, і це закінчилося війною в Грузії та російським вторгненням до Грузії. Також добре, що ті країни, які найбільше зацікавлені в українських справах, координують свою політику, зустрічаються з Рютте і працюють над тим, щоб ці рішення щодо України були амбітним, а не фіктивними.
Однак я не думаю, що Європа готова визнати, що єдиною розумною гарантією для України є членство в НАТО. Ці розбіжності надто сильні, в тому сенсі, що надто багато країн не хочуть, щоб Україна була в НАТО. Я говорю не лише про Угорщину чи Словаччину, а й про Бельгію, Словенію, Іспанію, Кіпр, наприклад, і про малопомітні країни, які дуже неохоче допускають ідею членства України в НАТО. Ми можемо лише сподіватися, що країни, які підходять до цього питання з більшим ентузіазмом, такі як Польща, країни Балтії чи нові члени НАТО: Швеція чи Фінляндія, зможуть пролобіювати якісь реальні гарантії для України. Як я розумію, ці зустрічі з Рютте, які президент Дуда назвав мозковим штурмом, мають підготувати певні концепції того, як могла б завершитися війна, цей етап війни в Україні.
Як я вже сказав, я повністю підтримую тезу Квасьнєвського. Нещодавно в інтерв’ю, яке я в нього брав, він сказав, що для України просто немає справжніх гарантій безпеки, крім повноправного членства в НАТО. Однак це також обов’язково передбачало б непряму згоду Зеленського втратити те, що до цього часу захопили росіяни. Тому що НАТО не буде воювати за Донбас чи Запоріжжя. Це теж треба розуміти. Дуже багато країн просто не хочуть сваритися з росією через Запоріжжя і Донбас. Однак ця угода про повноправне членство в НАТО в обмін на неявну втрату окупованих росією територій, на мій погляд, була б варто цього.
Нещодавно майбутній президент США Дональд Трамп заявив, що намагається зупинити цю жахливу війну в Україні. Він також сказав, що його команда вже зробила певні кроки у цьому напрямі. Що ви можете сказати з того, що ми бачимо і чуємо в ЗМІ, що зараз робить Трамп, щоб якомога швидше закінчити війну? Очевидно, що ми більше не говоримо про 24 години.
— По-перше, Трамп робить помилку, повторюючи російську пропаганду щодо України. Він іноді говорить те саме, що й Небензя, посол росії в ООН. Він говорить про прийняття фактів на землі — так можна скоротити цю тезу Трампа. Небензя знову і знову повторює, що росія готова розмовляти з тими, хто приймає реальність, тобто територіальні втрати України. Трамп говорить те саме. Це погано, що перед тим, як ви сідаєте за стіл переговорів, ви фактично приймаєте позицію протилежної сторони, в цьому випадку росіян. Це поганий знак. Я теж не вірю в план Трампа. Його немає. Є певні тези на тему ситуації в Україні, але концепція, яка б закріпила українську позицію після можливого перемир’я, неузгоджена. Я боюся, що те, що ми називаємо планом Трампа, насправді закінчиться Мінськом-3, який є дуже невигідною для України угодою. Однак у мене таке враження, що на Заході це добре знають. Я б тут погодився з колишнім президентом Польщі Алєксандром Квасьнєвським, що на Заході прекрасно розуміють, що єдиною гарантією безпеки для України є повноправне членство в НАТО, а не чергові Будапештські меморандуми чи будь-які спроби заморозити цей конфлікт на основі угоди, схожої на мінську. На жаль, мене також непокоять і заяви Трампа, наприклад, про крилаті ракети чи ATACMS для українців. На заяви про те, що українцям не можна давати бити по території Курської, Ростовської чи Брянської областей, безумовно, звертають увагу в росії. Це може свідчити про досить невигідну політику для України.
З іншого боку, коли ми говоримо про Трампа, то є певна надія. Трамп як самозакоханий егоїст може бути просто принижений путіним, і це може змінити погляд Трампа на війну в Україні й, так би мовити, змусити його озброїти Київ набагато більше, ніж це робили демократи. Щобільше, коли йдеться про війну в Україні, закінчення повноважень демократів у Білому домі також було ознаменоване подальшими військовими планами щодо України. Зараз, за оцінками, Байден під кінець свого терміну забезпечив Україну постачаннями зброї, які дозволять їй продовжувати бойові дії з такою ж інтенсивністю ще рік, а це довго. Насправді за цей час може багато чого змінитися, як це сталося в Сирії. Багато різноманітних російських проєктів у світі ще можуть посипатися протягом 2025 року.
Я теж не великий ентузіаст тези про те, що скоро буде якесь заморожування конфлікту чи перемир'я. Я можу навести тут два приклади, які цьому суперечать. Перше — це остання заява Залужного для «Укрінформу». Він сказав, що фактично можна говорити про 2027 рік як про прорив на фронті. Друге — це, наприклад, звіти, які були опубліковані після цьогорічної Ялтинської європейської стратегії в Києві. Вони теж окреслюють перспективу війни до 2030 року. Це аргументи, які свідчать про те, що є також інший погляд на те, що може статися на українському фронті. Найголовніше, щоб республіканці не припинили постачання зброї, боєприпасів і грошей Україні. Це основне. Україна мусить мати, чим захищатися, вона має продовжувати отримувати зброю, і її має бути дуже багато. Друге — Європа також має посилити свої зусилля, спрямовані на постачання зброї в Україну, тому що це умова для того, щоб Україна не закінчила цей раунд зіткнень з росією з дуже несприятливим результатом.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.
Дар'я Юр'єва та Олексій Бурлаков