Гасло «спорт поза політикою» звучить піднесено, але не відображає дійсності. В устах ідеалістів воно є утопічним прагненням, а в руках циніків — інструментом маніпуляцій і пропаганди в політичних та бізнесових цілях.
Часто це гасло використовують Москва та її лобі, аби зняти санкції з російських і принагідно білоруських спортсменів, які були накладені міжнародними спортивними організаціями, органами та асоціаціями з огляду на повномасштабну війну в Україні. Після 24 лютого 2022 року Російська Федерація як агресор та Республіка Білорусь як її союзник були відсторонені від участі у міжнародних змаганнях.
Згодом поступово ці санкції послаблювалися, зокрема російські і білоруські спортсмени почали з’являтися на міжнародних турнірах в індивідуальному порядку і в нейтральному статусі, а пізніше ці обмеження почали знімати і не дотримуватися їх на різних рівнях.
Найбільш гучним скандалом в цьому контексті стали Паралімпійські ігри Мілан–Кортіна-д’Ампеццо, які стартували 6 березня і триватимуть до 15 березня. Міжнародний паралімпійський комітет допустив до змагань спортсменів з Росії та Білорусі з можливістю виступати зі своєю символікою та у повноцінному статусі національних збірних.
Про зростаючу кризу солідарності з Україною у всесвітній спортивній спільноті в ефірі Німецької служби Польського радіо для Закордону говорив Маріан Кміта — віцеголова Польського олімпійського комітету. До Вашої уваги опрацювання цієї розмови.
Спортивний очільник наголошує, що у польському випадку цієї кризи немає з огляду на розуміння суті трагедії українського народу і українського спорту в умовах війни:
Ми живемо в Польщі, ця війна відбувається тут, за нашим кордоном. Ми є прифронтовою державою, тому в наших національних інтересах, зокрема і в спорті, — підтримувати українців, від початку і до кінця, тобто до їхньої перемоги. Чи це можливо? Час покаже. Натомість усі сигнали, які свідчать про певну лібералізацію позиції Міжнародного олімпійського комітету чи окремих спортивних федерацій щодо росіян і білорусів, викликають занепокоєння, позаяк демонструють, що компроміс між політично-військовою реальністю та рішеннями, ухваленими чотири роки тому в різних міжнародних інституціях, поступово зазнає досить відчутної ерозії — точніше, нездорової ерозії.
У цьому контексті слід назвати два гучні скандали. Перший з них — це відсторонення Міжнародним олімпійським комітетом на чолі з Кірсті Ковентрі від участі від зимової Олімпіади українського скелетоніста Владислава Гераскевича. Гераскевич на Олімпіаді Мілан — Кортіна-д’Ампеццо тренувався на олімпійських трасах у так званому шоломі пам’яті, на якому були зображені портрети українських спортсменів, які загинули після російського повномасштабного вторгнення. На погляд МОК виступи у «шоломі пам’яті» порушували б Олімпійську хартію, пункт другий статті 50, якою забороняє будь-які прояви політичної, релігійної чи расової пропаганди на олімпійських об’єктах.
Друга справа — це вже згаданий допуск до триваючої ще Паралімпіади в Італії спортсменів з Російської Федерації і Республіки Білорусь у статусі національних збірних. Це сталося вперше після 24 лютого 2022 року.
Так ці справи коментує Маріан Кміта:
Це сумні історії. Наприклад, коли нашого, умовно кажучи, близького нам українця позбавили можливості стартувати через те, що він виявив бажання вшанувати пам’ять українських жертв серед спортсменів. Це стало певним символом. Звісно, я поважаю Кірсті і її позицію. Це також був шляхетний жест, позаяк було видно, що для неї це стало сильним емоційним переживанням, коли вона намагалася пояснити, чому у своєму рішенні вона мусить відкликатися до Олімпійської хартії та на досить жорсткі правила, які застосовуються у ситуації, коли бракує доброї волі й прихильної інтерпретації. Це була лише передова того, що сталося з паралімпійцями. Ми вже у вересні чули чутки, що росіяни та білоруси повертаються.
Ми ще не знали, у якій формі — чи в традиційній, тобто без прапора, без гімну й без державних символів. Тим часом справа зайшла значно далі, і це сумно. Це також змушує замислитися, якою міжнародною спільнотою ми є — не лише спортивною, чи здатні ми оберігати чистоту справи й її принципову ясність.
Адже якщо ми витримали три роки, а фактично майже чотири, у цій дуже рішучій позиції підтримки українців, то сьогодні сумно бачити, що росіянам і білорусам усе ж вдалося повернутися через «чорний хід». Вони, певно, пишаються цим і вважають це прецедентом, який ширше відчинить перед ними двері. З іншого боку, ми живемо в надзвичайно складні часи — такі, яких, мабуть, ще десять років тому ніхто не очікував: війна в секторі Гази, конфлікт навколо Ірану, дуже напружена ситуація довкола Тайваню й війна в Україні, яка ніяк не закінчується. Тому це справді складні рішення.
На цьому тлі функціонер відзначив послідовну і непохитну позицію Польщі, зокрема в бойкоті церемонії відкриття Паралімпіади в Італії, де не було польських представників, і теж жест з боку польського публічного телебачення:
На щастя, у польських спортивних колах ми демонструємо послідовність. І те, що Польське телебачення вирішило не транслювати той фрагмент церемонії відкриття Паралімпійських ігор, коли крокували спортсмени з Росії та Білорусі, — це жести, які ми повинні робити й демонструвати.
Часи складні, але ми повинні залишатися послідовними у своїй позиції. Адже, як я вже сказав, війна в Україні — це те, що має нас безпосередньо хвилювати і що нас стосується, тому ми повинні підтримувати українців скрізь, де це можливо.
Віцеголова Польського олімпійського комітету зазначає, що йде тиха робота, аби незважаючи на війну в Україні повернути Росію та Білорусь до повноцінної участі у міжнародних змагань всіх рівнів. При цьому він зазначає, що світ великого спорту — це хитросплетіння великих грошей і великої політики:
Світ якось там справляється зі всім цим, але, безперечно, існують середовища, які лобіюють повернення росіян. Ідеться не лише про них, адже білорусів просто «долучено» до цього пакета, до цього дуету.
Гадаю, все, що відбувалося, особливо у зв’язку з виборами господарів футбольних мундіалів, а також літніх Олімпійських ігор, — це передусім змагання політичних і фінансових лобі. Можливо, нам хотілося б, щоб було інакше, але така реальність. Той, хто не має грошей, навряд чи має шанс боротися за право проведення великих змагань, які є величезним бізнесом. Це передусім літні Олімпійські ігри та футбольні першості світу й Європи. Це трійка найбільш прибуткових спортивних заходів.
Десь поруч — зимові Олімпійські ігри. Після досвіду Олімпіади Мілан — Кортіна–д’Ампеццо видно, що й вони можуть бути хорошим бізнесом. Наскільки мені відомо з дуже попередніх фінансових балансів, які аналізували італійські аналітики, Італія, схоже, не зазнає значних збитків від проведення цих Ігор.
А якщо йдеться про промоцію країни та заохочення відвідувати Італію в дещо іншому вимірі, ніж традиційно це сприймають у туризмі, то це ефект, який працюватиме роками, якщо не десятиліттями. Подібне сталося і після літньої Олімпіади в Парижі у 2024 році, і французи, які також майже вийшли «на нуль» із цими Іграми, добре знають, скільки вони виграли у довгостроковій перспективі. Зокрема у плані зміцнення відчуття національної ідентичності, у сфері безпеки, яку вони ніколи б не відпрацювали з таким масштабом і такими витратами, якби не Олімпіада, а також у глобальному просуванні своєї країни.
Всі ці чинники складаються на те, що щонайменше чотири великі події варті зусиль. Але не будьмо наївними: це завжди результат діяльності різних лобі в різних площинах. Це не так, що багата країна автоматично отримує право на проведення першості світу чи Олімпіади — має зійтися багато факторів, а процеси лобіювання зазвичай тривають понад десятиліття.
Цей приклад важливий, адже Польща також прагне організувати літні Олімпійські ігри. Тому ми доклали певних зусиль, щоб розібратися у всіх цих нюансах і деталях — від етапу неформальних розмов до формальних переговорів. Це перспектива приблизно 16–20 років, коли про таку подію можна починати всерйоз думати.
Маріан Кміта відзначає, що допуск Російської Федерації та Республіки Білорусь до участі в зимовій Паралімпіаді на загальних принципах не віщує нічого доброго і в ширшому контексті може бути переломом у блокуванні міжнародними спортивними інституціями участі в змаганнях країн, які беруть участь в агресії проти України:
Я думаю, що те, що сталося з Паралімпійськими іграми, є дуже поганим сигналом. Це така «ластівка», яка провіщає важкий чорний дощ — цей «компроміс» (в лапках).
Мене вже дуже засмутила історія на Іграх у Мілані з шоломом українського саночника. Адже й це можна було пояснити, можна було повестися інакше. Але натомість механічно застосували положення Олімпійської хартії — ніби сховалися за цими правилами, щоб не ускладнювати собі життя. І тінь росіян десь постійно зависає над цим.
Ми також переживаємо глобальну кризу, пов’язану з ринком пального та панікою, яка неминуче охоплює різні регіони світу. Найкращою ілюстрацією була історія, коли ізраїльтяни розбомбили іранський нафтопереробний завод, а американці протестували проти цього, мовляв, справа не в знищенні нафти, а в її використанні.
Ми живемо в епоху глобалізації, і політичні та економічні наслідки мають величезну силу. Спорт протягом трьох із половиною років, а фактично майже чотирьох, доволі твердо тримався. Але згодом окремі федерації — боксу, боротьби, фехтування — почали поступово допускати росіян у завуальованій формі, без державних символів.
Однак те, що вони виступили на Паралімпійських іграх, — це дуже поганий знак. Тому можна очікувати будь-чого. Голова ФІФА Джанні Інфантіно вже не раз показував, що його «еластичність» фактично не має меж. Це сумно, але з цим, можливо, доведеться жити.
Я не можу сьогодні сказати, чи це справді станеться. Думаю, що так би мовити, ортодоксійні сили, які принципово підтримують українців, слабшають.
Віцеголова Польського олімпійського комітету зазначає, що ці проукраїнські сили слабшають не лише через війну Росії проти України, а й через те, що відбувається на інших воєнних театрах у світі:
Гадаю, що сама ситуація в Газі та те, як її висвітлювали світові медіа — розмови про геноцид, гуманітарну катастрофу і жорсткі оцінки Ізраїлю як держави, що зловживає силою, також ускладнюють ситуацію. Адже з’являється дедалі більше прецедентів і алібі для міжнародних спортивних інституцій. Росіяни кажуть: чому такі спортивної санкції не стосуються Ізраїлю? Ізраїль відповідає: а чому не Ірану? І це коло дедалі розширюється. Тому це зовсім не прості питання.
Я думаю, що ми в Польщі повинні триматися чіткої позиції. Польський олімпійський комітет та Міністерство спорту і туризму чітко формулює свою позицію, і ми стоятимемо на принципах до кінця. Чи залишимося ми самотніми? Побачимо.
Red.Niemiecka PRdZ/Н.О.