Одразу в назві «Ruś porwana? Rosyjska wojna o tożsamość Ukrainy» ви апелюєте до Русі. В Україні серед істориків Русь — дискусійне поняття: Русь Київська чи Русь Давня? Як із цим у Польщі?
У Польщі існує проблема з називанням такого явища, як Русь. Після періоду PRL слова «Русь», «руський» набули пейоративного, тобто лайливого і принизливого, значення. І з цим пов’язана перша складність у поясненні полякам, що таке Русь. Синонімами до слова «руський» часто є слова «радянський», «москальський». Таким чином «руський» має зовсім інше значення у першій конотації. «Руський» дуже часто асоціюється з російським, що має підстави в міфах. Уже у ХІХ ст. зусиллями Російської академії наук «руський» у значенні «той, що належить Русі» було замінено на «руський» у значенні «російський», що, звісно, не відповідає правді.
2022 року поляки переглянули це і відкрили для себе різницю цих понять, що виявлялося, наприклад, на полицях магазинів, коли раптом замість pierogów ruskich з’явилися pierogi ukraińskie. Дискусія довкола цих назв допомогла полякам зрозуміти, що Русь – це спадщина України, тож цілком логічно, що pierogi ruskie — це pierogi ukraińskie, просто не потрібно поєднувати руське і російське.
Усе це пов’язано з міфами і з тим, що в Польщі немає двох відповідників, як наприклад, у російській мові: «русский» і «российский». У сучасній польській мові обидва ці поняття перекладаються словом «російський». Тобто «русская культура» — це, виходить, культура російська, а не руська — за аналогією, наприклад, до словосполучення «российские граждане». Це дуже легкий елемент маніпуляції або незнання, який провокує те, що зрештою у польських і часто навіть у загальноєвропейських книжках з’являються росіяни, які ходять по Русі в десятому столітті. Немає розрізнення понять «руський» і «російський», тож з’являються такі проблеми.
Ruś porwana — що мається на увазі під викраденням Русі?
Це алюзія до картини «Викрадення Європи», спроба Росії заволодіти цією спадщиною, і це дуже давня спроба. Збирання руської землі розпочалося ще в 14–15 століттях. І вже тоді почалася також підміна понять і маніпуляції довкола них. Із сьогоднішньої перспективи це може здаватися смішним: як хтось колись давно міг собі думати про щось подібне? Але якщо подивимося на діяльність Російської Академії Наук і також на підміни понять у 19 столітті, підміни понять «малоруський» і «великоруський». На початку ці терміни називали різні території. Словосполученням «Мала Русь», що позначали землі Галицько-Волинського князівства, стали називати всю територію України. Так було легше маніпулювати, що десь там є Русь Велика. Хоча Русь з’явилася задовго до Московського царства. Тобто це такі понятійні зміни, що їх використовують для маніпуляцій.
Отже, «Викрадення Русі» — це спроба вкрасти різні культурні елементи, які органічно й генетично є українською спадщиною, так це й потрібно пояснювати, але протягом багатьох-багатьох років представлена як російська. Наприкінці у заголовку є знак питання: викрадена? справді викрадена? Суспільна свідомість зростає, тож не обв’язково Русь буде викрадена. Хоча, звісно, у західній чи середній Європі ця свідомість не така висока, як нам хотілося б, але мусимо зауважити, що це трапляється й серед українців, білорусів і росіян, зокрема через освіту, здобуту ще в радянський час.
«Міф» та «ідентичність» — це поняття-ключі до цієї книжки. Що ви розумієте під ними? Як у культурі використовують міфи?
Міфи потрібні. Вони з’єднують нас усіх як суспільства. Поляки мають міф про Леха, орла, що десь там на дереві звив собі гніздо. Це було на початку історії. Міфи початку дуже важливі. Найкраще, коли вони дуже давні. Це своєрідна точка відліку. Зрозуміло, що міф — це спрощений погляд на світ чи на якісь певні явища, що періодично повторюється, засідає у голові і починає сприйматися як аксіома, яку не можна підважувати. Це можуть бути якісь дрібниці, що повторюються багато-багато разів, аж зрештою не обговорюються більше.
Отже, з одно боку, роль міфів — потрібна, позитивна, бо вони об’єднують, структурують суспільну думку довкола спільних цілей, які у певний спосіб, власне, формують культурну ідентичність, тобто показують, що належить мені, а що — комусь іншому. Це відома культурознавча концепція «свій / чужий»: «моє» — це те, що в межах мого культурного кола, елемент моєї ідентичності.
Водночас міфи і стереотипи — доволі небезпечні. Закорініючи певні елементи, пов’язані з функціонуванням культур, з різними явищами та особами, можна дуже легко вбудувати помилкові переконання про ці саме явища та процеси. Як приклад цього — кілька лінгвокультуральних міфів, наприклад, що українська культура молодша, ніж російська. Це відбирання права української культури на спадщину Русі, що абсурдно, адже саме руська культура була колискою української культури.
З іншого боку, саме переривання традиції, наприклад, у 18 столітті, що мав би бути діркою у розвитку української культури, а потім її відновлення — все це працює на зміцнення тези Путіна, що українці та білоруси як народи сформувались під час СРСР, бо саме тоді нібито їм випав шанс. За цією схемою, маємо перерву у 18 столітті, 19 століття — якісь незрозумілі рухи і зрештою — «прекрасне» 20 століття, яке сформувало українців як народ.
Це міфи, які, з одного боку, міцно б’ють по самих українцях, адже ці тези проговорювалися під час навчання у радянський школі, а з іншого боку — по росіянах, які утверджують їх в уявленні, що вони мають права повернутися за історичними землями, наприклад, за так званою Новоросією (вони вже не кажуть Донбас, тільки – Новоросія). Отже, це міфи, які працюють як зброя, як передвісники того, щоб далі вже ввійти з важкою зброєю.
Як тривала праця над книжкою? До яких джерел ви зверталися? Як я розумію, є ще одна авторка?
Так, книжка написана у співпраці з пані Йолантою Дарчевською. Вона багато років працювала в Центрі східних студій і досліджувала там пропаганду, інформаційні війни і Росію як елемент пострадянського простору в різних аспектах. Це була вже друга наша спільна праця. Перша стосувалась Білорусі і білоруських протестів 2020 році. Потім у нас був трохи інший задум. Закінчивши з білоруською темою, ми хотіли писати книжку, про те, чи є ще надія в російському суспільстві, чи воно готове, щоб у якийсь спосіб, культурний хоча б, виступати проти влади. Це мало бути так само на основі культурних джерел: музики, порівняння дискурсу в інтернеті з офіційним. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну наш фокус змінився абсолютно. Ми дійшли висновку, що немає сенсу шукати у суспільстві надію, якщо на сьогодні ні про яку надію не йдеться. Помилково було думати, що такий перелам настане невдовзі. Високий рівень суспільної підтримки російської війни свідчить про те, що це не війна однієї людини. Попри методологічну сумнівність таких досліджень, все ж зрозуміло, що більшість у Росії підтримує Путіна. Тож це культурна війна всього суспільства.
Як ми працювали над новою книжкою? Ми відстежували доступні в інтернеті джерела, виступи. Звісно, ми спиралися на наші попередні знання, зокрема я раніше досліджувала україську ідентичність 18 століття і василіянське друкарство, а з іншого боку — на нові дослідження війн інформаційних, гібридних війн, засобів сили (не тільки в буквальному сенсі, але й soft power). Поєднання різноманітних перспектив допомогло дійти висновку, що така культурна парадигма найбільш легка, щоб пояснити, що саме зараз відбувається. Звісно, є соціологічні, політологічні, а не політичні, пояснення, але вони не показують цілої картинки минулого й сучасних уявлень росіян про те, як повинен виглядати світ.
Чи складно було триматися об’єктивності, пишучи про агресора, про агресивну країну?
Так, це дуже цікаве питання. На фейсбуку чи загалом у соцмережах я від початку пишу «росія», «росіяни» з маленької літери. А тут має бути наукова мова або популярно-наукова, тож деякі речі не можна собі дозволити. Брак об’єктивності знецінив би весь текст праці, поставивши її в ряд із суб’єктивними нараціями, що не спираються на факти і творять нові міфи таким чином. Тож прагнення до об’єктивності — це найважливіше. Ми усвідомлюємо, що це не скрізь вдалося. Там є елементи оцінки. На це звернули увагу рецензенти. Але уникнути цього не влалося. Ця оцінка певною мірою теж є висновком наших досліджень.
Дуже добре, що над такою темою ми працювали двох, а не поодинці. Дискусії між нами зі спіавторкою були гарячі. Ми могли сказати одна одній, що ось це вже занадто або навпаки — що тут таке може бути і навіть щось потужніше. Чи що тут уже занадто емоційно. Тож співпраця допомогла залишатися нам об’єктивними. Зазвичай після написання наукової праці є ще час перечитати її свіжим оком, а тут цього часу в нас не було, натомість цю роль часу відігравала друга авторка, яка, з одного боку, знала, що буде змушена під написаним підписатися, тож не пускала чогось, під чим їй підписуватися не хотілося б. Тож це була добра нагода і мотивація працювати над книжкою саме в такий спосіб.
У доданому аудіофайлі — запис розмови