Росія, попри величезні людські, матеріально-технічні втрати та жорстку санкційну політику західних союзників, уже три з половиною роки веде повномасштабну війну проти України. До того ж, вона представляє все більшу загрозу для самого Заходу і все вказує на те, що у Москві всерйоз розглядають варіант з гібридною чи навіть прямою агресією проти НАТО. Виникає запитання, наскільки далекосяжними є цілі Путіна у цій війні, наскільки стабільний його режим та міцна його воєнна махіна.
Відповіді на ці запитання шукали учасники дискусійної панелі «Модель воєнної мобілізації Росії: стійкість, суспільний вплив і довгострокова життєздатність», яка відбулася у межах XXI Варшавської Східноєвропейської конференції.
Організатором конференції є Центр Східноєвропейських досліджень Варшавського університету у співпраці з Осередком східних досліджень, Центром Мєрошевського та Польським інститутом міжнародних справ. Польське радіо для закордону є медіапартнером цього заходу.
Професор Сєргєй Мєдвєдєв з Карлового університету у Празі вважає, що, з одного боку, війна для Путіна є метою самою в собі, але, з іншого боку, метою Кремля є руйнування нинішнього світового правопорядку:
«На початку були оголошені "денацифікація" та "демілітаризація" України. Були плани захоплення Києва, Одеси, створення сухопутного коридору з Маріуполя через Одесу до Придністров’я. Можливо, йшлося про повне знищення України чи встановлення маріонеткового уряду. Після провалу цих планів у 2022 році цілі змінилися: поступове просування на сході України, захоплення Донецької і Луганської області, дестабілізація НАТО, імітація мирних переговорів у Стамбулі, потенційні угоди з адміністрацією Трампа. Усе це — лише складові великого задуму, в якому війна стала способом існування. Йдеться про перманентний стан війни, в який Путіну вдалося занурити світову систему. Навіть якщо ми поки що уникаємо терміну "Третя світова війна", але це глобальний конфлікт у всіх значення цього слово».
Політолог бачить паралелі між амбіціями ІІІ Рейху та РФ. Він каже, що Путін, як колись Гітлер, прагне переосмислити глобальний устрій, створити нову систему, де Росія посяде «гідніше» місце. Росія перетворила війну, яку вона веде проти України і колективного Заходу, в самодостатню систему і адаптувала до неї свою економіку:
«Навіть якби Путін захотів її зупинити, це було б складно — надто велика інерція цього розігнаного локомотиву, занадто багато людей наживається на цій системі. Увесь ланцюг постачання, логістики, фінансів — усе підпорядковано військовим потребам. І ця система, як не дивно, є життєздатною: лише 6% ВВП у 2025 році йде на війну — і цього достатньо, щоб підтримувати режим. Отже, це війна не лише проти України. Це — війна проти сучасного світу. Війна без кінця. Війна як форма існування держави».
Професор Мєдвєдєв звертає увагу, що в ході війни в Україні Росія виявила нові механізми підтримки, які, ймовірно, спочатку не були закладені в її первинну стратегію. Головний з них — це використання співпраці з незахідними країнами, або такими, що налаштовані проросійськи, але номінально є частиною західної спільноти:
«Росія може покладатися на інструменти, що не контролюються Заходом і не підпадають під його санкції. Йдеться про глобальну торгівлю, продаж російської нафти, закупівлю чутливих матеріалів і технологій — усе це відбувається в обхід західної санкційної системи.
Європейські санкційні пакети — сімнадцятий, вісімнадцятий чи навіть двадцять восьмий — фактично не змінюють ситуацію. Російська нафта продається з націнкою, діє тіньовий флот, а покупці є в усьому світі. Ба більше — російський газ і нафта продовжують надходити в такі країни ЄС, як Словаччина, Угорщина, навіть Чехія, яка лише нещодавно оголосила про відмову від російського газу. Але, коли я заправляю авто в Чехії, усвідомлюю, що ці гроші можуть йти на фінансування війни».
Політолог переконаний, що Росія, попри все, має ще достатній запас міцності задля подальшого продовження війни проти України:
«В Путіна є чимало значних ресурсів, на які він може покластися. У Росії є економічний потенціал, аби продовжувати цю війну ще два, три, а можливо, п’ять років — про це свідчать незалежні економічні оцінки. Режим виснаження є цілком прийнятним для держави. Еліти — покірні й залякані після вбивства Навального, Прігожина, репресій. Населення змирилося з війною, воно її нормалізувало. У Росії війна — норма. Це спосіб життя протягом століть. Навряд чи знайдеться кілька десятиліть у її історії без воєн. Ідея "діди воювали — тепер і ми воюємо" глибоко вкорінена. Росія — це одвічний стан війни зі світом».
Зі всього сказаного політолог робить три висновки, з яких останній є найважливішим:
«Перше: ця війна — не має мети, вона — стан, modus operandi, сенс існування Росії. Путін не може завершити її, бо не може жити без неї. І війна не може просто так скінчитися. Народ звик до життя в режимі надзвичайного стану.
І друге: Росія має ресурси — внутрішні й міжнародні — аби продовжувати війну. Наприклад, лише нещодавно в Чехії виявили, що 110 компаній постачали компоненти для російської військової машини через мережу посередників. Це шокує, але це реальність.
Але найважливіше — головним ресурсом війни є небажання Заходу попрощатися з Путіним. Ця війна не закінчиться, поки Путін у Кремлі, і навіть — поки існує Росія в її нинішній формі».
Зі свого боку, Марія Доманська, аналітик і політолог з Центру східних досліджень у Варшаві, поділяє погляд професора Мєдвєдєва, що Захід мав би набагато активніше використовувати вразливі місця Росії. Вона переконана, що Захід до цього не готовий через безліч страхів, міфів і хибних уявлень про Росію та ймовірні наслідки політичних змін у ній. Доманська теж згідна з тим, що модель війни з Україною є стійкою і російське суспільство освоїлось з війною, але водночас теж звертає на чималі труднощі, з яким зіштовхується сьогодні російська воєнна машина:
«Путін цілком здатен продовжувати її ще принаймні два роки або й більше. Проте економічна ситуація в Росії поступово ускладнюється. Я не стверджую, що в Кремля немає інструментів для її стабілізації, але країна перебуває на межі технічної рецесії.
Існують великі дисбаланси між військовим і цивільним секторами економіки. У цивільному секторі ситуація дуже непроста. Це нікого не турбує у Кремлі, але останній Петербурзький економічний форум чітко засвідчив фрустрацію людей, відповідальних за збереження економічної стабільності. Вони публічно висловлювали незадоволення станом справ, що в умовах, коли в Росії заборонено критикувати політику влади, вже саме по собі є значущим сигналом».
Марія Доманська наголошує, що бюджет Росії зазнає дедалі більших труднощів, але дефіцит ще вдається латати коштом викачування ресурсів із цивільної економіки, підвищення податків, посиленого паразитування путінського режиму на суспільстві. Вона практично переконана, що російське суспільство не повстане проти цього, а держава виявляє велику стійкість. Проте люди в Росії все ж починають усвідомлювати ціну війни і є ряд кризових явищ, які можуть дестабілізувати систему.
«Хоча за даними "Левада-Центру" близько 30% росіян заявляють, що війна жодним чином не впливає на їхнє особисте життя, понад 50% відчувають негативні наслідки.
Що також обнадіює — так це поступове виснаження потенціалу державної "цивільної активності", яку будували довкола війни.
Один із найбільш тривожних аспектів — це те, що робити з людьми, які повертаються з війни. І якщо буде оголошено перемир’я, кількість таких людей стрімко зросте. Це становить серйозну загрозу як для соціального, так і політичного порядку».
На завершення свого виступу аналітик дала ключову рекомендацію Заходу:
«Допомога Україні у військовій сфері має поєднуватися зі спробою спровокувати серйозну економічну кризу в Росії. Це, можливо, не зупинить війну, але значно підвищить її ціну для Кремля. А відтак — створить напругу всередині самої Росії. Така внутрішня напруга змусить Кремль витрачати ресурси — гроші, політичну волю, репресивний апарат — на внутрішнє пригнічення незадоволення, а не на війну.
Тож будь-який ефективний вплив має сенс. Ми не зможемо звести наші витрати — і втрати України — до нуля. Але ми маємо достатній простір, щоб суттєво їх зменшити, як тільки це можливо».
Тим часом Константін Еґґер, оглядач Deutsche Welle у Вільнюсі, підкреслює, що пасивність росіян щодо війни в Україні великою мірою пояснюється тим, що вони вперше в історії живуть настільки добре, що доповнює ще й кремлівська пропаганда. Оглядач каже:
«Режим Путіна не лише існує вже 25 років, але він має надзвичайно витончену пропагандистську машину. Вона працює не лише на страху — йдеться про поєднання репресій та стимулів. Репресії торкаються лише відносно невеликої кількості дуже сміливих людей, яких я глибоко поважаю. А решта — це зваблення, апеляція до базових інстинктів, що діє на більшість.
У споживацькому суспільстві цілком логічно, що родини найманців — чоловіки, брати, бойфренди яких їдуть убивати українців — використовують це для підвищення власного статусу, зокрема й матеріального».
Еґґер зазначає, що він колишній громадянин Росії, виїхав звідти 11 років тому, але досі підтримує зв’язки, зокрема з провінцією. І його вражає глибока моральна деградація росіян:
«Наприклад, жінка, яка розподіляє виплати вдовам загиблих найманців у заможному місті на півдні Росії, розповіла, що 80% з них, коли дізнавалися про смерть свого чоловіка чи брата, перш за все запитували: "Скільки я отримаю?", а не "Коли привезуть тіло?", "Як і де його ховати?". Інша знайома з Республіки Комі каже, що в її місті сформувався цілий прошарок вдів, яким усі заздрять: вони купують квартири, носять шуби тощо.
Отже, ми маємо справу не з тим суспільством, про яке говорять Владімір Кара-Мурза та інші, не з суспільством, паралізованим страхом перед КДБ. Ні, це суспільство, що вбудувалося в систему і навіть отримує з неї зиск. І саме тому не варто очікувати повторення 1917 року. Для цього не існує передумов. Лише катастрофічна військова поразка може втягнути суспільство в дію».
Зі свого боку, Катаріна Волчук, яка є професоркою у галузі східноєвропейської політики в Університеті Бірмінгему, наголошує на нерозумінні більшості західних спеціалістів суті загрози з боку Росії:
«Ми маємо справу з патримоніальним лідером із патримоніальними цілями. Для Путіна головне — нав’язати Україні, сусідам і Заходу норму: є кілька справжніх суверенних держав, решта ж мають лише етикетку суверенітету.
Якщо шукати консенсус у кремлівському підході до постсовєтського простору, то Білорусь — його ідеальна модель: маріонетковий режим, що влаштовує Путіна. І поки Білорусь існує в цьому вигляді — Лукашенко, Путін — вони є втіленням цієї моделі. Росія вимагає, щоб Захід визнав її право визначати кордони інших».
Катаріна Волчук підкреслює, що західні дослідники не приділяють достатньої уваги ролі жорстокості і насильства як методу державного управління Росії і ведення міжнародної політики. Для росіян демонстративне насильство — це не патологія, а інструмент. В них є такий вислів: якщо ти б'єш своїх — тебе боятимуться інші; якщо ти б'єш інших — твої тебе поважатимуть:
«На Заході багато хто вірив, що участь у "Великій вісімці", інтеграція в західний світ важливіші для Кремля, ніж відновлення "спадкових володінь". Але насправді — усе навпаки. Вивчення російської політики щодо Грузії, України та Білорусі відкриває інструментарій гібридної війни, який потім експортується на Захід.
Для багатьох на Заході, особливо тих, хто звик дивитися на Росію крізь призму НАТО і "відносин із Заходом", визнати це — болісно. Звідси й досі поширений наратив, ніби Захід сам спровокував Росію».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник