— Дмитре, ви автор багатьох дуже різних за жанром книжок: і науково-популярних, про математику, і художніх, про принцес. Але я хотіла б поговорити про дві ваші татусеві книжки: «Я і мій тато» і «Я, тато, і висока гора». У них головний герой — тато, який дуже уважний до свого чотирирічного сина, до своєї дружини. Тато щось нотує. Напевно, тому що він письменник, і це своєрідний автопортрет. Як ви поєднуєте ці два досвіди: батьківський і письменницький? Чи ви також, можливо, нотуєте щось за своїми дітьми, що потім використовуєте в книжках?
— Як поєднувати ці два досвіди? Я не можу сказати, немає з чим порівнювати, адже в мене саме такий досвід. Я думаю, що це так само, як і поєднувати батьківство з будь-якою іншою професією. Єдине, що письменництво — це специфічна професія, і якщо у вас з’являється трохи більше дітей, то не знаю, чи взагалі вважати її професією. У мене троє дітей, і з письменництва, звісно, я їх не прогодував би. Ну, а такого щось особливого, що дає письменництво батьківству, я не знаю. Єдине, що я можу сказати про ці книжки — «Я і мій тато» і «Я, тато і висока гора», — то я дуже сподіваюся, що коли мої діти виростуть, то вони прочитають їх уже як дорослі. Якщо я нароблю якихось помилок у їхньому вихованні, то це просто моїм дітям допоможе краще зрозуміти мене в той час: як я їх виховував, ким я був. І якщо я писав такі книжки, зокрема друга книжка підписана «Моїм хлопчикам», то я сподіваюся, що вони відчитають дещо саме про мене. Хоча реального мене там, звичайно, немає, як і моїх дітей реальних немає, це художні книжки, є певне підґрунтя з реальності, але це все-таки художні твори.
— Про помилки у вихованні. У першій книзі, «Я і мій тато», мене трохи зачепив епізод з покаранням. Це для всіх батьків складна проблема. Зрозуміло, що хлопчика ніхто не б’є, але покарати можна, наприклад, щось забравши на якийсь час. У книзі описано, як хлопчик за покарання має полежати в ліжку до певного моменту. Як вам здається зараз, коли минув час, відколи вийшла книжка, чи ефективний цей спосіб — щось забрати і почекати, поки дитина зрозуміє, що вона зробила неправильно?
— Справді, в книжці «Я і мій тато» є такий момент, за який мені дорікають.
І навіть деякі мами приходили до мені в приват на фейсбуку і питали, що це таке, як я таке міг написати. Я там описав, як батько карає свою дитину, не б’є, але він трошки виходить з себе, дозволяє собі крик і в серцях каже «Я зараз з тебе млинець зробив би». І це, власне, момент, який частину читачів не задовольнив, викликав багато запитань.
Крім того, що я батько, у мене є педагогічна освіта, я знаю межі, ніби правила, за якими потрібно виховувати. Але в цій книжці це насправді просто свідомий крок, тому що якщо не всі батьки, то принаймні значна частина батьків не ідеальні.
Ну і коли ми не ідеальні, то ми робимо помилки. І ми також живі люди, ми можемо дозволяти собі емоції. Це неправильно, коли ми дозволяємо собі певні емоції, які вже переходять, можливо, межі правильного виховання. Але, на жаль, ми живі люди і наші діти живі люди, які також можуть нас накручувати і випробовувати межі нашого терпіння.
І тому трапляються такі ситуації, коли батьки справді виходять з себе. Ось цей батько у книжці вийшов в себе. Звісно, що він ніякого млинця з дитини не робив, він фізичну силу не застосовував. Але він був дуже розлючений, він вийшов із себе не на порожньому місці. Він прийшов кілька разів [у кімнату] і попередив дитину, що потрібно збирати іграшки, а дитина далі продовжувала бавитися. І він розлютився, вже коли прийшов востаннє, просто позбирав ці іграшки, сховав їх десь і сказав, що хоче зробити з цієї дитини млинець.
Це неправильно. Але я ніде не анонсував, що це книжка, як правильно виховувати дитину. Це книжка про двох живих людей, про хлопчика і про тата. І ось вони такі, які там є. Як батько, на жаль, я теж дозволяю собі певні речі, яких я не хотів би собі дозволяти, це мої помилки. Якщо говорити про покарання, то в моєму особистому випадку я бачу, що вони не дуже ефективні і дають короткостроковий результат. Якщо дітей покарати, то вони в межах певного проміжку часу будуть більш-менш розуміти, за що і чому. А на довгострокову перспективу я не дуже бачу, що це діє. З іншого боку, якщо правильно просто проговорювати ситуації, пояснювати свої почуття, що, до речі, цей батько в книжці також робить, на жаль, у моїй ситуації я не бачу теж, щоб це давало якийсь ефект. Тому живемо просто як можемо, виховуємо дітей, намагаючись дати їм максимально добре, що в нас є. Але всякі трапляються ситуації, і я до цього ставився б теж спокійно. Звісно, що дітей бити категорично не можна. Дорослий може зірватися, питання — що він потім буде із цим робити. Він має виправляти цю ситуацію, має проговорювати, має пояснювати, має пояснити дитині, що він не хотів, що так не мало трапитись. Це складні питання, на них є теоретичні відповіді, а на практиці вони можуть виглядати по-різному в кожній родині.
Татусеві книжки Дмитра Кузякіна, видавництво Vivat
— Проговорення емоцій там є дуже багато. Тато часто говорить, що сердиться або описує емоції свого сина. І що мені, наприклад, найбільше імпонувало в другій книзі, «Я, тато і висока гора», це те, що тато, щоб повідомити важливу новину, що з’явиться ще одна дитина, йде в гори з сином, і це їхній спільний якісний час. А як ви відчуваєте цю потребу в спільному часі з дітьми? Чи так само, як і герой ваших книжок? Наскільки цей час важливий? Можливо, це також джерело ресурсу, тому що, як я бачу у книзі, коли тато (головний герой) в ресурсі, то він намагається переводити все в гру, але коли ресурсу бракує, то він уже, власне, тоді зривається.
— Там трохи інакше: вони йдуть не для того, щоб тато повідомив цю новину, а власне, для того, щоб провести цей час разом, тому що в якийсь момент дитина і тато помітили, що тато, через те що почав більше працювати, менше може бути з дитиною. Яка не була б у вас родина, має бути час тільки дитини. У мене зараз, як я вже казав, троє дітей, і я бачу, що моїм старшим хлопцям справді бракує такого часу, який ми проводили б тільки вдвох або вони тільки з мамою, тому що вони вже втомилися від того, що нас постійно багато, постійно на щось відволікається наша батьківська увага. І справді, бракує такого часу на тільки буття вдвох, і це зовсім інакші стосунки — один на трьох і один на одного. Треба теж намагатися, щоб у вас була якась своя історія, свої секретики з кожною дитиною, які навіть і мама може не знати.
— Мама теж у цих книжках описана цікаво, вона активна і дуже відкрита до свого сина. І я ще насамкінець хотіла б запитати про книжки, які ви читаєте своїм дітям. У ваших татівських книжках згадується історія про кротенят Прохаська, є «Дуже голодна гусениця», Фіндус і Петсон. Що ще ви любите і, можливо, порадили б іншим почитати з дітьми?
— Ми ще дуже любили читати Ервіна Мозера, зараз трошки вже виросли з нього. Також історії про кроленяток. Загалом ми читаємо багато. Якийсь час любили віршики різні, наприклад, Сашка Дерманського, Мар’яни Савки, зараз знову перейшли на прозу. Усе, що ми читаємо, діти із задоволенням слухають. Вони не все потім хочуть читати повторно, але ми читаємо їм багато різного. Намагаємося старшого вже привчити до самостійного читання. Це, до речі, дуже цікаво, тому що попри те, що він дуже любить книжки (у нас книжки скрізь, це і предмет для розваги, і власне текст), тягає їх, але сам дуже лінується читати. Сподіваюсь, що згодом це все-таки прийде і всі будуть читати книжки вже самостійно.
— Ще запитаю про ваші плани щодо цієї серії. Хлопчик з кожною книжкою росте. Чи очікувати на продовження?
— У мене ще два роки тому з’явився задум щодо написання третьої книжки з цієї серії, але я не впевнений, бо написати — це ще пів справи, треба розуміти, що із цими книжками буде далі. Так сталося, що перша книжка про тата вийшла за тиждень до початку повномасштабного вторгнення, а друга якраз мала здаватися в друк десь там в останніх днях лютого, але, звісно, це відбулося набагато пізніше. Я не знаю, яким дивом, якими зусиллями видавництву Vivat вдалося таки її видати, і вона існує. Оскільки ці книжки вийшли трохи, скажімо так, невчасно, то, як мені здається, вони просто загубилися в нашому такому непростому інформаційному сьогоденні.
Розмовляла Олена Руда
Запис розмови — в доданому аудіофайлі