Олександра Російкіна: Я займаюся фандрейзингом і благодійними проєктами вже близько 18 років. Це один із фандрейзингових інструментів, який дозволяє привернути увагу до діяльності проєкту й зібрати кошти на його роботу. У цьому випадку ми збираємо гроші на «Мій центр» для дітей українських біженців у Таллінні, який працює в Естонії з літа 2022 року. Він займається підтримкою дітей, сімей із дітьми, а також надає робочі місця українським вихователькам і педагогам. За весь час повномасштабного вторгнення Росії в Україну «Мій центр» живе переважно на донати від людей.
З кожним роком донатів стає все менше, а зацікавлення проблемою падає. Крім того, спрацьовує так звана банерна сліпота, коли люди вже просто не реагують на нові збори. Усі проєкти, які займаються підтримкою України, так чи інакше зараз перебувають у дуже складній ситуації. Перші роки були значно легшими, але тепер така тенденція спостерігається в усьому світі. Я брала участь у зборі коштів на генератори, і навіть на таку важливу потребу було дуже складно зібрати гроші. Попри те, що це абсолютно зрозуміла потреба, коли в лікарнях немає електрики, збирати кошти зараз набагато важче, ніж у перший рік повномасштабної війни.
Складність мого проєкту ще полягає в тому, що я сама є політичною мігранткою з Російської Федерації, тоді як моя діяльність спрямована на підтримку українських біженців. Це завжди викликає нерозуміння з обох боків — і в Росії, і в Україні. Якщо говорити про цей аукціон, то в Росії його неможливо навіть відкрити чи зробити ставку. Тому серед учасників є росіяни, які живуть у різних країнах світу, а також українці. Я бачу, що ставки роблять і безпосередньо з України — люди вказують свої міста у контактних даних, тож українці також активно долучаються до цієї ініціативи.
— Давайте тепер поговоримо про лоти. Без перебільшення, до аукціону долучилися легендарні особистості. Тут і Андрій Макаревич, і «Каста», і «Бі-2» — список дуже довгий. Як вдалося залучити всіх цих людей? Чи складно це було?
Олександра Російкіна: Мій проєкт, як я вже казала, існує з 2022 року. Саме тоді я почала залучати артистів до медійної підтримки центру. Починалося все із «Касти». Причина була дуже проста: коли ми ще жили в Росії до повномасштабної війни, я займалася дітьми-сиротами, мала свою благодійну організацію, і музиканти допомагали мені ще тоді. Тому ми вже були знайомі, і саме вони підтримали нас першими. Ми провели онлайн-збір, і, мабуть, саме з них усе й почалося.
Потім усе відбувалося поступово. Коли вже є підтримка одних відомих людей, можна звертатися до інших. Наприклад, коли я писала гурту «Бі-2», то розповідала, що нас уже підтримала «Каста», і пропонувала зробити щось разом. Так за ці чотири роки практично всі, хто сьогодні бере участь в аукціоні, так чи інакше вже допомагали нашому проєкту. Ми їздили на гастролі з фестивалем «ІНОЙ», у якому брали участь «Каста», «Бі-2», «Порнофільми», Монеточка. Тоді ми проводили офлайн-збори та офлайн-аукціони в Нідерландах і Німеччині. У Нідерландах аукціон проходив просто зі сцени — разом із гостями та всіма, хто прийшов на фестиваль. Тоді вдалося зібрати дуже хороші кошти.
Із нових учасників, яких я залучила вперше, — Андрій Макаревич та Іван Дорн. В обох випадках я була в захваті від того, що вони погодилися. Якщо говорити про Івана, то він узагалі не дуже часто бере участь у таких ініціативах, тому для нас було особливо цінно, що він погодився долучитися до нашого аукціону.
—Російський уряд якимось чином втручається? Намагається завадити? Звертає увагу на такі проєкти?
Олександра Російкіна: На мене досі жодного разу не звернули пильної уваги. Але потенційно все, що я роблю впродовж чотирьох років, загрожує мені довічним ув'язненням у Росії. В Естонії я перебуваю під міжнародним захистом. Поки ситуація в Російській Федерації не зміниться, я сподіваюся, що цей захист мені продовжуватимуть і я зможу далі жити тут.
— Зібрані на аукціоні гроші, кошти — як вони далі використовуватимуться? Як саме вони допоможуть дітям?
Олександра Російкіна: У нас досить велика сума збору — 50 тисяч євро. Це пов'язано з тим, що за весь час існування проєкту ми кілька разів потрапляли у складні кризові ситуації. Я не хотіла закривати проєкт і призупиняти його роботу, завжди трималася до останнього. Навіть коли грошей практично не було, наші виховательки продовжували працювати. Уже неодноразово виникали складнощі з виплатою зарплат. Одного разу нам усе ж довелося призупинити роботу, щоб зібрати кошти, розрахуватися з виховательками й продовжити працювати. І зараз у нас знову така сама ситуація. Роботу центру призупинено, є борги із зарплат перед виховательками, які, я дуже сподіваюся, ми зможемо закрити за допомогою цього аукціону.
Саме тому сума збору така велика. Ми хочемо мати можливість відновити роботу хоча б із липня. Зараз літо, а міські табори в Естонії коштують досить дорого. Переважно українські біженці — це мами з дітьми, і їм дуже складно знайти кошти, щоб дитина була чимось зайнята влітку. Я сама мама й прекрасно розумію, що таке, коли дитина три місяці сидить удома.
Тому мені дуже хотілося б, щоб завдяки цьому збору ми змогли впоратися з нинішньою складною ситуацією і водночас зробити невеликий запас на літо. Відкриватися знову, не маючи можливості хоча б кілька місяців стабільно попрацювати, я більше не готова. Дуже хочеться, щоб цього разу все вдалося.
— Учителі, виховательки, табори… Розкажіть, будь ласка, що загалом являє собою цей центр. Як він працює і з чого складається його діяльність?
Олександра Російкіна: Наш центр… Почну трохи з історії. Коли до Естонії почали прибувати українські біженці, їх було так багато, що людей заселили на великий пором «Ізабель». Раніше він курсував маршрутом Рига — Стокгольм, потім його відправили на ремонт, він стояв у Дубаї, а згодом його перетворили на справжнє місто в місті для українських біженців. За той час, поки вони там перебували, люди мали оформити всі необхідні документи, влаштуватися на роботу й знайти житло, після чого переїхати. Коли ми вперше прийшли туди влітку 2022 року, на поромі перебувало близько 2600 людей. Переважно це були жінки з дітьми та літні люди.
Усі вони пройшли дуже складний шлях: практично всі сиділи в підвалах, пережили окупацію, а потім через Росію, через фільтрацію, дісталися Естонії. Це був дуже важкий досвід. Я не можу до кінця зрозуміти, що вони відчували, але розумію, наскільки складно мамам було одночасно оформлювати документи, вирішувати побутові проблеми й піклуватися про дітей після всього пережитого. Дітям до 12 років не можна було перебувати на поромі без нагляду, тому ми запропонували займатися з ними. Спочатку це була повністю волонтерська історія. Ми провели одну зміну міського табору для дітей, а потім, на прохання батьків, ще одну.
У вересні почалася школа, але тоді ще не всі діти були влаштовані до шкіл і дитячих садків. Батьки попросили нас продовжити роботу, і ми погодилися. Нам виділили місце на кораблі, куди щоранку можна було привозити дітей і залишати їх із нами до вечора. Так наша діяльність перестала бути волонтерською. До нас почали працювати українські виховательки, майже всі вони також жили на цьому поромі. А коли його розформували, ми переїхали в окреме приміщення й продовжили працювати.
Зараз це гурткова діяльність і міські табори українською мовою, які допомагають зберігати українську культуру та мову. Українські діти, не перебуваючи в мовному середовищі, дуже швидко втрачають рідну мову, особливо молодші. Частина дітей, які навіть в Україні не говорили українською мовою, у нас почали нею спілкуватися. Тому що виховательки говорили з ними українською, проводили заняття й читали книжки українською.
Батькам це дуже подобалося, адже для дітей важливо мати можливість перебувати у своєму середовищі. Це ніяк не заважає їхній соціалізації, адже зараз в Естонії триває мовна реформа, і всі школи переходять на естонську мову. Тому в школах і дитячих садках діти навчаються з естономовними виховательками та вчителями, але водночас мають можливість занурюватися в українське середовище й не втрачати мовні навички.
— Чи бачите ви перспективи розвитку цього напрямку? Чи може з часом, через рік-два, він перестати бути потрібним? Наприклад, якщо діти й сім'ї роз'їдуться, а частина людей повернеться додому. Чи є вже такі тенденції? Загалом, що далі?
Олександра Російкіна: Мені дуже хотілося б, щоб війна закінчилася. Ще коли я жила в Росії й працювала з дітьми-сиротами, ми з нашою командою завжди мріяли про те, що одного прекрасного дня прокинемося — і дітей-сиріт більше не буде, нам просто не буде кому допомагати. Тут приблизно така сама ситуація. Мені дуже хотілося б, щоб у всіх людей була можливість повернутися додому. Але зараз багатьом українським біженцям повертатися просто нікуди. Деякі міста перебувають в окупації, хтось втратив житло, у когось більше немає рідних. Загалом ситуація дуже складна.
Мені дуже хотілося б допомогти цим людям зберегти мову й культуру. З психологічної точки зору це дуже важливо. Дітям набагато спокійніше, коли вони мають можливість говорити рідною мовою й відчувати себе ніби вдома. Це дуже терапевтична річ. Звісно, мені хотілося б, щоб проєкт став непотрібним — для мене це було б найкращим варіантом. Але поки що він потрібен. Батьки постійно пишуть мені й запитують, чи будуть у нас міські табори. Я всім даю надію й сама дуже сподіваюся, що хоча б улітку ми попрацюємо. А там уже буде видно.
Олексій Бурлаков