Українські військові, які під час відбиття російської агресії перебувають на передовій лінії вогню або беруть активну участь в інших бойових діях, зазнають значних стресів і змін стану свідомості, що вимагає їхньої адаптації перед поверненням до цивільного життя. Про це розповіли військові психологи, які надають допомогу українським воїнам, вимушеним переселенцям та родинам загиблих на війні. Опитані психологи переконані, що держава має негайно впровадити цілу низку програм реабілітації та адаптації учасників бойових дій та інших категорій потерпілих від розв’язаної проти України Росією неспровокованої війни із тим, аби підтримати психічне здоров’я українського суспільства і солідарність нації після завершення воєнного конфлікту.
Виконання конституційного обов’язку із захисту своєї країни вимагає від цивільної людини, яка прибуває в зону бойових дій опанувати навички виживання під вогнем противника і докорінно змінює психологію бійця, стверджує військовий психолог Максим Денисенко. Він сам був безпосереднім учасником війни з відбиття російської агресії проти України і півтора роки провів на передовій лінії вогню. А тепер допомагає своїм військовим побратимам долати психічні проблеми, що невідворотно виникають в умовах надзвичайного стресу під ворожим вогнем. За цих умов точиться справжня боротьба за виживання кожну хвилину, і людина має засвоювати певні правила, каже Максим, який зараз перебуває на одному з напрямків фронту.
«Першим правилом, яке можна виокремити, це «зупинитися в хаосі». Що це означає? Іде група, наприклад, або вже перебуває на позиції, і щось не так, щось не те, якийсь не той звук, або навпаки, щось почули. І тут важливо зупинитися всім і спостерігати. Дуже уважно спостерігати. І з цього викарбовується певна схема дій», — сказав психолог.
Він зазначив, що після повернення в цивільне життя ця навичка спостереження продовжує працювати, як такі правила перебування на війні, як планування наперед. Максим попередив, що це може виглядати дивним в цивільному житті — завмирання, прислуховування і постійний перебір варіантів. Але військові — це, на його думку, найкращі спостерігачі, а спостереження — основна робота військового.
З іншого боку, близькому оточенню військового, який повертається до цивільного життя, також слід дотримуватись певних правил поведінки, щоби не наразитись на поведінку, яка є життєво важливою для військового, але може видаватися дивною і навіть неприйнятною для членів його родини, чи колег, чи друзів, попередила мати Максима, психологиня Олена Денисенко, яка також має чимало військових пацієнтів та членів їхніх родин, але працює з ними в тилу. За приклад вона навела скаргу однієї з дружини військового, яка розповіла, що її чоловік цілий час зашторює вікна, навіть якщо це високий поверх, і за вікном нікого не може бути. Максим Денисенко пояснив це звичкою військових до маскування та світломаскування. Але застеріг, що деякі звички та рефлекси, що виробляються в екстремальних умовах війни можуть тягнути за собою певний ризик для оточуючих цивільних.
«Для військового дивно, як людина може з-за спини підходити дуже тихо і ніяк себе не позначати. Це може мати певні наслідки, якщо спрацьовує рефлекс. Тому що підкрадається ворог, щоб перерізати горлянку», — застеріг психолог. Перш за все, завдання військового — це виконати бойову задачу і вижити. Тому більшість з них не виявляє бажання говорити на політичні теми. Психолог рекомендує рідним і близьким взагалі забути про політичні свої переконання і просто підтримувати цього військового.
Найбільш критичними виявами інстинктів виживання в бойових умовах є зміни сприйняття оточення і людей в ньому, стверджує Максим Денисенко. За його словами, у військових виробляється механізм перманентної підозри до всіх і всього, який є природним способом зберегти своє життя на фронті.
Доки я не переконався, що це свої — для мене всі вороги! Навіть якщо в нашій формі підходять якісь особи, я все одно буду сприймати їх як ворогів. Навіть у мене були випадки, що я ледве не застрелив, тому що людина йшла там, де взагалі ніхто не мав ходити, і тоді коли я його не чекав. І лише завдяки досвіду мені вдалося не пристрелити його. Хоча все всередині кричало — стріляй!» — зізнався Максим. Цей механізм, ці поведінкові паттерни потім переносяться і на цивільне життя, тому що людина з цим дуже довго живе, додав він.
Навички невпинного спостереження й аналізу оточення, а також підозрілість до всього, що його оточує, робить психіку військового перенапруженою і такою, що вимагає швидкого з’ясування стану довкілля. І це може становити незручність для близьких і рідних вояка, що повернувся з війни. В таких випадках психолог рекомендує оточенню військового проявляти турботу, розуміння і терпіння із тим, аби заспокоїти чоловіка і дати йому запевнення в тому, що він у безпеці.
Прискіплива спостережливість військового природним чином породжує в його свідомості автоматичні реакції на найпростіші побутові звуки та інші шуми, які можуть бути цілком звичними для його оточення і родини. Тому близьким такої людини слід дотримуватися певних правил, щоби не провокувати у військових зайвих реакцій, попередила Олена Денисенко.
«Є таке поняття — флешбеки. Тобто коли в людини психіка спрацьовує на якийсь звук, і в нього йде асоціація з чимось, що було в нього в бою, і він тоді автоматично спрацьовує, вікно може вибивати і так далі», — сказала психологиня. Вона радить виявляти такі звуки і уникати їх в побуті. Бо навіть клацання дитячої іграшки, яке нагадує клацання затвору зброї, може спричинити реакцію військового.
Серед інших подібних реакцій на небезпеку, які кристалізувалися в психіці військового, Олена Денисенко згадала про реакцію на різкий звук, що може нагадувати постріл гармати, після чого військовий може несамохіть впасти на підлогу і повалити на неї свою жінку в намаганні уникнути ураження вибухом, сховати близьку людину. Такі реакції близьким військових слід просто спостерігати і приймати це як нормальну реакцію на ненормальні обставини життя людини під ворожим вогнем. Така людина не є хворою, вона не є жертвою психічного розладу, а просто це її нормальна реакція з виживання, що закарбувалася в його свідомості і тепер виникає автоматично, застерегла психологиня. Поводження з такими людьми вимагає лагідного ставлення, великої поваги та любові, і це неодмінно спричиниться до поступового затухання подібних реакцій, стверджує Олена Денисенко. Але іноді це може забрати роки життя, щоби ці автоматичні реакції змінилися на інші, додала вона.
Чому так? Максим Денисенко, як безпосередній учасник бойових дій в самому пеклі війни пояснює це вкрай напруженим станом психіки людини в цих умовах.
«Коли військовий перебуває на нулі, у нього стан сильного збудження, сприймається дуже багато сенсорної інформації. І в той же момент діє заборона переживати емоції. Тому що емоції вбивають», — розповів психолог. Таким чином ці всі складні, дуже такі комплексні переживання пакуються у свідомості і лише з часом розпаковуються.
З цієї причини робота психолога з тими, хто виходить із зони бойових дій, необхідна всім, хто там був, вважає Максим Денисенко. Він застеріг, що навіть якщо військовий не став учасником бойових дій на першій лінії оборони, він все одно наражається на небезпеку і може піддаватися критичним загрозам своєму життю. «Зараз «сіра» зона дуже широка. Враховуючи, що безпілотники досить глибоко можуть залітати. Друга лінія дуже швидко може стати першою. Тому так, я знаю пілотів, які з боєм виходили, вбивали окупантів», — зазначив він.
Натомість навіть серед тих військових, які не були на передовій лінії вогню також накопичується стрес, що здатний завдати психічних травм, зазначила Олена Денисенко. Вона в своїй практиці не раз зустрічала людей, які мали тяжкі емоційні проблеми через свою причетність до бойових дій на відстані. «Є два класичних види стресу. Є стрес, який пов'язаний з життям. Коли є пряма загроза життю, отак як на «нулі». І цей стрес, якщо він ще й накопичується, це стрес виживання. А є стрес, який у штабних, хто приймає рішення, хто керує. Там інший стрес. Стрес відповідальності. Більш логічний й емоційний стрес»,—поділилася вона своїми спостереженнями.
Такі види стресу по-різному діють в тілі людини і вимагають різних методів виведення людини з цього стану. «Дуже потрібно в сім'ї чи на роботі, в колективі, розуміти, що там всередині того ветерана, того героя. Що ця пружина є, і вона існує. І потрібно дуже лагідно поводитись, тихо розмовляти. Ніколи не заходить зі спини до людини. Є певні речі, котрі потрібно знати», — наполягає Олена Денисенко.
Давати такі знання родинам військових — одна з важливих ділянок роботи військових психологів в Україні. Тут психологам доводиться надавати допомогу не тільки самим військовим, а й тим, хто з ними безпосередньо контактує щодня. «Якщо дитина маленька, менш ніж 10 років, вона не може не кричати, вона не може не бігати, їй не можна так досконало роз'яснити, як себе поводити. І ми завжди працюємо по двох напрямках. По-перше, потрібно всередині своєї родини домовитись про якісь нові правила», — радить Олена Денисенко. Наприклад, заходити в кімнату тільки з попереднього дозволу військового. Але і в тилу в людей накопичується стрес від переживання бомбардувань. А вимушені переселенці потерпають від стресу втрати домівки, роботи і не знають, що буде далі з їхніми дітьми.
Ще один вид накопичення стресу в цивільних з’являється, коли в родині хтось іде на війну. Такі люди часто живуть від однієї звістки від своїх рідних на війні, до іншої. Це означає, що стресу піддається не тільки сам боєць на фронті, а й вся його родина, всі близькі та рідні, розповіла Олена Денисенко.
Максим Денисенко радить торкатися переживань військового, щоби він, почавши розкриватись перед рідними чи близькими, міг розповісти про свій досвід. Адже він може бути надзвичайно цінний і дає можливість воякові вихлюпнути із себе травматичні переживання. При цьому, як застерегла Олена Денисенко, слухачам не варто реагувати на це занадто емоційно.
«Якщо ветеран почав ділитись якоюсь тяжкою історією, важливо не приймати це на себе. Бо тоді вони кажуть — та ні, я не хочу травмувати свою сім'ю, я не хочу травмувати свою жінку, бо це було жахливо! Але це дуже важливо, це називається в психології контейнерування, бо потрібно ніби в контейнер вивантажити всі ці історії», — сказала психологиня.
Українське суспільство потребує величезної роботи з учасниками бойових дій і їхніми родинами, вважають обоє психологів. Адже воєнні події спричинилися до великої кількості стресів у цих людей, а ветерани війни, як зафіксовано у світовій історії, навіть іноді вбивали своїх дітей, коли не встигали вийти зі стану сну чи дрімоти, вбачаючи в них своїх ворогів. «На щастя, це було не в нашій країні», — додав до цього військовий психолог Максим Денисенко.
Олександр Савицький