Річниця спротиву в Криму. Дев’ять років окупації півострова, і тільки після повномасштабного вторгнення Росії на материковій частині України українська влада заговорила, не про мирні переговори щодо деокупації, а про повернення Криму військовим шляхом у склад України.
Дев’ять років з дня окупації Криму. Він став першою точкою, куди російські війська вторглися. Саме з півострова почався відлік війни для більшості українців. Двадцятого лютого 2014 року Росія здійснила міжнародний злочин, порушила територіальну цілісність та суверенітет України. Російські війська розпочали окупацію Криму. На півострові з’явилися вантажівки без номерів, так звані зелені чоловічки — озброєні військові без розпізнавальних знаків. 26 лютого 2014 року, під стінами Верховної Ради Криму в Сімферополі розпочався масштабний мітинг. Об 11-ій ранку Меджліс кримськотатарського народу скликав жителів півострова на мітинг проти сепаратизму. Розповідає голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров:
«Інформація, яка була відома мені з чотирнадцятої години. Мені телефонував начальник Головного управління МВС України в Криму і повідомив, що в натовпі знаходяться двоє людей з автоматами Калашникова, і вони не можуть встановити, хто ці люди. Я запитався, що вони, які їхні завдання? Вони сказали, що, скоріше всього, ці люди мають наказ відкрити вогонь, щоби викликати паніку і обурення цього натовпу. Я запитав, у чий бік вони будуть стріляти. На що цей начальник СБУ каже, а тут вже не буде різниці. Тут головне, щоби була паніка, щоб натовп пішов громити Верховну Раду. І я з цією інформацією знаходився до самого завершення цього мітингу. Слава Богу, я не знаю, чи були ці люди, чи ні, але те, що стрільби не було, це для мене було позитивно, бо я боявся, що загинуть люди. Ми не дали можливості проросійським депутатам напряму виконати вказівку Москви, а вказівка для нас тоді була зрозумілою, чіткою. Ми її усвідомлювали так, що Москва очікувала на те, що частина депутатів Верховної Ради Криму абсолютно легального органу влади, якщо вона ухвалить рішення, які відкриють дорогу до Росії, до прямого вторгнення, тобто що вони запросять Росію втрутитися і врятувати нібито від Києва. І таким чином Росія би отримала таку гламурно картинку, якою вона би розмахували перед усім світом. Дивіться, нас попросив представницький орган Криму. Заслуга цих людей, учасників мітингу, в тому, що вони не дали можливості Путіну залучити в одне такій для себе сприятливий механізм. І сесії не відбулося. І тому Путін був змушений перейти на варіант Б. Тобто на очах всього світу, він пішов на дії насильницького, загарбницького характеру, і весь світ побачив, що Росія вторгається військами до української території. Після моєї поїздки на Парламентську асамблею ОБСЄ, яка відбувалася в Баку, це було в кінці червня 2014 року. І на цій Парламентській асамблеї була прийнята дуже жорстка резолюція щодо Росії. Росія тоді ще реагувала на такі резолюції. Коли вже я п'ятого липня разом з іншими членами Меджлісу в'їжджав до Криму, мене не пустили, мене зупинили, там було зачитано мені прокурором так званим Поклонською повторне повідомлення про порушення мною якісь там законів. А потім приїхали представники міграційної служби Росії і виписали мені заборону на п'ять років в'їжджати, як вони написали до Росії. Я взяв цей папірець, загорнув його і сказав, що я їду додому, а не в Росію, і зробив спробу пройти в бік Криму декілька кроків. Але вони мене не те що затримали, переді мною стали військові і співробітник ФСБ сказав, якщо я зроблю ще один крок, вони мене вже просто силою викинуть на Україну, він сказав. Тобто мене не пустили додому».
26 лютого біля Верховної Ради Криму зібралися, за різними оцінками, від 5 до 10 тисяч кримських татар і кримчан, які відстоювали право бути Криму в цілісності з Україною. Спочатку Росія відмовлялася визнавати факт власної військової агресії. Лише 17 квітня 2014 року президент Російської Федерації Владімір Путін вперше публічно визнав, що у подіях у Криму брали участь російські військові. Заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу та народний депутат України Ахтем Чийгоз каже, що ще з перших БТРів та військових, які не мали розпізнавальних знаків, розуміли, хто вони і звідки.
«То ми в такому стані, як кримські татари, знаходились практично всі двадцять п'ять років. Присутність русскава міра вона була постійно. Лобісти русскава міра були постійно, і це дехто з них взяв лінію захисту русскава міра і намагався, чесно кажучи, відпрацьовувати особисте значення в Криму. Називали Крим особливий регіон, називали себе захисниками такої лінії поведінки, як рускій мір, рускій язик, рускі школи. Цих проблем взагалі не було в Криму, але вони на цьому спекулювали і кожного разу перед якимось виборами, або Президента України, або там в Раду Україна, або в Раду Криму. Це дуже мала напругу. Тому ми, розуміючи, що в чотирнадцятому році майданівські процеси, вони в першу чергу будуть впливати в Криму. Ми приймали активну участь, як і раніше, на захист Української держави проти руского міру. Але що буде такі військовий навал в Крим двадцять сьомого, що будуть захоплені всі адміністративні будівлі і аеродроми, і військової частини, так, швидка. Ми ні, думали, тому що все ж таки ми сподівалися на те, що це правоохоронні органи, військової частини, спецпризначенці виконують свою роль. Ми знали, що багато зрадників, і в керівництві цих органів прокуратура МВД. Але те, що отак буде масове зрадництво. Ми теж розуміли, що це природно, але для них. Але все ж таки ми сподівалися, що вони виконують свої обов'язки. Ми завжди. Я кажу двадцять п'ять років це було, скажемо так, регулярно такі процеси в Криму, тому що мєшкавщина того часу дев'яносто п'ятого року теж кримські татари залишилися один на один зі всім русскім міром, пострадянським міром, світом в Криму. І центральна влада Києва ні зовсім розуміла, але тоді ще росіян тоді не готова була, так от вторгнутися в Крим. І коли оця історія з Тузлою не можна було захистити Тузлу, коли у тебе в самому Криму п'ята колона, вона процвітала і дуже ширилася вплив цієї п'ятої колони на місцеву владу на громадянський, так званий маргінальний об'єднання. Обов'язок був силових структур і правоохоронних органів, а далі військових, які були розташовані в Криму. Ми на це розраховували, але цього не сталося, тому що була тотальна зрада. І коли намагання звинуватити ту Майданівську владу, як вони казали, в здачі Криму, це спекуляція, від кого вона йшла, знову таки йшла від таких, як Куніцин, Могильов, які вчора здавали Крим двадцять років, а сьогодні вони намагаються з себе зняти відповідальність».
Наявність російських військових поблизу українських частин, говорило про неминучість зіткнення. Українські військові тим часом були заблоковані окупантами у своїх військових частинах. Деякі з них, включно з майже усім командуванням Військово-морських сил, відразу ж зрадили присязі і перейшли на бік ворога, а частина – залишилися вірними до кінця. Така ж доля була і у телерадіостудії «Бриз», яка належала Міністерству оборони України. Були ті, хто тихо відсиджувався і чекав «рускава міра», каже Аліна Деак головна редакторка телерадіостудії Міністерства Оборони України «Бриз», капітан першого рангу:
«Саме цього дня для нас розпочалася війна. Вночі нас підняли за бойовою тривогою, і ми прибули на місце несення своєї служби. І тоді вже дізналися, що у Крим зайшли російські війська. Всі були збентежені, але всі вже розуміли, що щось може відбуватися, тому що події на Майдані прикували всю нашу увагу. На каналі в той час ніхто не розумів, що відбувається, але ми могли помітити людей, які раділи подіям, що тоді були в Криму і які раділи російським військам і підтримували ту сторону. Це були цивільні люди, які в нас працювали багато років і які проявили себе вже в цей день. До нас теж приходили зелені чоловічки, розказували, як нам буде добре служити в Росії, в Криму. Ми можемо продовжувати свою роботу, але вже в статусі офіцерів російської армії. Ніхто їх не слухав. Зрештою, ми їх просто вигнали. Але люди були різні. Хтось потім обдумував свої слова, передумав, перекрасився, перезамирився і продовжив служити там, в Криму. На той час в Криму в принципі, і в Севастополі безпечно не було. Я пам'ятаю момент — це якраз другий день був після того, як в нас оголосили тривогу. Йшла на службу і перший раз за все моє життя в Криму. За мною повернула голову відеокамера спостереження біля військової прокуратури. Це мене дуже здивувало, і я зрозуміла, що нас всіх ведуть, пасуть, проводять. З того часу за мною постійно ходив якийсь мужичок. Я бачила, що він тримає дистанцію, але він постійно знаходився десь поруч. Я могла знайти його очима, він навіть не ховався. І навіть був такий момент, що прийшлося зайти в магазин біля будинку, перевернути куртку просто по іншому кольору куртки. Він не вирахував, куди я пішла далі. Водили, слідкували і прийшлося просто з дому вивести дітей. Небезпечно було всюди і особливо небезпечно було працювати біля військових частин, тому що кругом цих військових частин збиралися різні люди. Одні люди приносили їжу, воду. Якось намагалися підтримати українських військових моряків, зокрема, передавали радіостанції, рації. Інші люди збирались там для того, щоб кричати Росія, Росія. Дуже багато було оцих яскравих представників так званого руського миру з вибитими зубами, наколками на шиї. Десь вони відсиділися на дачах севастопольських, а потім повилазили, коли був оцей штурм штабу командування ВМС, військових частин. Крім того, був такий випадок, що наші кореспонденти військові. Вони чергували там майже біля кожної військової частини і знімали все, що відбувається там. То поки хлопці знімали події. Місцеве населення порізали нашим хлопцям в машині колеса. Полон росіян це, напевне, найгірше, що можна було собі уявити. Думки були, звичайно, не без цього. Всякі думки були, тому що це був тільки початок і тобі твоя свідомість малює найгірші, найстрашніші картини. Гірше цього тільки. Могли бути російські дитячі будинки для наших дітей. От цього я боялася найбільше».
Поки проросійські депутати Верховної ради Криму просили допомоги і підтримки у Путіна, колони російської техніки з особовим складом вже покинули пункти базування Чорноморського флоту в Севастополі і почали переміщення по всьому Криму. Журналісти телерадіостудії «Бриз» фільмували всі пересування військ Севатополем, і чергували біля військових частин. Згадує журналіст телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз» Данило Оніпко, капітан третього рангу:
«Багато років служили пліч о пліч з військовими моряками Чорноморського флоту. І вони навіть не знали до останнього. Більшість з них, принаймні не знали, як тільки це почалося, їх закрили на казармах. Це були завезені люди, скажімо так. Ми їздили, знімали, як вони намагаються штурмувати штаб ВМС, як вони штурмують інші військові частини, арсенали. Тобто, нас не так багато їздило. Там буквально три чотири людини по колу їздили по всьому Севастополі і околицях. Тому звичайно, шо ми "примількалися" і вже таке враження було, що за тобою спостерігають. І з цими козачками були сутички. Був такий випадок, шо ми знімали як в військкомат вдерлися, там побили вікна, когось побили з воєнкомів. І ми приїхали знімати з моїм оператором Дімою Долговим. Ми приїхали, там показали посвідчення. Ну вони так не дуже зрозуміли, хто це за телебачення. Ми знімаємо собі потім хтось з них так задає питання, ви з якого каналу? І мій оператор так гордо каже, ми з військового телебачення Міністерства оборони України. Я думаю, ну все тут нас десь похоронять. Так виштовхали нас в принципі, не били. Вже з тих пір почалося, що десь там, нас відгороджували. Пам'ятаю, колись з п'ятого каналу вони приїхали знімати штурм штабу ВМС, їх добряче побили ці козачки і машину їм побили і камеру. Було багато сутичок».
До середини дня 26 лютого 2014 року на мітингу біля стін парламенту вже налічувалося від 10 до 20 тисяч проукраїнськи налаштованих жителів Криму і від двох до чотирьох тисяч представників проросійських сил. Їх розділяв кордон міліції. Сесія парламенту мала початися о 15-ій, але її відкриття відкладали через відсутність кворуму. Коли почалися зіткнення депутати почали втікати з парламенту. Після закінченню мітингу на площі, де були проросійські активісти, були виявлені балончики зі сльозогінним газом і металеві прути. Сесія кримського парламенту того дня так і не відбулася. Кримськотатарські та українські активісти змогли на один день відстояти право українського Криму, каже журналістка Ельвін Сеітбуллаєва:
«Про те, що Крим захопили саме військовими, я дізналася двадцять сьомого лютого. Задзвонив телефон і сказали, що Рада міністрів та Верховна Рада Криму захопили військові, озброєні без розпізнавальних знаків. І тоді шефредактор Ліля Буджурова сказала, що всі ми збираємося на роботі і будемо далі думати, як будемо працювати. На той час мене відправили до Ради міністрів. Я висвітлювала саме події, які відбувалися там, а мій колега Шевкет Наматуллаєв поїхав до будівлі Верховної Ради Криму. Рада міністрів була повністю оточена на той час поліцейськими, які потім вже перейшли на бік ворога. Нас туди не пускали. Рада міністрів була повністю запічкана саме військовими. Ми це дізналися трошки пізніше, коли оприлюднили відео, де військові захоплюють Раду міністрів. Чотири сорок тоді було ранку. Це тодішній президент Віктор Янукович пакувати свій валізи. Тікав з Києва в Крим, саме в Севастополь. І саме в той час російські війська вже стали відома, а захопили український півострів. Тоді ввели свої війська, і перший російський прапор підняли саме у військовій частині в Керчі. І вже через три дні в Севастополі пройшов проросійський мітинг, де обрали так званого народного мера громадянина Росії Олексія Чалого. І це був такий перший крок до окупації, до незаконної анексії. На той час і кожен журналіст працював для того, щоб показати російське вторгнення в український Крим, тому що на той час більше уваги було приділено саме Києву. І меншість людей все ж таки звертало увагу те, що відбувалося в Криму. Ми працювали в режимі нон стоп з моїми колегами. У мене був такий випадок, коли анти майданівців, які приймали участь в Києві, вони повернулися їх, мабуть, вони отримали своє, і їх привезли в лікарню Семашко в Сімферополі на лікування. І тоді всі вони були дуже агресивні. І коли ми знімали їх і розпитували, яка там була ситуація, що вони там робили і яка їх мета була в Києві. Тоді один з них почав бити оператора Асана Емінова, і тоді у нас впали камера. Але я скажу, що на той час були і місцеві телеканали. Вони вже були такі проросійські, які просто дивилися як на нас чинят такі, як майданівці, які отримали своє».
Ранок 27 лютого — це і є перший день окупації. Адже в ніч з 26 на 27 лютого розвідувально-диверсійна група спецназу Російської Федерації прибула до Сімферополю та захопила будівлю Верховної Ради та Раду міністрів Криму. У присутності цих військових відбулася сесія парламенту, під час якої уряд Криму було відправлено у відставку. Того ж дня встановили блокпости на Перекопському перешийку та півострові Чонгар, який з'єднує Крим з материковою Україною. Разом з російськими військовими їх охороняли "казаки". Згадує журналіст першого кримськотатарського телеканалу АТР Шевкет Наматуллає:
«Можна сказати, що ніхто не звернув на них увагу. Тому що російські військові завжди знаходились на території Криму. Були військові бази. Вони мали право переміщуватися з одного об'єкту на інший з військової, частина на полігон, тому ніхто увагу не звернув. Знали Янукович двадцятого, двадцять першого після того, як тікав з Києва, прибув до Криму. Ми думали, що вони просто будуть захищати Януковича або якось вивозити. А передчуття такого, що Росія буде окуповувати Крим, ну зовсім не було. І я в один момент хочу згадати, двадцять сьомого лютого я прийшов до будівлі Верховної Ради. Вона вже була захоплена по периметру, була оточена на той момент міліцією, які не пускали нас до будівлі. І я пам'ятаю, що зранку був якийсь спецназ, він був, і я не пам'ятаю, це Альфа була українська або інший спецпідрозділ в повній амуніції, вони готові були штурмувати. Це було в восьмій ранку і десь на пів дев'ятого ці співробітники уже не було їх кудись відкликали. Тому якщо в той час почався штурм Верховної Ради, я думаю, що відбили, і ніякі інші чоловічки на БТРах, на Тиграх, на вертольотах більше не залітали і не заїжджали в Крим, якщо тоді відбили би їх з Верховної Ради. Перешкод було дуже багато. Цей натовп, який зібрався біля Верховної Ради, які підтримували цих так званих зелених чоловічків. Це були "казаки" і місцеві, і привезених з Краснодарського краю, і з інших регіонів Російської Федерації. Вони були дуже настроєні проти нас, тому що знали, що ми телеканал кримськотатарський, і ми не підтримуємо ці дії, які відбуваються в Криму по захопленню Кримського півострова, і дуже агресивно були настроєні проти нас. Декілька разів нападали на мене, на операторів, з якими я працював, забирали камери, пробували їх розбити. Було декілька таких сутичок, починаючи з двадцять сьомого і там до проведення цих званих там референдумів біля будівлі Верховної Ради і було багато провокацій, тому що там були люди напідпитку, які там підходили, пробували там розбити камеру, забрати, там лаялися на нас. Ми підходили до правоохоронців. Це були не якісь там просто солдати, там сержанти або й нижче чин. Це були полковники і полковники. Підходили до них, кажемо, що до нас застосовується сила. Просимо відреагувати. Вони так усміхнулася. Ну і все. Ніякої заяви не приймали, ніяк не реагували. В перші часи вони зовсім не хотіли, щоби телеканал АТР працював і мовив на Кримському півострові, тому що ми показували тоді на весь світ, що відбувається в Криму. Не було ніякого добровільного приєднання там, як вони кажуть, до Російської Федерації насправді. Після окупації Криму на початку дві тисячі п'ятнадцятого року, вони вдерлися на територію телеканалу АТР, почали проводити обшук і на той час шукали відео саме з цього мітингу двадцять шостого лютого дві тисячі чотирнадцятого року, щоби зібрати якісь там докази участі українців, кримських татар, які як би там спричиняли увіччя, так сказати русскому міру, які там зібрався біля Верховної Ради, тому що вони там вигадали справу, що двоє людей померли і за якихось заворушень і винуватцями визнали Ахтема Чийгоза та ряд інших кримських татар. Прийшли на телеканал, щоби знайти ще більше так званих доказів участі кримських татар, українців в побитті цих ватників. Як журналісти висвітлювали всі події, які відбувалися в Криму в реальному часу, показували, що, як,де це відбувається і погроз було дуже багато, а через редакцію передавали мені, що мною там зацікавлені, якісь там казачки передавали, що треба мені замовкнути або там можуть викрасти. Я там може загубитися. Тому ми знаємо випадки, коли багато людей на той час, кожного тижня, в два тижня раз когось викрадали і до сьогоднішнього дня немає жодної звістки про місцеперебування цих людей. Погрози були й до мене, тому перед виїздом це в травні дві тисячі п'ятнадцятого року. Одна із поважних людей в Криму попередила, каже, що був на прийомі в Аксьонова, і той казав, що треба мені передати, що треба замовкнути, почистити Фейсбук, де є багато грубих дописів або будуть якісь проблеми. І я після цього не гаяв часу. Думаю, треба виїжджати, краще бути на волі та приносити більше користі, ніж там сидіти в застінках ФСБ і не знати виживеш там чи не виживеш».
З моменту окупації Росією Крим, з кожним днем все небезпечніше ставало висловлювати свою думку. Переслідування журналістів, волонтерів, в особливо кримських татар. Десятки арештів і затримань лише за останні кілька місяців. Волонтерів найчастіше звинувачують в тероризмі, кримським татарам шиють справи Хізбух Тахрір. Ельмаз Акім - громадянська журналістка, яка почала шлях журналіста у 2018 році, зараз їй у зв'язку з переслідуваннями Кремля довелося покинути Крим. Кожен ранок Ельмаз починається зі спогадів про рідний дім та батьків, які так чекають на її повернення. І продовжує працювати журналістом, аби якомога більше людей світу дізналися про незаконних в'язнів Кремля:
«Коли я вперше побачила в своєму рідному Криму, а саме власне Акмеджите — це кримськотатарською Сімферополь, БТР, вони були з озброєними військовими. І цей день, якщо чесно, глибоко закарбувався в моєї пам'яті. Я дуже добре пам'ятаю цей ранок. Я їхала з батьком на роботу і на нашій дорозі звідкись вистроїлася колона БТРів у великій кількості на них сиділи якісь солдати в зеленій амуніції вони були з автоматами. Хтось в балаклаві, яка закривала лице, а хтось в касках. Я встигла зробити, до речі, декілька кадрів на фото в телефоні. Вони досі зберігаються у мене. Якщо чесно, я не знаю, як пояснити, що я відчувала у мене в той час і в той момент всередині наче щось обірвалося болісно. Це була ненависть, огида і її нерозуміння, як вони потрапили на наш Крим? Ну хто їх взагалі пустив і що вони тут роблять зі зброєю? Пройшов вже місяць, як я вимушена була виїхати і покинути свій рідний Крим, свою Батьківщину. І саме через громадянську діяльність я постійно отримую попередження про недопуск, порушення закону РФ. Це попередження від правоохоронних органів, окупаційної влади. Відбувається це так, що співробітники поліції, прокуратури, центру по протидії екстремізму, дільничні систематично приходять до мене додому на бесіди з цими попередженнями. Це відбувається напередодні таких дат, як вісімнадцятого травня. Це день пам'яті геноциду кримськотатарського народу, і відбувається це перед двадцять шостим червня. Це день прапору кримських татар, перед двадцять четвертим серпня, День Незалежності України. І ви знаєте, останнього часу ці візити стали частішим за останні два тижні, поки я залишалася в Криму, до мене додому двічі приходили з поліції та з центру по протидії екстремізму. Вони сказали, що вони за наказом керівництва перевіряють, чи я дійсно знаходжуся за адресою проживання. Адвокати, правозахисники, мої друзі тоді і наполягали, що мені треба виїжджати з Криму. І коли я вимушена була виїхати з Криму, до мене знову прийшли з поліції. Чому це відбувається? Ну, п'ятеро моїх друзів зараз знаходяться за ґратами. Серед них кримськотатарська журналіст, Асан Ахтемов і його молодший брат, активіст Азіз Ахтемов. Це журналіст, політолог, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял. Це журналістка Ірина Данилович та мій її троюрідний брат Азіз Фейзулаєв. І всі вони були заарештовані в Криму суто по політично мотивованим статтям, а дехто з них зазнав тортур».
Сьогодні на материковій частині України відзначають День Спротиву кримських татар проти російського режиму. На честь цього дня в Києві відбулася українська прем’єра документального фільму «Голос Криму. Наріман Джелял». Наріман Джелялов — перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, політв'язень Кремля. Протягом дев'яти років Джелял залишався чи не єдиним голосом, який інформаційно пов’язував Крим із материковою Україною. За що і був ув'язнений. Адже, як ми знаємо, ті, хто не підтримують ідеологію Кремля — є ворогами, терористами та нацистами.
Марина Ярославська