Сучасне п’ятиборство — це той вид спорту, який створив батько сучасних Олімпійських ігор П’єр де Кубертен. І тоді, 100 років тому, п’ятиборця вважали ідеальним атлетом та ідеальним воїном, бо він стріляв, фехтував, їздив верхи, плавав і бігав. Януш Пецяк у цьому складному виді досяг найвищих результатів. 8 разів вигравав чемпіонат Польщі, 2 рази — Чемпіонат світу, і ще тричі — командну світову першість. Тричі виступав на Олімпіадах, 1976-го і там здобув золоту медаль... Потім працював у США і навіть тренував військових в армії. На церемонії відкриття Європейських ігор у Кракові Януш Печак був одним із трьох почесних учасників, що несли Олімпійський вогонь. Ми поговорили про його спортивну кар’єру і про польський спорт.
Як так сталося, що ви обрали у своєму житті такий важкий і не дуже поширений вид спорту, як п’ятиборство?
Коли я був маленьким, мій батько віддав мене на спорт і спочатку то було плавання. Я жив у самісінькому центрі Варшави, на вулиці Журавій, недалеко від того місця, де зараз стоїть палац культури. І мій батько також дуже цікавився легкою атлетикою і брав мене на всілякі легкоатлетичні змагання. Але не тільки. Ходили ми й на бокс, і на теніс. То все — завдяки моєму батькові, бо він дуже цікавився спортом.
Так як у ті часи жилося тяжко, не було телебачення, не було інтернету, то я більше виховувався на вулиці, ніж удома. Зазвичай спочатку вдень була школа, а потім — на вулиці. І там ми багато бігали, вигадували собі різні змагання. І коли я вже потрапив на плавання, то плавав класичним стилем. Згодом грав у водне поло — навіть три роки виступав за збірну Польщі серед юніорів. Але розумів, що в дорослому ватер-поло мені мало що світить, бо там потрібен певний зріст, вага і потужна маса тіла.
А я завжди добре бігав... Тому мій товариш Марек, з яким ми жили поряд і дружили, запропонував мені спробувати себе у п’ятиборстві. Він тоді навчався на першому курсі університету, я закінчував будівельний технікум. Ну і ми зробили такий тест, який вийшов у нас добре: ми добре плавали, добре бігали, а для п’ятиборства це найважливіше — це такий собі фундамент цього спорту. Бо якщо хтось не бігає чи не плаває добре, то не має шансів.
Я почав доволі пізно, коли мені вже було 17 років. Була саме осінь, коли ми склали той тест. Саме тут, в Академії фізичного виховання, де ми зараз розмовляємо. Я тоді пробіг 2 кілометри. Плавати мені навіть не довелося, бо всі знали, як добре я плаваю. А коли пробіг ті 2 кілометри, то результат був таким перспективним, що навіть пан Пашкевич, який мене тоді перевіряв, не повірив, що я пробіг так швидко, і запідозрив, наче я десь зрізав дистанцію. І змусив мене ще раз бігти. І я пробіг ще швидше. Так що після такого мене одразу взяли. І взимку вже ми виїхали на збори, де було багато спортсменів, серед яких обирали кандидатів до збірної Польщі.
Так що мені у п’ятиборстві було від початку легко, адже я мав дуже хорошу фізичну підготовку і з дитинства займався різними видами спорту. Мені ще й дуже підходило п’ятиборство, бо в ньому дуже цікавий тренувальний процес. Це не нудно — ти постійно працюєш у п’яти різних дисциплінах. Так що мені одразу сподобалося.
Це складний вид спорту, але приносить задоволення чередуванням. Бо коли ти тільки плаваєш, або граєш у водне поло з ранку до ночі — це іноді важко психологічно. А тут щодня щось нове: сьогодні бігаєш, потім плаваєш, стріляєш, фехтуєш, їздиш на конях — це теж прекрасний спорт. Можна так сказати, що п’ятиборство дуже підходило під мій характер.
За комуністичних часів у світовому сучасному п’ятиборстві домінували Радянський Союз та Угорщина. Як вам вдалося порушити їхню гегемонію?
Мені видається, що тоді була така ситуація... Так як Польща була дуже залежна від Радянського Союзу, то ми нечасто їздили на змагання на Захід, а здебільшого їздили на турніри до Союзу. До Алмати, до Москви, до Мінська, до Львова, до Вільнюса, до Самарканду... І коли ми там змагалися, то постійно контактували з радянськими спортсменами. І це мені дуже допомогло. Бо я міг вивчати, як вони виступають, стартувати разом з ними і самому розвиватися. Бо якби не було з ними контакту, то було б тяжко. Адже в ті часи у п’ятиборстві була гегемонія більше навіть Радянського Союзу, але угорці також були сильні. І оці постійні змагання з радянськими спортсменами дали мені розуміння, як їх перемогти.
Була серед нас і приязна спортивна атмосфера, але найбільшим моїм конкурентом був спортсмен з України Павло Ледньов, Пашка... Який також був легендарною постаттю в спорті. І я в нього почав вигравати, десь з року 1976-го — до того він був непереможний. І я став головним його супротивником — йому це помітно не подобалося. Але ми зустрічалися періодично, розмовляли, в добрій атмосфері.
Чи не вийшло так, що ваші тодішні високі результати зробили загалом п’ятиборство популярним у Польщі?
Мене двічі обирали найкращим спортсменом Польщі. Раз — 1977-го, після перемоги на Чемпіонаті світу. Я тоді виграв індивідуальні змагання, і так само польська збірна перемогла в Сан Антоніо, в Техасі, в Америці. І вдруге 1981-го, коли так само і збірна виграла, і я здобув індивідуальну перемогу на Чемпіонаті світу в польському місті Джонкові. І звичайно в той час п’ятиборство стало дуже популярним. Навіть те, що двічі обрали саме п’ятиборця найкращим спортсменом країни, а відомо, що був і інший спорт: і легка атлетика, і футбол, боксери, тенісисти, які теж мали високі здобутки... Але попри все, саме я став дуже відомим. Бо саме про нашу збірну, через наші успіхи, багато писали в ЗМІ. Адже польське п’ятиборство в той період домінувало у світі. Це звичайна практика, коли спортивна зірка робить цілий вид спорту популярним. Так само колись гімнастка Надя Команечі, яка виїхала з Румунії, зробила дуже популярною гімнастику в Америці. І також у 70-ті та 80-ті п’ятиборство дуже активно виствітлювали в польських медіа. Часто спортсмени проводили різні зустрічі, виїздили на заходи за кордон — не тільки я, але і вся команда.
Після закінчення спортивної кар’єри ви поїхали працювати до США, вже у якості тренера. Різницю в спортивних традиціях відчули там?
Різниця дуже велика. Коли я їхав до Америки, то навіть не уявляв, що там побачу. Тренер в Америці, і це не тільки у п’ятиборстві, це не просто тренер, а все разом: я там був тренером, лікарем, масажистом, психологом... батьком! Зараз же я це бачу навіть тут, у Польщі — спортсмени дуже відповідальні за свої тренування, за своє життя, намагаються бути незалежними. Тут я можу розповісти секрет: чому американці такі сильні — звідки у них такі високі результати на Олімпійських іграх. Бо вони дуже стабільні психологічно, адже все мають вирішувати для себе самі. Якщо дуже опікати спортсменів, то вони будуть розбещені. І в момент стресу, великої напруги, коли доводиться боротися не тільки з супротивником, а навіть із суддею — коли не погоджуєшся з його рішенням — відомо, яка тоді атмосфера, нерви, стадіон, психологічний стрес... Американці чудово дають цьому раду, бо вони незалежні.
І я побачив в Америці, що їхні спортсмени здатні оцінити повною мірою, скільки насправді тренер робить для них. Бо вони самі мають зазвичай вирішувати свої проблеми.
Я пам’ятаю, спортсмени в Америці навіть масажу на змаганнях не отримували, або робили масаж одне одному.
Різниця також в тому, що праця тренера в Америці є дуже незалежною. Ніхто не втручається, але й відповідаєш за все. Бо коли забагато тренерів, забагато опіки, як на мене, це робить спортсменів психологічно слабшими.
А ще є такий другий важливий момент у американців — у них усе на позитиві. І не можна у них комусь казати, що ти щось робиш погано — треба тільки казати, як то зробити краще. Пам’ятаю, наприклад, мій колега, золотий медаліст із важкої атлетики, який поїхав до Америки, такий Зіґмунт Смальцеж, він розповідав про це: «Як ти добре програв той бій... Як ти добре не підняла тієї штанги...». І треба їм казати, в який спосіб виправити, але не можна казати, що щось вони роблять погано. І з цього випливає різниця, що в Америці інша психологія спорту. І часто люди дивуються: як це спортсмена не видно було, а він виграє на Олімпійських іграх. І то не є якийсь допінг, то великий вплив психології, впевненість у собі й цілковита незалежність, що дає стійкість до стресів. Так само і я в Америці вивчив, як тренер: що коли щось не виходить, то це — тільки моя вина, а не когось іншого.
А якщо порівняти життя нинішніх спортсменів у Польші з вашими часами? Велика різниця?
Нині спортсмени мають набагато більше всього, ніж мали ми. Але в тому є й добре, й погане. Бо не можна дуже розбещувати. Колись ми багато чого мусили самі вирішувати. Не мали грошей на виїзди. Виїзд на змагання до США у 70-ті можна порівняти з тим, як зараз хтось би полетів у космос. Так було це важко. Так що то було для нас величезне задоволення і стимул. Зараз у нас спортсмени мають стипендію, фізіотерапевтів, масажистів. Велика опіка — в наші часи такого не було. Але, здається мені, ми були сильніші психологічно. Бо часто сучасні спортсмени виграють змагання в Польщі, а коли приїздять за кордон, то не показують тих результатів. Тут психологія відіграє велику роль. Зате нині в Польщі спортсменам дуже добре допомагає Міністерство спорту, як і Польський Олімпійський комітет. Знаходять багато спонсорів. Так що не можна порівняти — ми мали набагато важчі умови колись. Але це ж природно. Адже всі ми — не тільки спортсмени — сьогодні живемо краще: маємо автомобілі — колись не було, маємо телефони. Так що це нормально, що стало краще.
Міністерство спорту дуже багато виділяє коштів, зокрема на розвиток клубів. Бо все це пов’язано. Міністерство підтримує клуби, підтримує спортсменів. Я вважаю, що міністерство робить дуже багато для польського спорту. І мені подобається, що поділ коштів не залежить від популярності тільки того чи іншого спорту, а й залежить від того, як ти працюєш, як виконуєш завдання... Не обов’язково одразу здобувати медалі. Наприклад, маємо посісти 12 місце на Олімпіаді... І якщо федерація це реалізує, то міністерство за це винагороджує. І це хороша система.
Чи ваша популярність в комуністичні часи мала якісь матеріальні дивіденди? Як платили тоді спортсменам?
Звісно. Я б не порівнював насправді: скільки зараз спортсмен заробляє, а скільки тоді заробляв. Я би подивився, скільки заробляли люди в часи комунізму. Була бідність. І звісно ж, порівняно з більшістю, ми були в кращій ситуації. І коштів на життя мали більше. І навіть телефон у ті часи важко було отримати в Польщі, а я одразу ж мав телефон, який допомогло організувати Міністерство спорту тоді. Так само отримав талон на автомобіль, без якого його не могли купити. Був привілейованим на той час, адже виграв Чемпіонат світу, здобув золото на Олімпіаді. Звісно ж, спортсмени заробляли, для тих умов, дуже добре. Бо зазвичай тоді заробляли ледве 40 доларів на місяць. І коли 10 доларів зайві отримував десь, то це вже було дуже добре. А спортсмени заробляли непогано, бо були такими собі амбасадорами Польщі. І коли за кордоном щось вигравали, то польська діаспора — чи то в Америці, чи в Німеччині, чи в Англії — була дуже горда, що поляки виграють. Попри те, що ми були під контролем Радянського Союзу. Але для нас у ті часи не були найважливішими гроші. Найбільшим щастям були самі виїзди, перемоги для Польщі. І ці перемоги також допомагали країні потроху ставати незалежною від контролю Радянського Союзу. Тому я зараз бажаю Україні боротися і теж бути незалежною. Бо Польща та Україна мають схожу історію. І ми зробимо все, аби Україна також була незалежною і захистила свою землю. Бо маємо це в серці.
Я відзначив якось, що у Польщі ставлення вболівальників до спортсменів нині не таке, як у пострадянських країнах. Там завжди глядачі були надто вимогливі і лають спортсменів, якщо немає результатів. А тут якось так підтримують, навіть без феноменальних результатів... Так завжди було?
Зараз уже розвинулося так, бо це зараз видно на прикладі нашого жіночого волейболу. Коли був Чемпіонат світу, ми посіли 5 місце, але вболівальники були вдячні — за боротьбу, за той спосіб, в який вони билися, за самовіддачу. І таке ставлення вболівальників дуже тішить. Бо маємо в Польщі таких уболівальників, які підтримують своїх спортсменів. Це точно змінилося, раніше так не було. Раніше люди вимагали тільки перемог. Але зараз медіа дуже добре наголошують, що не є важливою тільки перемога. Іноді важливо, в який ти спосіб програв. Якщо ти віддав усього себе, то вболівальники теж задоволені і тебе підтримують. І це мені насправді подобається. І саме так є в Америці. Там якщо команда програла, але билася до кінця, віддала всі сили... Така поразка — вона ж загартовує характер, і якщо спортсмени поступилися, але боролися до кінця, то це дає надію на подальші успіхи. І тут теж прикладом є наші волейболістки. Які, на мою думку, мають величезний потенціал, свого часу їх підтримали вболівальники після невдач, і згодом, я впевнений, це дасть змогу здобувати золоті медалі.
Чи можна від вас попросити пораду для молодих спортсменів? Як зробити так, аби після спортивної кар’єри знайти себе в буденному житті? Бо іноді бачимо чемпіонів, які не можуть знайти себе і їхнє життя просто сиплеться без активного спорту...
Дуже важливо, коли тренуєшся на високому рівні, то й весь час навчатися. Освіта дуже важлива. Я, коли тренувався, постійно навчався в академії фізичного виховання. Треба поєднувати спорт з наукою, бо не можна жити тільки спортом. І навіть у спорті це допомагає. Ящо спортсмен робить щось іще — не тільки живе спортом, то він міцніший. Бо він упевнений у собі, він розуміє: навіть коли спорт закінчиться, то він щось умітиме. Друга важлива річ — сам спорт: він, наприклад, мене навчив працювати. Бо в спорті без тяжкої праці висот важко досягнути. Я, наприклад, не мав надто великого таланту — мої ровесники мали іноді більший талант, але я мав кращі результати, бо просто більше тренувався, ніж інші. І дуже важливою була організація життя: що не тільки є час на спорт, а й на науку, освіту, так само і час на якийсь відпочинок. І важливо постійно думати про те, що робитимеш потім — не тільки бути в спорті. Сам спорт мені багато чого дав: дав знайомства, можливість їздити за кордон, вивчити англійську мову, пізнати багатьох різних людей.
Важливо бути відкритим світові. Щоби бачити, що хочеш зробити. Щоб метою була не тільки золота медаль, а ще й подальша мета — що буде після тієї медалі? Якщо таку мету поставити собі, потім немає проблем. Бо якщо інакше, то часто після золотих медалей і кінця кар’єри люди не знають, куди себе подіти, і є нещасними. І не мають майбутнього.
Інтерв'ю можна прослухати в даданому аудіофайлі.
Олексій Стеценко, Олена Котляр
