Повномасштабна війна Росії проти України стала геополітичним зламом, який зумовив процес розпаду міжнародного ладу, що сформувався після закінчення Холодної війни. Безпекова ситуація у світі стрімко деградує на очах. Особливо це стосується країн так званого східного флангу НАТО, які перебувають під перманентною загрозою російської агресії. Польські розвідувальні служби, військові та аналітичні центри в один голос з союзницькими структурами стверджують, що ця загроза, попри невдачі росіян на українському фронті, небезпечно зростає. Політика Трампа з її абсолютною непередбачуваністю ще більше поглиблює проблеми.
Польща є членом Альянсу й має гарантії безпеки, передбачені П’ятою статтею Північноатлантичного договору про колективну оборону. На території країни також дислокується понад 10 тисяч американських військових. Проте ніхто не знає, як саме спрацює цей фундаментальний механізм у разі агресії Москви. А досвід невиконаних у годину випробування союзницьких гарантій у вересні 1939 року нависає дамокловим мечем не лише над головами пересічних поляків, а й політиків, військових і експертів.
У цьому контексті дедалі частіше лунають голоси про потребу переглянути ментальні обмеження та шукати вихід у створенні ядерної зброї як найрадикальнішого засобу стримування. Одним із ключових голосів у польському експертному середовищі є Альберт Свідзінський — директор з аналітичних питань осередку Strategy&Future. Його книжка «Наша бомба. Чи Польщі потрібна ядерна стратегія?», що вийшла цього року у «Літературному видавництві», стала не лише одним із бестселерів, а й однією з головних точок тяжіння дискусії на цю тему.
Ця книжка аналізує не стільки технічні аспекти створення ядерної зброї, скільки її роль як інструменту великої політики та державної стратегії. Автор пояснює, як ядерне стримування працює на практиці, чому держави прагнуть отримати власний ядерний потенціал і яким чином навіть країни середнього масштабу можуть пройти шлях до його створення всупереч міжнародному тиску і небажанню своїх потужних союзників.
Альберт Свідзінський в інтерв’ю для програми «Міжнародний (лад)безлад» відповів на низку ключових питань. Зокрема, чи може Польща взагалі володіти ядерною зброєю? Чи це лише нездійсненна мрія? Чи це справді те, що можна реалізувати?
«Це залежить від того, про який саме вимір ми говоримо. Варто пам’ятати, що ядерна зброя — це, по суті, технологія, так само як навіть термоядерна, котра базується на технологіях 60-х років. Засоби її доставки, навіть якщо йдеться про балістичні ракети, також є технологією, яку здатні розробити навіть середні держави.
Ядерну зброю створили такі країни, як Північна Корея, яка небагато що робить успішно, але змогла сформувати сучасний і різноманітний ядерний арсенал. Або, наприклад, Пакистан, який, розпочавши свою програму в 70-х роках, завершив її вже у 80-х. Отже, з технологічного погляду це не є чимось таким, що перевищує можливості рішуче налаштованої держави середньої величини.
Водночас існує ще питання політичної волі, пов’язаних із цим викликів, витрат, які можуть бути нав’язані державам, що прагнуть отримати ядерну зброю, а насамперед — певної сміливості, винахідливості та політичної дієздатності еліт цієї держави. Адже вони мають зробити те, що є табу — порушити його і діяти всупереч тому, що на міжнародній арені загалом вважається прийнятною поведінкою. І це вже значно серйозніша проблема ментального характеру».
Власне, чи готові польські владні еліти до такого рішення? Адже буде відповідна реакція Сполучених Штатів, які категорично проти розширення членів так званого ядерного клубу. Можливо, якась інша країна також має значні напрацювання. США скажуть «ні» і зроблять усе можливе, щоб цього не допустити. Польща може теж стати парією в євросоюзному клубі. Що тоді?
«Дуже прикметно те, що Ви сказали про те, що американці скажуть "ні". Коли хочеш мати ядерну зброю, то ні в кого не питаєш про дозвіл на неї. Якщо елітам певної держави взагалі спадає на думку, що хтось може їм дозволити чи заборонити — тобто що якийсь зовнішній гравець, а не вони самі, може ухвалювати таке рішення — це означає, що вони не готові до такого кроку.
На шлях до створення ядерної зброї держава вступає самостійно. Це самотній шлях, який вона проходить сама, а не за чиєюсь підтримкою.
Польські еліти загалом дуже прив’язані до комфортної епохи "кінця історії", коли відповідальність за їхню безпеку лежала на американцях або НАТО, відповідальність за політичний розвиток, економічне зростання й законодавство Польщі — на Європейському союзі, а їм залишалося керувати лише другорядними питаннями та емоціями виборців, забезпечуючи собі збереження влади або політичних позицій.
Проте цього періоду світової історії — однополярного моменту «кінця історії» — вже немає. Якої форми зрештою набуде міжнародна система, це ще належить з’ясувати.
Наразі світ перебуває у періоді хаосу, коли статус держав, їхні кордони, їхнє місце у міжнародному поділі праці, навіть саме їхнє право бути чи не бути, визначаються кров’ю і залізом, як казав Бісмарк. Саме в такому історичному моменті ми зараз перебуваємо.
Для таких держав, як Польща, якщо вони лише усвідомлять, що старий порядок більше не існує, ядерна зброя стане надзвичайно привабливою можливістю. Те саме, зрештою, стосується й України».
Як це поєднати з членством у НАТО та статусом Варшави як стратегічного союзника Вашингтона на східному фланзі альянсу? Чи можливо це поєднати? Відповідь автора книжки «Наша бомба. Чи Польщі потрібна ядерна стратегія?»:
«Ні, це поєднати неможливо. Неможливо бути формальним союзником Сполучених Штатів, щодо якого США мають офіційні гарантії безпеки, і водночас прагнути створити власну ядерну зброю. У минулому це вдалося окремим державам.
Це вдалося Франції, вдалося Великій Британії. Натомість, по-перше, це був зовсім інший історичний період, коли ще не існувало режиму нерозповсюдження ядерної зброї та норм міжнародного права, які забороняють прагнення до її створення. По-друге, Франція і Велика Британія перебували в іншій політичній та безпековій ситуації. Вони не були на передньому краї потенційного фронту, а тому були менш вразливими до погроз з боку США про можливе залишення їх без підтримки.
Адже коли якийсь союзник Сполучених Штатів прагне отримати ядерну зброю, Вашингтон зазвичай погрожує відмовитися від своїх союзницьких зобов’язань і фактично покинути цього союзника. І після цього такий союзник найчастіше починає поводитися "належним чином". Тому нинішня ситуація не є аналогічною. Поєднати формальний союз зі США із прагненням створити ядерну зброю неможливо».
Проте, додає експерт, можна зробити багато речей, які скорочують шлях до її створення.
«Можна розвивати ядерну фізику, можна створювати звичайні засоби доставки великої дальності, придатні для застосування ядерної зброї — саме над такими системами зараз працює Україна. Можна накопичувати знання й технологічні компетенції. Однак активну програму створення ядерної зброї, тобто такі дії держави, які безпосередньо спрямовані на її розробку, неможливо поєднати з формальним союзом зі Сполученими Штатами.
Водночас варто поставити собі запитання: у який момент формальний союз зі США стає лише порожньою оболонкою і перестає виконувати свою функцію як у сфері стримування, так і щодо виконання союзницьких зобов’язань? На мою думку, цей момент або вже настав, або настане найближчим часом».
Аналітик також дав свою оцінку ідеї європейського nuclear sharing — французької, а можливо, й британської, «ядерної парасольки» для Польщі. Тобто тут мова про те, щоб Польща сама створювала ядерну зброю, але перебувала під захистом французького, а також британського ядерного потенціалу в рамках власне nuclear sharing — механізму спільного використання ядерної зброї в рамках НАТО чи, скажімо, двосторонніх угод.
Теж була якийсь час мова про потребу розміщення на території Польщі американського ядерного компонента. Альберт Свідзінський вкрай критично ставиться до такої формули як фундаментальної можливості для гарантування польської національної безпеки.
«Пам’ятаймо, що нині вже існує натівська модель nuclear sharing, до якої Польща дуже хотіла б приєднатися, але не може. Всі польські прохання про приєднання до програми nuclear sharing американці просто ігнорують. Причина цього доволі проста. Насправді причин є дві.
Формальна причина полягає в тому, що існує Основоположний акт НАТО–Росія 1997 року, який забороняє державам, що вступили до НАТО у 1999 році, як створювати інфраструктуру, в якій могла б зберігатися ядерна зброя, так і розміщувати на своїй території ядерну зброю в межах програми nuclear sharing, а також постійно дислокувати війська НАТО.
На практиці це означає, що Північноатлантичний альянс є союзом двох швидкостей. Є держави, які є повноправними членами НАТО, і є держави другого сорту, яким таких прерогатив не надано.
Що ж до пропозиції, пов’язаної з nuclear sharing, то варто пам’ятати, що в межах цієї моделі все відбувається не так, ніби держава, на території якої розміщується ядерна зброя, має до неї бодай якийсь доступ.
Ця зброя весь час перебуває під виключним контролем американців — аж до того моменту, коли Конгрес Сполучених Штатів визнає, що розпочалася так звана загальна війна (general war). При цьому не існує жодного визначення того, що саме означає ситуація "general war". Це суто політичне рішення.
І це важливо, бо зрештою nuclear sharing, як і загалом гарантії розширеного ядерного стримування – це обіцянка, що одна союзна держава буде готова застосувати ядерну зброю для захисту іншої держави».
Експерт зазначає, що все зводиться до вірогідності виконання обіцянки у разі перспективи війни з іншою ядерною потугою.
«Проблема полягає в тому, що якщо супротивником є ядерна держава, то врешті-решт це зводиться до обіцянки обміняти Париж на Нью-Йорк або Нью-Йорк на Білосток. Це не є переконливою пропозицією.
Звісно, існують способи зробити більш імовірною таку, на перший погляд, неймовірну ситуацію, коли хтось у Вашингтоні вирішить пожертвувати Нью-Йорком задля захисту Варшави. Проте шлях до цього лежить не через холодне, раціональне рішення, ухвалене кимось у Вашингтоні.
Іншими словами, розширене ядерне стримування має фундаментальну проблему — брак довіри до його реальної здійсненності. Якби ми зараз були діловими партнерами або якби у вас був бізнес-партнер, і ви запевняли, що готові пожертвувати власною сім’єю заради захисту цього партнера та його сім’ї — така заява не виглядала б вірогідною. Саме ця проблема недостатньої достовірності стосуватиметься і будь-яких європейських схем на кшталт nuclear sharing».
Співрозмовник програми «Міжнародний(без)лад» наголошує, що російська загроза цілком по іншому сприймається Польщею, і в інший спосіб членами НАТО, які знаходять в іншій безпековій ситуації.
«Для Польщі потенційна війна з Росією має екзистенційний вимір. Можливо, не настільки, як для України, але також надзвичайно серйозний. Тобто, якби Росія напала на Польщу, опинившись у становищі, коли могла б це зробити, наприклад після падіння України, Польща цілком реально могла б побоюватися втрати своєї незалежності.
Натомість Росія — це вже не та загроза, якою був Радянський Союз. Росія не здатна поставити під загрозу суверенітет Німеччини, Франції, Великої Британії чи Іспанії. Тому для цих держав Західної Європи будь-яка війна з Росією є політичною проблемою і проблемою обмеженого масштабу, тоді як для Польщі — ні.
Відповідно, з погляду цих держав, брати на себе ризик того, що заради конфлікту, який не має для них екзистенційного значення, буде поставлене під загрозу їхнє власне існування через переростання цього конфлікту в ядерну війну — це зовсім неприваблива пропозиція».
Завершуючи свій висновок, автор книжки «Наша бомба. Чи Польщі потрібна ядерна стратегія?» додає, що є ще одна вкрай принципова проблема у випадку, коли поляки мали б задовольнитися механізмом спільного використання ядерної зброї в рамках НАТО чи за будь-якою іншою формулою, а не маючи власної ядерної зброї.
«В кінці-кінців, за будь-яких домовленостей на кшталт nuclear sharing неминуче постає питання: хто ухвалює рішення про застосування зброї? Це дуже просте запитання. Якщо ми маємо спільний пістолет, то в кого він зберігається і хто має право ним скористатися? Я переконаний, що зрештою жодна держава не погодиться передати свою ядерну зброю так, щоб інша держава могла використовувати її на власний розсуд. Саме це, на мою думку, і прирікає європейські проєкти nuclear sharing».
Запрошуємо послухати звуковий файл.
Матеріал підготував Назар Олійник