Поетка, культурна менеджерка Юлія Стахівська живе в Бучі, місті, яке стало символом російських тортур. Проте писати про війну Юлія поки не готова. Каже, що, скоріше за все, їй потрібен час, щоб усе переосмислити. Воєнна тематика звучить у її віршах, які, зокрема, вийшли в польському перекладі у видавництві «Пограниччя». Юлія також авторка дитячих книжок. Одну зі своїх книжок для дітей вона називає надто пацифістською, а іншу — натхненну «Алісою» Керрола.
12:51 Stachivska.mp3 Розмова з Юлією Стахівською
Ваша крайня дитяча книжка називається «Тьотя Суп», вона вийшла у видавництві «Дух і літера» і доступна онлайн. Це книжка на воєнну тематику, у ній ідеться про події в Маріуполі.
Це книжка, написана на прохання Леоніда Фінберга, директора видавництва «Дух і літера», для якого я перекладала з польської книжку Анки Ґрупінської про повстання у Варшавському гетто. На початку нашої співпраці пан Леонід, відчуваючи, що треба говорити про теми, які відбуваються в Україні, з дітьми, попросив написати цю історію. Це абсолютно не характерний для мене досвід, до того ж я сама з Бучі, мені можна було б написати щось, наприклад, про Бучу, а не про Маріуполь, де я не була. Тому я не ставила своє прізвище, я написала, що я просто переказую історію Наталі Бабеуш, там це вказано, її написало саме життя. Загалом ж я не планую працювати із цими темами. Є автори, яким це під силу, мені — ні. Коли пан Леонід запитав, чи могла б я написати щось схоже про Бучу, я відмовила, хоча мала історію про кота Бучика, яку згодом написала Олена Фінберг. Люди, які мають дистанцію від подій, швидше можуть акумулювати історію, і це навіть краще, бо в мене якась агітка виходила. Я цього не люблю, боюсь, мені це не подобається в інших, тому я не вважаю «Тьотя Суп» оповідання якимось особливим. Це коротенька казочка про сучасність: темні сили є і зараз, вічний сюжет добра і зла. У тому ж видавництві «Дух і літера» виходила моя книжечка про Соню Делоне — про щось таке мені говорити простіше. А такі теми, як Маріуполь, виводять на слизьке. Мабуть, я тільки з часом зможу про це писати, і то в якомусь більшому тексті. Із цими темами потрібно працювати так, щоб вони вкладалися в певну історію, були талановито написані, але разом з тим не переходили в якийсь «агітпром».
Власне, зараз в Україні виходить дуже багато книжок для дітей на тему війни, вони дуже різні: в одних головні герої — тварини, інші ближчі до реальності. У вас є донька. Чи ви читаєте з нею такі книжки? Чи, можливо, вам здається, що дітям, які живуть в Україні, це не потрібно?
Я дивлюся, що доньці цікаво. Ми заходимо в книгарню, і я ніяк не обмежую її вибір. «О, книжка Галини Ткачук про Пса Патрона!» — хоче дитина, то купуємо і нехай читає. Я не вказую, що саме ми маємо читати. Але може бути ретравматизація при читанні книжки про війну, навіть коли автор не навмисно це робить. Якщо дитині складно, то хай краще вона прочитає те, що дає їй силу. Наприклад, всю осінь ми читали Гаррі Поттера, дивилися фільми. Що ж до писання дитячої літератури на тему війни, то цілеспрямовано писати про війну, бо зараз це актуально, я не бачу сенсу. Хороший сюжет і без війни може багато чого розказати.
Ви згадали книжку про Соню Делоне. Але це не єдина ваша книжка, в якій ви використовуєте засоби нонфікшену, тобто досліджуєте якусь тему, перед тим як надати їй художньої форми.
Книжка про Соню Делоне була написана у 2022 році. Моїм завдання було розповісти про всесвітньо відому художницю, яка народилася в Україні. Вона мала єврейське походження. Делоне навіть згадувала у спогадах про Україну, що взагалі дивно, бо вона навіть про свою родину не дуже любила згадувати. Я намагалася зосередитися на її зв’язку з Україною. Можливо, невдовзі вийде також книга для дорослих про Соню Делоне і до неї ввійде її книжка «Дорога до сонця», переклад з французької і коментарі.
Найбільше з моїх книжок для дітей — не можу сказати, що я супердитяча письменниця, — мені подобається «Таємниця Могилянки і зниклий ключ». Чому? Тому що це міське фентезі з елементами детективу. У цій книзі розкриті всі періоди життя найстарішого вишу України, Києво-Могилянської академії: від створення, барокових часів, до сьогодення. Я створила двох героїв: бібліотечне порося Полузегарка та козу Капрікорнію — і вони допомагають розкрити весь сюжет. Мені хотілося показати ніби наш Гогвартс.
Ми розмовляємо в Красногруді, де розташований Міжнародний центр діалогу. І власне, у вас теж є книжка, яку певною мірою можна назвати книжкою про міжкультурний діалог, — «Місяць над Кінбурном».
Як і «Таємниця Могилянки», «Місяць над Кінбурном» вийшов у видавництві «Портал». Це видавництво, яке займається історичною тематикою, а також у кожній книжці «Порталу» вирішується якесь психологічне питання. «Місяць...» я писала ще до повномасштабного вторгнення. У цій книжці йдеться про непросту місцевість в Україні, зараз вона окупована. Це прекрасна коса на морі недалеко біля Очакова. Ви перепливаєте — й опиняєтеся на такому довгому язичку: з одного боку лиман, з іншого — море. Тобто це було унікальне, чисте місце. Зараз там майже знищена екосистема. І от, коли я писала «Місяць...», мені хотілося показати, як українці та турки, які володіли тим регіоном, могли домовлятися. Зараз ж зовсім змінилася риторика. Ми говоримо про український Крим, і все. Але історія наша мала різні відтінки. У моїй книжці два хлопчики, народи яких конфліктують між собою, — українець і турок — знаходять спільну мову. Після початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що тепер не написала б книжки з таким пацифістським меседжем. Зараз ця історія не на часі: діти, читаючи її, ніби отримують лекало, яке не можуть використати. Водночас там є і елемент нонфішену, я розповідаю про побут козаків і мусульманський світ, про їхні школи, навчання.
А які дитячі книжки вас формували в дитинстві?
У дитинстві мій дідусь дуже багато мені читав, розказував історії, вигадував. Він шукав книжки українською. Хоча я народилася в Житомирі, в мене було доволі російськомовне середовище. Також дідусь знаходив платівки. Вони були російською, але із записами Андерсена. Його казки часто не дуже дитячі, сумні, але естетика цих казок мені дуже подобалася. У нього дуже красива картинка. А от що неймовірно на мене вплинуло, то це «Аліса в Дивокраї» Льюїса Керрола. Це моя улюблена книжка. У «Таємниці Могилянки» навіть є епізоди, де я перегукуюся з Керролом. Це така данина цій книжці.
Розмовляла Олена Руда
Аудіо розмови — в доданому файлі
