Репортерка, письменниця, співзасновниця The Ukrainians Media і шеф-редакторка друкованого журналу Reporters Марічка Паплаускайте провела понад 8 000 кілометрів у дорозі й 40 інтерв’ю, аби зрозуміти, як залізниці вдалося стати символом спротиву. Авторка вирішила писати саме про «Укрзалізницю», адже вона стала одним з символів незламності українців, приїжджаючи за розкладом, попри російські обстріли. Саме залізниця першою після армії заходить на звільнені території та на ходу ремонтує колії. Відповідає за безпеку перевезення перших осіб країн-партнерів і світових зірок до української столиці. Рятує, дає прихисток, забезпечує військо й оборонну промисловість. Марічка Паплаускайте в інтерв’ю Польському радіо для України розповіла про свою нову книгу, як виглядав процес роботи над нею та поділилася цікавинками та навіть анекдотичними історіями з щодення залізничників.
Я намагалась підрахувати, це було десь 40 інтерв’ю з різними людьми, які працюють на залізниці. Зрештою я починала з пасажирів, далі розмовляла з провідницями, з машиністами, з начальниками та начальницями станцій, черговими, топменеджментом залізниці для того, щоб зрозуміти, як загалом вся ця система влаштована, і як так сталося, що залізниця стала таким важливим гравцем в нашому опорі Росії, і як різні люди в різних ланках працювали і докладали зусиль кожен на своєму місці.
Я запитала в авторки, чи вона рахувала, скільки днів провела у потязі під час роботи над книгою.
Ні, не рахувала насправді, не так багато, але наїздила 8000 кілометрів. Рахувала за допомогою додатку «Укрзалізниці». В книжці також є про те, як він з’являвся. Насправді я була не в такій великій кількості міст, але вдалося охопити різні регіони України, тому що частину інтерв’ю я записувала в Києві. Я була в Ужгороді. Я була в Сумах. Я була в Херсоні, Краматорську. В різних куточках України, заїжджала і спілкувалася там з людьми на місцях.
Я поцікавилася, чи Марічці вдалося потрапити на перший потяг до деокупованого Херсона з української столиці.
Ні, на той момент я ще не працювала над книжкою, тому не їхала цим потягом. Я працювала над нею останні сім місяців. Це від моменту, коли видавництво звернулося до мене з цією ідеєю, і я погодилася працювати над цією темою, бо вона мене дуже надихала, і мені було самій справді цікаво познайомитись з цими людьми, розібратися у всьому цьому і записати їхні історії. Я почала шукати їх, одразу щось писала, далі десь продовжувала свої пошуки. Загалом книжка пішла в друк, і в середині травня очікуємо її з друкарні.
Однак я приїжджала в Херсон і розпитувала людей, які працюють на вокзалі, про те, як їм жилося в окупації, як вони поверталися до роботи, щойно місто було деокуповане, про те, як вони працюють, в яких умовах. В той день, коли я приїжджала в Херсон, для того щоб записати всі ці розмови, познайомитися з цими людьми, росіяни обстріляли вокзал у Херсоні, прицільно. Ми разом ховалися в підвалі. Я могла поспостерігати в реальних умовах, наскільки ці люди відважні, бо вони залишаються працювати, виконувати свою роботу в місці, де є постійна небезпека обстрілів.
За цей час потягами «Укрзалізниці» користувалися ледь не усі західні лідери, тому назбиралося багато цікавих історій від провідників та машиністів про організацію та перебіг таких поїздок.
У мене є окремий розділ про дипломатичні рейси, тому що це справді стало для залізниці важливим, коли над Україною перестали літати літаки, а західним політикам, акторам і різним людям, дипломатам, які підтримують Україну, треба було якимось чином добиратися до Києва. Залізниця виявилася найбезпечнішим видом транспорту. Зараз, здається, було виконано 700 поїздок. Я збирала ці історії, що там було цікавого. Сама їздила в одному з таких рейсів з Борисом Джонсоном. Правда, він уже їздив як звичайний пасажир, тобто він їхав в Інтерсіті в першому класі з іншими пасажирами. Він розповідав про свої враження від подорожей залізницею. Також мені залізничники розповідали про те, як приїздив Джо Байден, як вони готувалися до того, щоб прийняти його на борт, та про решту тих, за ким слідкували всі ми в Україні, а їх перевозила «Укрзалізниця». Це зазвичай відбувалося таємно, тобто повідомлялося про те, що та чи інша людина вже, наприклад, в Києві після того, як вони її привезли, тому що безпека була одним з ключових факторів.
У книзі Марічки Паплаускайте описаний цікавий, а радше анекдотичний випадок, коли керівники залізниці уклали парі з польськими колегами, представниками великої громадської організації.
Це такий маленький момент в цій загальній історії. Моя книжка називається «Потяг прибуває за розкладом», тому що для української залізниці це дуже важливий момент, щоб потяги приходили вчасно, щоб усі пасажири приїздили тоді, коли треба. Цей момент вимірюється, фіксується, чи всі поїзди приходять вчасно, чи десь є затримки. Керівники залізниці уклали парі, що більшість потягів української залізниці буде приходити у 95% випадків вчасно. Це насправді дуже висока планка. Я зараз боюся помилися, не пам’ятаю точних цифр, але в польській, німецькій залізниці показник вчасності коливається десь на рівні 70% (У Польщі показник вчасності тримається на рівні 80%. Німецький Deutsche Bahn дає 70%, - прим.ред.) 95 – це дуже серйозна заявка. Однак українські залізничники виграли цей спір. З нового року в них була нова статистика – 94%, але два роки поспіль у час війни українські поїзди, наприклад, в грудні, який вважається найзавантаженішим місяцем, фіксували 95 і навіть 99% випадків, коли поїзди приходять вчасно, і українська залізниця цим дуже пишається.
Одним з багатьох жахливих воєнних злочинів росіян є ракетний обстріл Краматорського залізничного вокзалу 8 квітня 2022 року. Марічка Паплаускайте описує цей жахливий епізод російської війни проти України у своїй книзі.
Я не могла цю тему оминути, тому що для залізниці це справді була одна з найбільших трагедій. Я їздила в Краматорськ з машиністами. Один з них відкривав новий рейс на Краматорськ після обстрілу, коли сполучення знову відновили. Він розповідав про те, як загалом вдається лагодити колії, і наскільки це ризиковано для них, коли вони знову їдуть туди, де вже сталася трагедія, але вони продовжують це робити.
У своїй книзі авторка розглядала питання того, чи правда, що українська залізниця досі має зв'язки з Росією.
До 24 лютого, до початку повномасштабного вторгнення, українська залізниця мала тісні зв'язки з Росією і навіть входила до певного об’єднання залізничників, участь в якому зобов’язувала залізницю звітувати Росії, повідомляти інформацію про нові вагони, маршрути, звіряти все з Росією. Це було певним чином обумовлено приналежністю до великої спілки залізничників. Після 24 лютого, в перші години, спілкування з ними припинилося, і вони просили відновити цей зв’язок. Українські залізничники відправили їх відомою фразою слідом за російським кораблем. Потім «Укрзалізниця» випустила офіційне повідомлення, що це офіційна позиція залізниці, і всі зв’язки з Росією припинені. Але є ще різні моменти: в нас є кілька залізниць, наприклад, «Південно-Західна залізниця», яка насправді знаходиться в центрі, на півночі країни. Вона називається «Південно-Західна», тому що це традиція, яка ще тягнеться з часів Російської імперії. Є ще інші якісь речі, які зараз не на часі змін, тому що навіть зміна назви тягне за собою зміну документації і таке інше. Це великі гроші, і зараз, зрозуміло, в цьому немає сенсу, але якісь такі речі досі в нас лишаються.
Передмову до книги написав британський актор, письменник, режисер Стівен Фрай. Марічка Паплаускайте розповіла, чому саме він.
Тому що він один з пасажирів української залізниці. Він теж був серед тих, кого українська залізниця привозила до Києва. Він лишився другом української залізниці. З приводу передмови ми радились з залізничниками, і вони сказали, що було б добре з ним, тому що він лишився дуже задоволеним подорожжю і міг би поділитися своїми враженнями.
Дар'я Юр'єва