Вони не приховують того, що опір російській збройній агресії дається вкрай нелегко і ціною великих жертв. Але всі опитані вояки мають віру в перемогу над агресором і не схильні вірити в мирні угоди, про які останнім часом точиться так багато розмов.
Дослідники російсько-української війни, яка розпочалася ще 2014 року, а 2022 року перейшла у фазу повномасштабної збройної агресії, підрахували, що ця війна не має аналогів на європейському континенті впродовж кількох останніх століть. Адже Перша світова війна тривала чотири роки, Друга світова — шість років, а сьогодні Україна стримує збройну агресію Росії вже 11 років.
40-річний командир кулеметного загону на позивний «Коваль» два роки перебуває в лавах Збройних сил України, куди потрапив за мобілізацією. Спочатку він захищав рідну землю в Луганській області й був учасником воєнної операції Сил оборони України в Курській області Росії. Тепер тримає оборону в східному фронті і каже, що стримування ворожих сил дається українським воїнам нелегко:
- Дуже мало зараз бойових офіцерів ходять на позицію. Я спілкуюся з хлопцями, всі дуже втомилися, всі хочуть перемоги, хоча ми її поки що не бачимо. Три роки це страшна ситуація, тому що люди покинули свої сім'ї й пішли боронити Україну. Зараз не вистачає людей. Я бачу, як навіть нові хлопці виснажені. Це важкий час для кожного з них… Спочатку були на Трампа якісь сподівання, але з розмов із хлопцями я бачу очікування, що будуть переговори, і все буде чесно. Та я щось в це вже не вірю. Думаю, тут треба відстоювати своє. Бачу, що інші хочуть таких умов, що це не добре для України. Хтось хоче за нас все вирішувати, як Україні бути, що треба робити. Тому я вважаю, що треба нам тільки на самих себе розраховувати наші сили, по-іншому ніяк. Треба зробити нашу армію ще сильнішою. І людей, які бояться сюди йти, переконувати, що служба в Збройних силах і захищати країну — це правильно. Дуже багато хлопців, які вже вийшли, були списані чи поранені, вертаються і кажуть дуже багато поганого про ситуацію в державі. В основному про дуже велику корупцію. В армії теж немає нормальної організації, бракує людей. Дуже багато людей приходять, і їх одразу відправляють на передову. Та й що таке навчання впродовж двох місяців? Мені здається, за цей час нереально достатньо навчити бійця. Бракує часу, щоб людина могла пристосовуватися до цієї війни. Треба робити правильну організацію Збройних сил України. Я стараюся не дивитися новини. Я голосував за Зеленського. Є розчарування в його команді. Там немає потрібних людей. Більше розмов, ніж реальних дій. За три роки можна було забезпечити нас і безпілотниками, і снарядами, щоб ми розраховували на свої сили, а не на європейських партнерів, американських партнерів. Зараз іде війна дронів, війна артилерії. Я знаю, що дрони наші волонтери вже роблять, плюс є державне замовлення. Мені здається, дуже багато часу було втрачено. Я вірю в перемогу! Якщо я, як командир, не буду вірити в перемогу, то тоді я не буду командиром. Зараз найголовніше зупинити цю орду. Тому що, як ми бачимо, вона потрошку бере своє. Слід спочатку їх зупинити. А там, коли, я сподіваюся, що так воно і буде, в нас буде більше людей і більше техніки, тоді, може, будемо думати, щоб повертати свої території. В нас зараз там, де ми воюємо, вже немає позицій. Там все спалене. Іноді думаю, що щоб берегти наших бійців, треба більше робити сірих зон, нормальні позиції. Кожен раз, коли ти йдеш на роботу на п'ять діб, ти просто розумієш, що у тебе там жодних укриттів, нічого немає. Ти можеш туди один раз піти і більше не повернутися.
Солдат-стрілець групи спеціального призначення на позивний «Хокеїст» вступив до лав війська з перших днів повномасштабної фази російської війни проти України і не шкодує за свій вибір. Водночас він вкрай засмучений жертвами і втратами, які понесла його країна за час російської збройної агресії:
- Я б з радістю не пам'ятав би і не знав би, що це за дата така. Тому, що як людина, яка попри всі події намагається зберігати здоровий глузд, я б з радістю забув би це все. Але обставини диктують нам правила поводження. Тому мені зараз прикро, дуже прикро і багато жалю, багато емоцій, які заглиблюють в не дуже позитивні міркування і відчуття. Але що ми можемо зробити? Мусимо далі жити. І щось робити, щоб покращити ситуацію. З дитинства моє життя було сповнене більш позитивних моментів. І через те, що у ХХІ столітті, коли здавалося б, люди вже мали переступити сходинку дикунства, я думав що все це вже сталося, але людство виявилося ще дуже молодим. Спершу я не вірив, мені здавалася якоюсь страшною казкою ця війна. І досі я інколи згадую свої емоційні стани, коли я був засмучений, що в наші двері постукала війна. Мій жаль пов'язаний зі всіма тими негативними моментами, які приносить війна. З людськими втратами, втратами матеріальними, з тими емоціями, які людям доводиться переживати. Тому я намагаюся у все це не заглиблюватися. Інколи доводиться все це просто ігнорувати. Так я ще можу не втрачати контроль. Тому обходжу такі думки, просто роблю своє діло, зосереджуюсь саме на справі. Здебільшого, це думки про те, чим все це закінчиться і коли закінчиться. Звичайно ж хочеться, щоб все було позитивно і скінчилось якомога швидше, в на нашу користь і з мінімальними втратами, наскільки це можливо. Але інколи ми не можемо вплинути на обставини. Тому залишається, як то кажуть, під час зливи брати в руки парасольку. Хочеться, щоб кордони наші лишились такими, як до війни. Звичайно ж хочеться повернення втрачених життів людей, але того вже не буде. Багато що вже втрачено… Хочеться закінчення гарячої фази війни. Та я не тримаю фокус уваги на цьому. Як воно буде, ще нікому невідомо. І через це не хочу свої енергетичні ресурси втрачати. Спочатку треба розв’язувати нагальні питання, а потім вже повертатися до тих, які в меншому пріоритеті.
Як і більшість військових, «Хокеїст» цурається розмірковувань про вірогідність мирних переговорів та внутрішню політику в державі. Водночас його засмучують настрої частини українського суспільства, що схильні до паніки та апокаліптичних очікувань:
- Це все робиться для того, на мою думку, щоб людям було про що поговорити. І якраз відволікти їх від тих справ, які вони мають робити. Що там буде, як воно буде, знову ж таки, нікому невідомо. Говорити можна багато. Що стосується дій і результатів, це вже поживемо-побачимо. Ворожі інформаційно-психологічні операції працюють. Люди, які не мають в голові достатньо знань на це все ведуться, вони у все це вірять. І це одна з головних наших проблем, що ми піддаємося на маніпуляції й на ворожий інформаційно-психологічний вплив. Тому не втрачаймо віри! Все буде добре. Щодо влади в мене абсолютно немає жодних думок. Зізнаюся, я не дуже обізнаний, що там і до чого. Я цим не цікавлюся.
Головний сержант взводу РЕБ на позивний «Торнадо» воює на куп’янському напрямку. Він 24 лютого 2022 року добровольцем записався в підрозділ територіальної оборони Києва, пізніше мав вишкіл в спецпідрозділі Головного управління розвідки «Кракен», а тоді був командиром гармати. Зараз він пишається тим, що з цілком цивільної людини став воїном і має непохитну віру в перемогу України у цій війні:
- За ці три роки, що я військовий, я пройшов великий шлях від солдата, який ніколи раніше не служив і є обмежено придатний у воєнний час, до головного сержанта взводу радіоелектронного захисту, роти радіоелектронної боротьби. Три роки тому я й гадки не мав, що війна триватиме три роки, і кінця та краю їй не видно. Що далі, то більше… Коли ми переможемо, я буду ридати за своїми побратимами. Бо коли війна починалась, я вважав, що після перемоги я буду святкувати й гуляти. А зараз я вважаю, що буду ридати щонайменше місяць. Чому я впевнений, що буде перемога? Просто зараз, просто сьогодні нам дуже важко. Та в більшості воїнів мотивація знищувати росіян тільки підвищується. Причому вже багато моїх братиків з розбалансованою психікою і вони дуже втомились. Та й я трошки вже втомився. Пройти шлях реабілітації, відновити своє здоров'я. І ми знову підемо знищувати росіян. Перемога… я навіть не бачу слів таких. Так є! Тому що ми переможемо — і все! Я бачу кілька перемог. Перша — це вийти на кордони ті, які у нас були до повномасштабного вторгнення. А потім вийти на кордони 1991 року. А потім вийти на кордони Білгород, Таганрог та Кубанську Україну. Це забере час. Але коли росіяни почнуть сипатись, тоді нам стане легше. Найближчим часом я миру не очікую. Трамп більше піарник, ніж чоловік слова та діла. Я не вірю, що він якось на все вплине. Вплине надання нам більшої кількості зброї та правильних законів про мобілізацію, а не "бусифікацію". Слід мотивувати тих воїнів, які вже три роки, а хтось вже 11 років воює. Влада геть некомпетентна, провалила багато чого. Президент країни вміє дуже гарно написані тексти доносити, дуже емоційно. Але вже потрібно з цим закінчувати. Йому слід вбрати краватку, костюм, а не ходити в зеленій формі. І слід об'єднуватись, а не те, що зараз робиться — розбрат і хитання.
Від першого березня бригада, в якій воює «Торнадо» має увійти до складу корпусу «Азов» на чолі з легендарним оборонцем Маріуполя Денисом Прокопенком, більш відомим на позивний «Редіс». «Торнадо» впевнений, що цей корпус стане становим хребтом українського війська, першим почне контрнаступ і пожене росіян з української землі.
Олександр Савицький