29 серпня в Україні відзначають День пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Це пам'ятний день, коли вшановують військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, які загинули, відстоюючи незалежність України.
Сьогодні на третій рік повномасштабної війни росії проти України щодня у містах і селах України відбуваються прощання з військовими та цивільними. Вимір пам'яті є частиною українського суспільства, особливо для тих, кого війна торкнулася дуже близько. Але не тільки пам'ять сьогодні є важливою для українців і українок, які продовжують боротися і вірять у перемогу.
До вашої уваги розмова з Ольгою Коновал, відомою тернопільською волонтеркою, громадською діячкою, дружиною Сергія Коновала, військового, який загинув у квітні цього року. Сьогодні вона, зокрема, координує роботу ветеранського хабу «Дім ветерана» у Тернополі, який декілька років тому заснував її чоловік.
— Це сьогодні єдиний у Тернополі ветеранський простір, він називається «Дім ветерана». Започаткував цю ідею і створював цей простір мій чоловік, Сергій Коновал — друг Норд, який загинув 6 квітня. І два з половиною роки, проведених на лінії фронту разом з ним, нам дало дуже багато ідей в тому плані, як це місце потрібно розвивати.
Але, на жаль, склалось так, що сьогодні ці всі ідеї залишилися у мене. Тому сьогодні я очолюю цей простір, розвиваю його в пам'ять про свого чоловіка, в пам'ять про його ідеї. І це, насправді, дуже потужна ідея. Ветеранам, які повертаються, та і військовим, які у відпустках чи на реабілітації, сім'ям, сім'ям загиблих та військовополонених, дуже-дуже потрібен простір, де вони будуть почуватися комфортно, своїми серед своїх. І сьогодні простір досить успішно працює. І ми разом з ним.
З чого він складається? Що тут відбувається? Які справи у ньому можна залагодити? Які цілі він виконує?
— Передусім — це підтримка. Підтримка тих, хто потребує допомоги, хто постраждав в російсько-українській війні. Зараз ми знаходимося у приміщенні лекторію. Це такий основний наш простір. Тут проводяться презентації, зустрічі, перегляди фільмів. Тут будь-хто з військових чи з ветеранів може користуватися технікою, комп'ютером і надрукувати якісь необхідні речі. Також у нас є спортзал. Ми вже маємо тенісний стіл, дитячу кімнату, де, наприклад, сім'ї військових, полонених або загиблих можуть приходити сюди на якісь події і залишати діток. У нас є персонал, який в цей час може дивитися за дітьми. Маємо також склад і бібліотеку. Зараз у нас проводиться ремонт у гардеробній і також створюється кімната для індивідуальних психологічних консультацій.
Як взагалі з’явилася ця ідея? Бо, як мені відомо, то ідея створення такого простору виникла ще до повномасштабної війни. Тоді, коли, можливо, тут, в Тернополі і, взагалі, в Україні, менше говорили про колишніх військових, про тих, хто повернувся з війни.
— Так, Сергій взагалі долучився до подій в Україні з 2014 року. З 2014 по 2016 він був в «Госпітальєрах», а з 2016 вже як військовий. І, власне, подорожуючи Україною, а він дуже багато подорожував і хотів розвивати це місто (Тернопіль — ред.), він побачив, що створюються такі ветеранські простори. І це була його ідея як діючого військового, як ветерана АТО. В колі його спілкування було дуже багато ветеранів, він розумів, що особливо тоді було дуже важко, саме інтеграція і адаптація суспільства. Зараз це на свідомому рівні у нас проходить, а тоді ветерани і учасники бойових дій так не сприймалися. Тому для нього, видно на його прикладі і на прикладі його побратимів, вже було дуже важливо створювати цей простір. І він звернувся з таким запитом до нашої міської ради. І нам надали це приміщення. Це — приміщення міста, яке функціонує по нашому запиту, по нашому договору оренди. І, відповідно, всі разом тоді ми розуміли, як це необхідно. А зараз, коли це тільки входить в тренд, то ми вже працюємо, і ми вже надаємо ті послуги, які інші простори тільки починають надавати.
А якою є ситуація, коли йдеться про звернення по допомогу до такої організації? Я знаю від тих, від колишніх військових, які, наприклад, стали теж психологами, реабілітологами, про те, що все ж таки є якийсь бар'єр. Тобто не завжди людина готова прийти в таке місце, розказати… Як це випливає з Вашого досвіду?
— Звісно, щодня ми працюємо над цим, і щодня ми залучаємо сюди все більше сімей і військових, і ветеранів. І, власне, маємо дуже класні кейси на виїзді. Хтось один, як правило, знаходиться сміливий, який йде, і вони підтягують один одного. Сьогодні на переглядах фільмів, на презентаціях книг ми вже збираємо повні зали. Звісно, це важко, але перший їхній візит сюди завжди, він такий, як в армії, вони вивчають, це як розвідка така. І вони бачать людей, які тут працюють, а в більшості це дівчата, також у нас тут задіяна молодь, яка готується до того, аби захищати Україну. Вони розуміють, що цей простір безпечний, що цей простір живе в контексті для них. І також ми працюємо через сім'ї, тому що дуже багато військових зараз воюють, а сім'ї хочуть підтримки і потребують підтримки не меншої, ніж військові, можливо, навіть інколи більшої. І жінки з дітьми, як правило, ініціативніше відгукуються, приходять на майстер-класи, на арт-терапії. І, відповідно, коли військовий вже приїжджає спочатку у відпустку, а потім демобілізовується і стає ветераном, то жінка вже йому каже про цей простір, вона вже відкриває для нього цей комфортний і безпечний простір, тому вони з радістю приєднуються.
А наскільки важливо теж спілкуватися ветеранам, їхнім родинам із іншими особами, які мають цей досвід безпосередньої участі у війні, і особливо з тими сім'ями, де хтось загинув, наприклад? Яким є таке спілкування, як правило, серед незнайомих людей?
— Насправді, в суспільстві поки що це відбувається дуже важко, і я, наприклад, по своєму досвіду можу розказати, що хлопці буквально з перших декількох речень розуміють дотичний ти чи ні. І коли сьогодні в так званому більш-менш цивільному світі зустрічаються двоє військових чи двоє людей, які дотичні, які мають відношення, чи двоє дружин, чи дружин загиблих, чи ветеранів, чи полонених, вони дуже швидко починають говорити, вони можуть годину говорити, дуже швидко знаходять спільну мову, їм комфортно, легко, тому що тією чи іншою мірою вони переживають одне і теж. І сьогодні я маю дуже багато запитів, наприклад, від батьків військових, що їм не комфортно на роботі, тому що на роботі люди не живуть в контексті і, наприклад, після роботи вони приходять на якісь події сюди і тут вони можуть видихнути. Їм, по суті, навіть не потрібно про своє відчуття розказувати, тому що тут всі в таких відчуттях, всі в таких станах. Єдине, що в нас є важливе правило: ми не поєднуємо, наприклад, терапії, групи для дружин, які чекають, і для дружин, які втратили, тому що це кардинально різні категорії, це дуже важко — важко чекати, ще важче жити з такою великою втратою, і це зовсім інші діалоги, і зовсім інша підтримка. Тому, звісно, ми стараємося певні категорії також розділяти просто для їхньої безпеки, для їхнього комфорту.
А як Ви думаєте, як змінилося взагалі українське суспільство в контексті цієї повномасштабної війни за понад два з половиною роки? Чи можемо ми говорити про якісь певні процеси, які, скажімо, були властиві на початку 2022 року і які якимось чином розвинулися, змінилися?
— Сьогодні я помічаю велику повагу до ветеранів. Наприклад, порівнюючи з 2014—2022 роками, то зараз це кардинально інша історія. І бійці ж самі говорять про це, що сьогодні вони відчувають, що люди їм вдячні, вони відчувають силу бійця, повагу до бійця. Також ми маємо сьогодні суспільство, яке потребує інклюзивності, і про це також дуже важливо говорити, тому що раніше не було розуміння того, наскільки нам потрібні ті самі пандуси, інклюзивні вбиральні… Сьогодні це вже — норма. Ми спілкуємося з багатьма підприємствами, вони всі говорять, що переробляють свої простори, тому що, можливо, буде хтось на кріслі, можливо, будуть працівники з протезами. Всі стараються, суспільство старається адаптуватися, в нас у просторі є також, наприклад, дуже багато літератури про те, як бізнесу адаптуватися до роботи з ветеранами, і це чудово, що люди розуміють, що потрібно рухатись вперед, тому що бачимо, що бійці і всі, хто дотичні, скажімо так, до війни, зробили дуже багато кроків вперед в розвитку, вони зовсім інші. Сьогодні суспільству треба наздоганяти це, і, як на мене, тенденція дуже хороша, тенденція і зі сторони влади, тому що постійно щось проводиться, постійно відбуваються якісь форуми, наприклад, на мої запити всі дуже гарно відгукуються, всі наші очільники, всі структури, навіть фірми… Вони лише чекають ініціатив, тому що, на жаль, не всі люди розуміють потреби, особливо ті, які тут на місці, які працюють тут, і вони не знають, що відбувається, але на будь-який наш запит, вони кажуть, що чудово, ми не знали, що є така потреба, ось ми адаптуємо і переробимо це. Люди відкриті, люди хочуть про це говорити, люди хочуть змінюватися, суспільство хоче змінюватися, єдине, що потрібно — людей, які будуть направляти.
Слухаючи Вас, я розумію, що ідея популяризування певних форм, певних моментів праці із колишніми військовими, з ветеранами, є дуже важливою. Але, з іншого боку, ми теж маємо інший вимір, це — пам'ять. І з Вашої точки зору, наприклад, ця діяльність, якою Ви займаєтеся тут, де ми знаходимося, цей хаб, це є одна із форм пам'яті… Думаю, що це така дуже особиста Ваша місія, попри те, що Ви працюєте з багатьма людьми. Але які ще форми пам'яті сьогодні властиві у час, коли фактично щодня в Тернополі, порівняно невеликому місті, відбуваються похорони військових?
— Так, дійсно, значна міра мого життя сьогодні спрямована на увіковічнення пам'яті — пам'яті, в першу чергу, звісно, про мого чоловіка, і, на жаль, вже понад 40 моїх друзів, яких ми поховали, і взагалі про кожного військового. Ми стараємося бути дотичні до вшанування, до того, як це правильно подавати, як вчити людей вшановувати. Тому що ми маємо дуже багато цікавих історичних постатей, але скільки цікавих постатей ми втратили? Тому що ніхто про них не говорив. І зараз я все більше вивчаю цю тему і розумію, що бути визначною людиною це, напевно, менше, ніж половина. Важливо, щоб були люди, які про тебе розкажуть, про твої вчинки, які будуть продовжувати твою справу. Це насправді дуже важливо. Тому починаємо навіть з мого проекту і моєї ініціативи «Дев'ята година ранку, хвилина мовчання». Я не можу сказати, що це я придумала, тому що дуже багато хто про це говорив вже роками, але, по суті, в якийсь момент я зрозуміла, що кожна людина може щось змінити. І одне моє маленьке відео сьогодні заставило Тернопіль зупинитися, заставило бізнес, владу включитися, тому що ж і влада так само говорить про те, що не було такого запиту. Сьогодні мені дзвонять з інших міст і питаються вже про наш досвід. Це також меморіальні таблички, назви вулиць, це назви скверів і все решта. Але, власне, що цікавого я придумала і що я планую з 1 вересня започаткувати, це іменні стипендії. І я сьогодні не чула, щоб в Тернополі хтось щось таке робив, я буду залучати до цієї ініціативи інші сім'ї, тому що, наприклад, для мого Сергія дуже важливим був розвиток молоді. І я точно знаю, що якби я йому сказала, що в честь нього сьогодні названа вулиця, він би, можливо, посміхнувся. Але коли я би йому сказала, що сьогодні діти будуть отримувати іменні стипендії, які допоможуть їм розвиватися, які допоможуть їм змінювати цей світ, це дійсно потужно. Саме тому в нас є громадська організація «Фонд імені Сергія Коновала». Цей фонд по статутній діяльності видає стипендії дітям і студентам. Через нас будь-яка родина може започаткувати стипендію імені свого героя і підтримувати молодь, військових, створювати будь-які проекти, які вони забажають. Це така цікава можливість увіковічнення пам'яті, тому що, по суті, щомісяця звучить ім'я. І я думаю, що діти, яким допоможуть ці стипендії, будуть згадувати прізвище цієї людини, через яку вони отримують стипендії. Ми також написали дитячу книжку — «Казку про Сергія». Ми зробили це спільно з журналісткою Зоряною Биндас. Я планую знімати фільми. Звісно, це потребує дуже багато ресурсу і не лише фінансового, але ми живемо в такому світі, коли, насправді, можливо, все. Я вважаю, що соцмережі творять дива. І якщо хтось один в цьому світі це зробив, то це може зробити будь-хто. Це для мене така щоранкова мотивація про те, що коли я не вірю в себе, то розумію, що все одно я зможу.
Ви також виготовляєте біжутерію, дрони. Це теж пам'ять про Вашого чоловіка…
— Так. Дрони — це була його мрія. На щастя, він частково застав це виробництво. Він говорив про те, що цю війну ми можемо виграти дронами. І сьогодні ми бачимо, що це дійсно дуже потужна річ, яка не тільки дозволяє нам виграти війну, а й дозволяє врятувати життя наших хлопців. Перше, про що я подумала, а що ж я можу зробити?
Втративши все, можна було просто розбитися на тисячу шматків, лягти, закритися, плакати вдома чи на кладовищі. Але це однозначно не про мій характер, не про мене, не про характер нашої сім'ї і мого чоловіка. І я просто зрозуміла, що він дав мені правильний шлях. Це була його мрія — створення дронів. І, власне, з ним ми ще з Нового року почали робити ці дрони. Але це була така пробна версія. І першу партію він застав. Тоді він вже працював на Донецькому напрямку. І це мене мотивувало створити виробництво, створити бренд, який я назвала на його честь — Nord Drone. Він би точно посміхнувся, якби дізнався про це, але точно би похвалив нас. І сьогодні, думаю, що це найбільше виробництво в нас в області. За чотири місяці ми вже створили 196 FPV-дронів. Це лише ті, якими я займалася, але в нас працює дуже велика команда, вже понад 12 осіб. Наші інженери працюють з іншими підрозділами, тому це вже понад 300 дронів. І це насправді така дуже потужна сума для такого одного маленького, не знаю, угрупування друзів, можна так сказати. Ми передусім підтримуємо бійців Сергія. Він був командиром 2-ї стрілецької роти 67-ї окремої механізованої бригади. У в нас якось так склалося, що Сергій був татом, а я — мамою у хлопців. І, по суті, вони залишились без тата, але ж мама в них залишилася. Ми знаємо, які українські жінки, часто мама може бути і за тата, і за маму, і за всіх. Я не змогла їх ніколи отак просто залишити, тому в першу чергу підтримуємо їх. Мій брат служить також в 225-му окремому штурмовому батальйоні, з ними працюємо. Також я маю велику честь сьогодні працювати з Чеченським батальйоном імені шейха Мансура. Це взагалі добровольці, які працюють без зарплат, без будь-яких посвідчень. Вони просто дуже-дуже потужні та ініціативні, мають свої переконання. З ними ми також працюємо по дронах. Та й взагалі сьогодні наше виробництво дронів показало себе настільки добре, що часто дзвонять підрозділи, я навіть не знаю, хто це, і вони кажуть: «Ми десь там з вашими хлопцями працювали, чи можете нам допомогти?». Тому, відповідно, підтримуємо всіх, тому що насправді ми ж сьогодні всі українці. Думаю, всі, хто нас підтримує, — це всі одна велика команда, і це не тільки наша війна. Насправді, сьогодні ми тут є такою проміжною зоною, але ми розуміємо, куди це може дійти, якщо Україна не втримає цей фронт. Тому мусимо працювати всі разом на одну перемогу.
Я, на жаль, не знала Вашого чоловіка, але у нас є багато спільних знайомих з середовища Пласту, Спілки української молоді. Коли Сергій загинув, то пригадую, що писала до друзів, і вони мені казали, що це була така світла людина… І я вже згодом передивлялася ці сюжети різні, Ваші теж, відео з весілля, спілкувалася з друзями, готуючись теж до цієї розмови. І, власне, в одному із сюжетів я побачила Сергія, який каже, що за кожною людиною, яка загинула, криється історія, і ця людина спокійно могла би сьогодні бути серед нас, проводити час зі своєю родиною, гуляти по цьому гарному місту… Сьогодні, дивлячись на Вас, я бачу дуже сильну людину, але яка має в серці пам'ять, пам'ять про людину, яку дуже кохала…
— На жаль, нам доля подарувала дуже мало часу разом. Ми були разом два роки. Вчора якраз був рік після Сергієвого освідчення, рік, як я сказала «так», але, знаєте, я завжди говорю, що цих два роки були вартістю в тисячі життів. Ми мали щастя і ми мали шанс провести ці два роки разом. Ми були нетиповою сім'єю, тому що я постійно була з ним.
Де би він не був, я була з ним завжди. Він мене дуже багато чому навчив. І для мене це втрата — це не просто втрата свого всесвіту, свого коханого чоловіка… Для мене, в першу чергу, це втрата свого бойового командира. А це зовсім інше. І, напевно, дівчата і хлопці-військові мене зрозуміють, тому що втрата командира — це коли тобі дуже-дуже боляче, але ти сціпив зуби і далі пішов у бій. Тому я не маю права скласти руки… Я завжди вчу наших жінок цьому. Нещодавно про нас сказали «обездолені вдови». Ні, ні в якому разі. Ми маємо гордо нести ім'я дружин військових. Я гордо несу ім'я дружини офіцера. І недаремно у всьому світі всі розуміють статус військового так, і статус офіцера. І він би ніколи не вибрав слабку жінку. Йому важливо було оце підкріплення, оцей надійний тил, який навіть зараз після його загибелі я маю дати йому. Тому що я сьогодні взяла його прізвище і я маю достойно представляти це прізвище в світі. І ніколи в житті я не хочу, щоб мене називали вдовою. Ні! Я і далі є дружиною військового, який віддав своє життя. І тому у всіх титрах, всіх інтерв'ю я прошу писати саме так. А що тримає? Тримають мрії, тримають наші плани спільні. Притому я завжди наголошую, що дуже важливо не втрачати себе. Так, наприклад, Сергій фанатів від велосипедів і було в нас дуже багато планів щодо велопробігів, всіляких проектів.
Але я ж розумію, що я не їжджу так на велосипеді, як він. Тому і в наших мріях я там мала менеджерити ці проекти. Але, на жаль, сьогодні я вже не зможу їх здійснити, тому що на велосипеді немає кому їхати, тому, відповідно, основної складової немає. Але, якщо дрони — це наша мрія спільна, якщо Дім ветерана — це наша спільна мрія, якщо наша патернатна служба, яку я зараз очолюю, — це наша спільна мрія, то, відповідно, я можу це продовжити в пам'ять і я можу бути великим прикладом. І це також мене тримає, тому що кожного ранку я отримую десятки повідомлень від дружин, від сімей різного характеру, але в більшості вони всі про те, що ми чекаємо, ви показуєте приклад. Мені написала моя близька подруга, вона втратила свого найкращого друга рік тому, і вона мені каже: «Олю, ти мені показала нарешті, як це треба переживати. Бо рік я просто плакала на кладовищі і відчувала, що я — безпорадна. В мене забрали, а я ніби не можу нічого у відповідь дати». Вона також почала займатися виробництвом дронів, почала збирати кошти на дрони. Вона каже: «Ти знаєш, коли вони полетіли, я зрозуміла, що я можу постояти за нього, я можу постояти за його рідних, за себе, за свою країну, тому що вони ж воювали не за те, щоб ми здалися». Наші втрати були з 2014 року, і ми розуміли, що ці люди гинуть за нас, і ми маємо продовжувати. Вони не гинуть за те, щоб був кінець, вони гинуть за те, щоб була перемога. Тому сьогодні я працюю за те, щоб була перемога, і навіть якщо так складеться, що я віддам своє життя, то я ввжажаю, що це достойно, і що, дякувати Богу, ми з Сергієм створили такий простір людей і є такі люди поруч, які і мою справу теж продовжать.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль
