Війна дедалі виразніше демонструє різницю між двома підходами до ведення бойових дій. У той час, коли Росія продовжує атакувати житлові будинки, цивільну інфраструктуру, лікарні, церкви та об'єкти культури, Україна нарощує так звані «дронові санкції» — системні удари по об'єктах, які безпосередньо забезпечують функціонування російської воєнної машини. У ніч на 18 червня українські безпілотники знову дісталися Московського регіону.
Російська влада традиційно повідомляє про збиття дронів, однак сам факт регулярних атак на тилові райони Росії демонструє: війна, яку Кремль приніс в Україну, дедалі частіше повертається до її джерела. Ціллю українських ударів стають нафтопереробні заводи, склади пального, військові підприємства та логістичні вузли, тобто об'єкти, які забезпечують армію агресора ресурсами для продовження війни. Українські безпілотники вкотре продемонстрували здатність долати одну з найпотужніших систем протиповітряної оборони у світі та досягати цілей у самому серці Росії.
«Це справді вражаючий результат, адже Москва вважається одним із найбільш захищених міст у світі. Попри потужну систему ППО із комплексами С-300, С-400, «Панцир» та мобільними групами, українські дрони безперешкодно досягають цілей. Масована атака перевантажила російську систему протиповітряної оборони, яка просто не змогла впоратися з такою кількістю цілей. Це була дуже показова та успішна операція», — зазначив майор запасу, пілот, військовий експерт та публіцист Міхал Фішер.
Попри демонстративну впевненість Кремля, регулярні удари по об'єктах у глибині Росії створюють не лише військові, а й політичні проблеми для російського керівництва. На думку експерта, найбільша загроза для Володимира Путіна може походити не від суспільства, а зсередини самої владної системи.
«Рано чи пізно кремлівське оточення почне підбивати підсумки 26 років правління Путіна. Росія втратила позиції в Сирії, послабила свій вплив у регіоні, виснажила значну частину військового потенціалу та не досягла стратегічних результатів. Атаки на критичну інфраструктуру всередині Росії лише посилюють невдоволення серед частини російських еліт. Саме внутрішні владні групи можуть стати ключовим фактором майбутніх змін», — вважає експерт.
Українські дронові удари по Москві також змусили по-новому поглянути на можливості новітніх винищувачів F-35, які Польща почала отримувати цього року.
«Це гігантська зміна для польської авіації. Досвід атак українських дронів показав, що навіть сучасна російська ППО має серйозні вразливості. Якщо безпілотники можуть проникати до своїх цілей, то F-35 із його низькою радіолокаційною помітністю матиме великі шанси ефективно діяти проти російських систем протиповітряної оборони. Саме ця характеристика сьогодні викликає в мене значно більший оптимізм, ніж раніше», — пояснив Міхал Фішер.
Окрім малопомітності для радарів, експерт звертає увагу ще на одну ключову перевагу F-35. Йдеться не лише про бойовий літак, а фактично про високотехнологічний центр збору, аналізу та передачі інформації.
«F-35 оснащений сучасними системами розвідки, спостереження та радіоелектронної боротьби. Його бортовий комп'ютер об'єднує дані з різних джерел і формує цілісну картину поля бою в режимі реального часу. Фактично літак бачить, аналізує та одразу передає інформацію командуванню. Саме тому його часто називають повітряним командним пунктом», — зазначив колишній пілот.
Одним із питань, яке останнім часом активно обговорюється у польсько-українських відносинах, залишається можливе передання Україні решти польських винищувачів МіГ-29. У Варшаві дедалі частіше наголошують, що це питання варто розглядати в ширшому контексті військово-технологічної співпраці. Насамперед ідеться про українські безпілотні технології, які за роки повномасштабної війни пройшли перевірку реальним боєм і сьогодні викликають значний інтерес у польської оборонної промисловості.
«Польща дуже зацікавлена в українських технологіях безпілотних систем, оскільки вони пройшли випробування реальною війною. Компроміс щодо МіГ-29 може бути знайдений у форматі взаємовигідної співпраці, зокрема через обмін технологіями та спільне виробництво дронів. Головне — вести діалог і шукати рішення, а не загострювати суперечки. Від відсутності домовленостей програють обидві сторони», — підсумував Міхал Фішер.
Отже, українські дронові удари по російській військовій інфраструктурі дедалі більше впливають не лише на перебіг бойових дій, а й на безпекову ситуацію в усьому регіоні. Водночас Польща розпочинає новий етап модернізації своїх Збройних сил із надходженням винищувачів F-35 та шукає нові формати оборонної співпраці з Україною, зокрема у сфері безпілотних технологій.
Утім, війна змінює не лише тактику ведення бойових дій, а й саму модель міжнародної військової підтримки України. На зміну логіці постачання готового озброєння поступово приходить підхід, який передбачає передачу технологій та розвиток власного оборонного виробництва. Саме про це заговорили лідери країн G7, які вперше заявили про готовність розглянути можливість надання Україні ліцензій на виробництво окремих видів сучасного західного озброєння.
Йдеться про можливі ліцензії від провідних оборонних компаній США та Європи, зокрема виробників систем Patriot, ракет-перехоплювачів PAC-3, а також європейських систем ППО типу Aster. Якщо раніше Київ переважно отримував озброєння від партнерів, то тепер може йтися про зовсім іншу модель співпраці — інтеграцію України до європейського та західного оборонно-промислового простору. Втім, поки що це лише політичний сигнал: без конкретних рішень, термінів і визначених виробників.
«Якщо ми говоримо про можливість виробництва антибалістичних ракет PAC-3 до комплексів Patriot, маємо розуміти, що на сьогодні лише одна країна у світі має таку ліцензію – і це Японія. Якщо говорити саме про PAC-3, то лише півтора року тому Японія отримала право виробляти ці ракети. При цьому обсяг її виробництва становить лише кілька десятків одиниць на рік. Загалом у світі щороку випускають близько 700 ракет PAC-3», — розповідає експерт із питань авіаційного ринку, кандидат технічних наук в галузі безпілотних технологій Богдан Долінце.
Він наголосив, що передача ліцензії є складним багаторівневим процесом. Насамперед необхідне політичне рішення та погодження регуляторних органів США і України щодо трансферу технологій.
«Якщо говорити про можливість виробництва за ліцензією, то тут є кілька важливих складових. Перша – політична, адже виробник має подати запит до регулюючих органів своєї країни. Після цього регулятори США та України мають погодити питання трансферу технологій. Лише тоді може бути ухвалене відповідне рішення», – пояснив експерт.
Водночас важливим є й економічний аспект, оскільки ліцензія надається не державою, а приватним американським виробником, який має бути зацікавлений у такій співпраці. Крім того, Україна повинна визначити підприємство або юридичну особу, яка стане отримувачем ліцензії та відповідатиме встановленим вимогам.
Окрему увагу приділятимуть перевірці виробничих можливостей українського підприємства та системі захисту технологій від можливого витоку. Йдеться як про технічну документацію, так і про окремі компоненти, які не повинні потрапити до третіх сторін.
«Має бути зрозуміло, хто саме з боку України стане отримувачем цієї ліцензії.. Крім того, навіть у разі отримання ліцензії виробництво залежатиме від американських та інших постачальників компонентів для Patriot», — підсумував Богдан Долінце.
Україна може зіткнутися зі значними труднощами під час визначення компанії, яка потенційно могла б отримати ліцензію на виробництво, приміром, антибалістичних ракет PAC-3 для зенітно-ракетних комплексів Patriot. Одним із головних викликів стане проходження суворих міжнародних перевірок та підтвердження необхідних виробничих компетенцій.
Про це розповів експерт, коментуючи перспективи організації такого виробництва в Україні. За його словами, новим компаніям буде надзвичайно складно претендувати на отримання подібних ліцензій через відсутність досвіду роботи в оборонній сфері та на міжнародних ринках озброєнь.
«Комплаєнс-перевірка таких компаній є дуже серйозною та складною. Коли ми говоримо про нові компанії, то їм достатньо складно отримати такі ліцензії без історії роботи з відповідними технологіями та досвіду діяльності на міжнародних ринках озброєнь. Хоча ми бачимо, що певні прецеденти у світі є, але це радше виняток, ніж поширена практика», – зазначив експерт.
Водночас одним із можливих рішень може стати створення спільного українсько-американського підприємства. Подібний формат співпраці вже застосовується в Україні після 2022 року, зокрема у сфері обслуговування та ремонту західної військової техніки.
Крім того, претендувати на роль отримувача ліцензії можуть і великі державні оборонні підприємства, які вже мають відповідний досвід роботи на міжнародному ринку озброєнь.
«Не виключено, що може бути створена спільна українсько-американська компанія, яка отримає цю ліцензію, а США, контролюючи її діяльність, зможуть забезпечувати дотримання всіх встановлених вимог. Іншим варіантом може стати одна з великих державних компаній оборонного сектору, яка вже має відповідний досвід роботи на ринку озброєнь. Якщо говорити саме про українську сторону, то сьогодні чи не єдиною структурою з необхідними компетенціями є "Українська оборонна промисловість", створена на базі колишнього "УкрОборонПрому ", яка могла б організувати цей процес», — зазначає Богдан Долінце.
За його словами, незалежно від обраної моделі реалізація такого проєкту потребуватиме не лише політичної підтримки, а й високого рівня довіри з боку міжнародних партнерів та готовності України забезпечити всі вимоги щодо захисту технологій.
Матеріал можна прослухати у прикріпленому аудіофайлі.
Вікторія Машталер/Тарас Андрухович